Юрій Щур
На початку 1972 року КГБ УССР розпочав велику операцію «Блок», яка була направлена проти української інтелігенції та будь-яких проявів вільнодумства загалом. Здійснюючи оперативні заходи по справі, співробітники КГБ для себе відзначили зростання активності оунівських центрів, які перебували за кордоном та їх намагання пожвавити антисовєтський рух на території УССР, налагодити сталі канали зв’язку з однодумцями для передачі інструкцій. Також ці канали мали використовуватися для передачі матеріальної допомоги тим, кого совєтський режим утискав найбільше. В свою чергу, цими ж каналами на Захід мала передаватися інформація та документи про стан в СССР.
На підставі аналізу зібраних в рамках реалізації справи «Блок» даних, співробітники КГБ стверджували, що ОУН, як бандерівці, так і мельниківці, на території УССР опиралася на усі можливі націоналістичні сили. При чому із учасниками підпілля ОУН та бійцями УПА, які були відомі владі та, як правило, вже відбули терміни ув’язнення, зв’язки підтримувалися глибоко конспіративно. Більша робота проводилася із тими, хто «вийшов на арену боротьби» у 1960-х, а про декого із них вже знали на Заході.
У КГБ зазначали, що ці люди не мають формального організаційного оформлення, а значна частина із них проходить саме як фігуранти справи «Блок». Цілком усвідомлюючи небезпеку від цих людей (а інакше, навіщо ж було заводити й реалізовувати таку справу), співробітники КГБ, тим не менш, досить зневажливо відгукувалися про «блоківців». Так, у одній з доповідних на ім’я керівника Компартії УССР Щербицького, вони писали про фігурантів справи, «які представляли собою невеличку купку відщепенців, переважно кар’єристів, різного роду невдах, з навкололітературного середовища, які вважали себе «невизнаними геніями», озлобленних особистою невлаштованістю, з ущербним поняттям національних відносин». Ось саме цих «відщепенців» всіляко популяризували члени ОУН, зокрема у радіопередачах, надаючи їм образу опозиціонерів по відношенню до совєтської влади в УССР. Подібні радіопередачі в КГБ розцінювали не інакше, як «підсказку» для жителів України, які були невдоволені режимом, з ким саме треба тримати зв’язок і співпрацювати.
Радіостанція «Свобода», зокрема, у 1976 році збільшила об’єм таких передач й мала намір запустити додаткову серію у рубриці «Совєтський комунізм та національне питання». Основою для розгляду під час ефірів якраз мали стати твори українських (анти)совєтських письменників. Представники видавництва «Смолоскип», в свою чергу, планували розширити випуск публіцистичних, теоретичних та мемуарних творів українських дисидентів та інших антисовєтчиків та популяризувати їх, як на Заході, так і безпосередньо в УССР. Відповідно, для реалізації усіх цих задумів необхідно було отримувати регулярно інформацію та матеріали з території УССР. КГБ постійно фіксував намагання налагодити канали постачання через працюючих в СССР дипломатів, журналістів і громадян з країн «соціалістичного табору».
Очевидно, що такі дії націоналістів наштовхувалися на протидію КГБ. Серед основних заходів справи «Блок» були якраз перешкоджання налагодження зв’язкових ліній між членами ОУН та жителями УССР, попередження й локалізація діяльності націоналістів та інших антисовєтчиків, в першу чергу тих, хто організовував передачу на Захід самвидавівського «Українського вісника» й інших подібних матеріалів.
Крім того, КГБ продовжував впроваджувати практику внесення розбрату у середовище антисовєтчиків, зокрема «ідейного перевиховання» тих, хто вагався й компрометації «ідейних екстремістів».
По справам оперативних ігор КГБ «Бумеранг», «Перевал», «Центр» та «Каскад» вживалися заходи зі зменшення активності членів ОУН, передавалася на Захід узгоджена із 5 Управлінням КГБ СССР оперативно-вигідна інформація (насправді – ледь не дезфінформація) по відношенню до Івана Дзюби, Зиновії Франко, засуджених на той час Данила Шумука та Івана Світличного та інших. Самі КГБісти признавалися, що це спрямовувалося на дискредитацію вказаних осіб й інших активістів українського руху.
