27 березня 1911 року народився Михайло Сорока, член Крайової екзекутиви ОУН, багатолітній політв’язень.
…Дуже вже великою ціною дісталася батькові така шана. Якось на побаченні в таборі він поділився зі мною своїми роздумами, що задовго сидить у тюрмі, що занадто тяжка ноша. Очевидно, що не покається, але дуже вже він втомлений своїм життям.
Я лише кілька разів у житті на короткий час зустрічався зі своїм батьком, тому багато чого про нього не знаю. Більше про нього можуть сказати люди, котрі знали його, перебуваючи разом у таборах.
Святослав Караванський: «…Борець з когорти безсмертних і… свята людина… Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив…».
Анатолій Радигін: «Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки і урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашингтона, угорці – почувши ім’я Кошута, а євреї – почувши ім’я Герцеля…».
А про себе він сказав так: «Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск, доти мені буде погано жити, бо я буду з тим боротися».
Мій тато народився 27 березня 1911 р. в селі Гнилиці на Тернопільщині. За два місяці до народження помер його батько. Виховувався у дідуся і бабусі по маминій стороні, бо вона вийшла заміж удруге, а дідові з бабунею не сподобався новий зять. Тато вчився в Тернопільській гімназії, а потім дядько забрав його до Чехії, де тато закінчив гімназію і архітектурний факультет Празької політехніки. Був пластуном і членом проводу ОУН. 1937 р. заарештований поляками. У вересні 1939 р., після падіння Польщі, вийшов з концтабору, приїхав до Львова і одружився з моєю мамою, Катериною Зарицькою. У березні 1940 р. їх обох заарештували енкаведисти. Відбуваючи ув’язнення на Воркуті, Сорока створив підпільну організацію «ОУН- Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. За це 1952 р. був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 р. Михайло Сорока брав участь у Кенгірському повстанні політв’язнів. З 1960-х рр. він відбував покарання у Мордовських таборах.
Богдан Сорока
http://zbruc.eu/node/11174
З Богом у серці
Михайло Сорока… Якби світське суспільство наділяло своїх лицарів духу титулом святих, як це робить Церква, то серед жертв червоного людоловства першим, гідним цього звання, я б назвав Михайла Сороку. Борець з когорти безсмертних і… свята людина.
Мені довелось знати Михайла у таборі. Коли і де ми вперше зустрілись у зонах архіпелагу Гулаг, вже не пригадую. Багато води збігло з того часу. Зате я дуже добре пам’ятаю наші останні зустрічі.
Грудень 1965 року. Заарештованого місяць тому, мене привозять до Мордовського табору в Явасі, звідки п’ять років перед тим я звільнився, купивши в КҐБ звільнення принизливим “засудженням” свого минулого.
І от я – блудний грішник – повертаюсь туди, де протягом цих же п’яти років карались ті, хто не тільки не схвалював моїх дій, а навпаки вважав їх зрадою, підлістю, гідною найтяжчої кари.
Ситуація, сказати, шекспірівська. І саме такої ситуації жадало КҐБ, маючи надію, що ця подорож буде для мене останньою.
Моє повернення стало сенсацією. Погляди в’язнів щодо мене розділилися. Одні мали мене за останнього з останніх, а інші схилялися до думки, що її висловив М. Сорока: “Караванський вчинив негідний вчинок, та раз він знову за ґратами, значить, чимось насолив владі та КҐБ, і якоюсь мірою заслуговує на поблажливість”.
Це була точка Михайла.
Ясна річ, не всі її поділяли. Та це вже інша тема. Моя ж тема: спогад про в’язня сумління у повному розумінні цього слова. У цій темі я згадую про себе тільки тому, що через призму моєї ситуації розкривається образ М. Сороки.
Хто-хто, а Михайло зазнав від сатанинського режиму чи не най-більше. Заарештований 1940 року, він на той час вже відбув свій срібний табірний реченець, а попереду було ще 20 літ каторги. На ділі досмертне ув’язнення.
Він свідомо ніс свій хрест на Голгофу, і не здавався. Його возили до Києва, до Львова, на поріг своєї хати: вимагали каяття, але він не здавався і не здався.
Михайло Сорока, десь, краще від інших знав, що значило не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є, зрештою, такі, хто шукає інших шляхів. Не були йому чужі в цих розмислах і Божі істини.