Станом на літо 1976 року КГБістам вдалося закріпити в роботі агентів, які були підставлені представникам націоналістичних організацій з-за кордону. Зокрема, успішною була діяльність агентів «Крилатого», «Ядвіги», «Марти», «Мирослави», «Андрія» й інших. На адресу декого з них почали надходити речові посилки для надання допомоги тим антисовєтчикам, які її потребували. Зокрема, від редакторки Антоніни Горохович з Канади на адреси «Ядвіги» та «Вісли» надійшло дві посилки, одна з яких мала бути передана Леоніді Світличній. В рамках «закріплення успіху» агента «Ядвіги», за узгодженням з КГБ СССР, його кандидатура була узгоджена для поїздки на Олімпійські ігри в Монреалі.
Леоніда Світлична
«Ведучи» зв’язки Антоніни Горохович, співробітники КГБ завербували серед її зв’язків агента «Сазонова», який мав доручення здійснювати матеріальну допомогу Михайлині Коцюбинській та Леоніді Світличній. Сам агент від Горохович, в допомогу, отримав автомобіль «Запорожець». Для того щоб поглибити розробку, співробітники КГБ дозволили «Сазонову» встановити контакти з Коцюбинською й від імені канадських друзів надати матеріальну допомогу.
Михайлина Коцюбинська
У серпні 1975 року керівництву ОУН-м було вдало підставлено агента «Славіна», який виїжджав до Канади. Від оунівців агент отримав завдання створити націоналістичну організацію. Для цього йому було надано програмові документи та адреси для підтримки зв’язку. На цій основі розвиток отримувала оперативна гра КГБ «Міраж», яка велася від імені легендованої львівської націоналістичної організації, очолюваної агентом «Граніним». Через «Славіна» було забезпечено вихід на оунівців, яким надіслано зауваження до програмових документів. Підведення під легендоване підпілля було вдалим, очкувався приїзд відпоручника ОУН-м для знайомства з «Граніним».
Антоніна Горохович
Під час перебування в Україні весною 1976 року українки-аспірантки з Оттави на прізвище Казимира, її також уважно «вели» КГБісти. Зокрема, фіксували її зустрічі у Львові з Атеною Пашко та іншими представниками інтелігенції. Зазначалося, що зустрічі переважно відбувалися поза межами приміщень та помешкань, тому зміст розмов залишився для КГБ невідомим. Знову на допомогу прийшли агенти. Через «Урана» й «Дніпрова» вдалося встановити, що Казимира намагалася налагодити сталі зв’язки з антисовєтчиками, апелювала до зв’язків з Андрієм Бандерою тощо. Враховуючи слова Казимири про її запланований приїзд на серпень 1976 року, КГБ вирішило взяти її в розробку, як відпоручника бандерівської ОУН, паралельно було організовано оперативне вивчення людей, з якими гостя з Канади спілкувалася у Києві та Львові.
Також в поле зору КГБ потрапила ще одна туристка з Канади, викладач Торонтського університету Скрипник (Ярмолюк). Вона також зустрічалася у Львові з фігурантами справи «Блок» Михайлом Горинем, Атеною Пашко та Михайлом Косівим. За даними оперативно-технічного контролю, Горинь інформував гостю про обставини арешту подружжя Калинець, Василя Стуса, місця ув’язнення політв’язнів. У Києві Скрипник зустрічалася з Михайлиною Коцюбинською. За наслідками стеження за гостею з Канади, співробітники КГБ нічого цікавого для себе не «нарили».
Розуміючи важливість посилення боротьби проти ОУН, як головного локомотива націоналістичного руху на території УССР, це питання було розглянуто у травні 1976 року на засідання колегії КГБ УССР.
Також КГБ звертало увагу на ту обставину, що оунівці для поширення свого впливу на територію УССР намагалися використати українців, які були громадянами країн «соціалістичного табору». Через це в квітні й липні 1976 року у Києві відбулися робочі зустрічі за участі співробітників МВД Польщі й Чехословаччини. Було напрацьовано й погоджено заходи, які мали сприяти викриттю каналів зв’язку й перебирання контролю над ними. Зокрема, було заплановано здійснити робочі поїздки агентури до Києва й Львова, з відповідними рекомендаціями, до об’єктів справи «Блок» та їх близьких знайомих. Для таких поїздок мали залучити агентів МВД Чехословаччини «Вагнера», «Василя» й «Ярослава». Крім них – агентів польського МВД «Адамського», «Топольського» й «Гервазія». Головна їх роль полягала у «підставленні» в якості зв’язкових від ОУН з-за кордону. З такою ж метою, але вже для взяття під контроль зв’язкових ліній на території Чехословаччини й Польщі, туди направляли агентів «Васильєва», «Тополю», «Громова», «Левицького», «Аліцу», «Наталку», «Павлюка», а також «Андрія» й «Богдана».