Всюдисущому КҐБ позиція Михайла не сподобалася. Вони хотіли іншого. Дуже скоро, десь 1966 р., його відправили на сусідню зону. Більше ми не бачились.
Коли згадуєш М. Сороку, мимоволі приходять на пам’ять такі його сучасники, як Йосиф Сліпий, як Роман Шухевич. Це люди одного покоління, одного гурту, одної стихії. Діючи у різних обставинах, але наснажені одним духом, вони творили сучасну історію.
Історія – це вічна зміна поколінь. Одні покоління відходять, на їхнє місце приходять нові. Покоління М. Сороки лишило по собі слід, лишило пам’ять.
Пам’ять про лицарів, про мучеників, про святих.
І доки ця пам’ять житиме в наступних поколіннях, доти ті покоління матимуть право зватися Людьми.
Святослав Караванський
Лицар української ідеї
У зону 385 ЖХ у селище Явас я був доставлений в 1966 році. Коли вже мене впустили в житлову зону, наш етап оточили “старожили”. Декілька нас було з України, отже українці повели нас на вільні місця у бараках – полишати свої торби на нарах. Потім на моріжку за бараком (а було літо, сонце припікало) почалося знайомство із табірниками-краянами.
Сиділи колом на землі, по колу кружляло горнятко з міцно запареним чаєм. Відбувалася своєрідна сповідь-знайомство: хто, за що, на який строк. Я мав п’ятирічний термін і був вражений, коли почув, що це “дитячий” строк, що тут у таборі є ветерани-“діди”, що сидять понад тридцять років. Коли я поцікавився особою з таким терміном кари, мене познайомили з Михайлом Сорокою.
…Розповідав мені п. Михайло цікавий випадок із “психологічною” обробкою. Одного разу взяли його на етап. Привезли до Києва, дали вдягнути гарний костюм. Приїхали в готель, де Михайла чекав його син Богдан. Після зустрічі сина з батьком пішли в театр дивитись якусь виставу, потім в ресторан… Пізно ввечері, органісти в цивільному запропонували п. Михайлові “покаятись” і зворотня подорож в Мордовію відпаде сама собою. “Поверніть мені мій тюремний бушлат, я не продаюсь”, – сказав Сорока. Знов етап, знов табір.
Одного разу М. Сорока був на пересилці. Зайшов в камеру зек: старий, худий, запах хлороформа. Сказав, що повертають із лікарні після операції. З верхніх нар зіскочила зграя шуріків-блатняків, почала шманати торбу хворого. Витрусили батон і знайшли в скляній баночці кусок масла. Забрали. Михайло Сорока підійшов, вирвав з рук у них батон і банку та віддав господареві. Тут же зіскочив з нар сам “пахан”, наблизився до М. Сороки. Не опускаючи очей, так і стояли око в око. Врешті, блатняк плюнув зі злості, закричав і поволі подався на своє місце.
Треба було бачити очі п. Михайла, коли він розповідав про цей духовний поєдинок: як світилися очі, яка духовна сила променіла з них! Дух переміг! Розповідаючи цей випадок, п. Михайло знов пережив той момент психологічно. Мені було аж моторошно бачити такий натхненний вираз обличчя.
М. Сорока був ерудитом, європейцем зі шляхетним духом українця. Коли траплялися якісь непорозуміння серед табірного населення, між різними національними угрупуваннями, то завжди зверталися до нього, як до незаперечного авторитета, щоб остаточно, об’єктивно встановити ситуацію.
Через кілька днів після того, як я оселився в таборі, Михайло Сорока зробив для мене своєрідне прийняття – запросив в гості. Прийшов в його барак: тумбочка була заставлена різними стравами, парував чай, все було прикрито вишиваним українським рушником. Некваплива бесіда ґрунтовного знайомства. Дивно було дізнатися, що має сина в Львові. Сина, який народився в ув’язненні, а радість щеміла у серце батька за колючим дротом.
Михайло Сорока. То якийсь стовп, навколо якого все духовне життя обертається.
Михайло Сорока був лицарем Української Ідеї. Поклав за цю ідею все своє життя.
Опанас Заливаха
http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=326
Зібрала Леся Порут
