23 квітня 1878 року народився Григорій Ващенко — український національний педагог, науковець, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, автор концепції національного виховання – «Виховний ідеал», яким донині користуються у національно-патріотичному вихованні.
Народився в с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині — Прилуцький район Чернігівщини. Походив із родини старого козацького роду. Навчався в Роменській духовній школі і Полтавській духовній семінарії. Його молодшими товаришами у семінарії були майбутній лідер УНР Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв, який став відомим ученим-літературознавцем, член СВУ, засуджений 1930-го. «Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої». Звинувативши інспектора семінарії архімандрита Агапіта в підтримці доносництва, був не допущений через його втручання до вступу в Київську духовну академію.
1903-го Ващенко закінчив Московську духовну академію, де був активним членом українського гуртка, брав участь в організації шевченківських свят. Здобув ступінь кандидата богослов’я за працю «Учення Гартмана про світовий моральний лад», але на священика не висвячувався.
Протягом 1903–1916 вчителював у школах Російської імперії. 1906 — за опублікування у газеті «Полтавщина» інформації про урядові розправи над селянами йому довелося виїхати на північ у місто Тихвін.
Свій творчий шлях розпочав як літератор. У1909 у Києві опублікував збірник «Пісня в кайданах», куди, окрім однойменної драми, увійшли оповідання та цикл поезій у прозі «Хвилі». У доробку Г.Ващенка також: п’єса «Сліпий», прозовий збірник «До ґрунту», присвячений проблемам виховання молодого покоління, яке в умовах урбанізації стає пропащою силою «без ґрунту під ногами».
1917 — після Лютневої революції найактивніше працює на ниві підготовки кадрів українського вчительства («читав лекції на курсах учителів у Прилуках, Ромні, Хоролі»). Підтримував проголошення української державності.
В серпні 1917-го у виступі на Другому Всеукраїнському вчительському з’їзді першим порушив питання про заснування української Академії Педагогічних наук.
У вересні 1917-го, призначений викладачем педагогіки і психології (з 1918 — доцентом) Полтавського учительського інституту (невдовзі — ІНО). Паралельно — до літа1920 — директор учительської семінарії на Шведській Могилі. Де провадив українську національну лінію.
У серпні 1919-го був арештований російськими окупантами як український націоналіст у часі захоплення «денікінцями» Полтави. Від розстрілу був порятований завдяки заступництву одного з впливових освітянських керівників та взятий «на поруки».
1919–1920 — редактор журналу «Українська культура».
1921–1923, за часів московсько-більшовицької окупації — керівник організованого ним навчального закладу для підготовки українських учительських кадрів — трирічних педагогічних курсів ім. Б. Грінченка в с. Біликах Кобеляцького повіту Полтавської губернії, куди було перенесено з Полтави учительську семінарію. Це був найактивніший період у його житті. Він поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народніх учителів-патріотів. При школі ним був організований хор і драматичний гурток, застосовувалась метода Монтесорі, були обладнані зразкові навчальні кабінети, проводились психологічні досліди, високо було поставлене трудове навчання. Попри великий успіх школи на виставці педагогічних навчальних закладів (влітку 1923), Г. Ващенко став жертвою цькувань зі сторони посіпаків московсько-більшовицького режиму, зазнав судової погрози і змушений був залишити с. Білики. Фактично вже з 1922 він — викладач факультету «соцвиху» Полтавського ІНО, а з 1923 — керівник педагогічної комісії цього закладу.
1925 — комісія московсько-більшовицького «народного комісаріату освіти УССР» присвоює Г. Ващенку звання професора; він стає керівником кабінету соціальної педагогіки, невдовзі — завідувачем катедри педагогіки Полтавського ІНО.
1929 — публікує книгу «Загальні методи навчання» — «підручник для педвузів», який московсько-радянський окупаційний режим заборонив та вилучив з бібліотек. Оскільки його концепція виховання та навчання була заснована не на лівих принципах колективізму, а ґрунтувалася на національних традиціях українців та християнських цінностях.
1933 — у кінці 1933 був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі» і, як «ворог народу», звільнений з інституту. Формально Г. Ващенку інкримінували «шкідництво» у формі … байдужості щодо реагування на «основоположні» комуністичні постанови з питань педагогіки. Відомі свідчення як про контакти педагога з особами, що проходили у сфабрикованій НКВС справі «Союзу Визволення України» (СВУ), так і про буцімто його членство в СВУ, що потребує додаткового вивчення. Звільняли Г. Ващенка під галас, що його увиразнює вже назва статті тодішнього промосковського ректора педінституту П. Койнаша «До кінця викрити рештки націоналістичної контрабанди в педінституті». І більше як два з половиною роки він був безробітним. У «персональному листку», що зберігається в УВУ, завершення своєї праці в Полтавському педагогічному інституті він датував 1934.
1936 — «поїхав до Москви і з початку осени 1936 дістав посаду професора та керівника катедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті» (нині м. Волгоград, РФ), де й працював до 1940.
У вересні 1940-го, домігся повернення до Полтавського педагогічного інституту на попередню посаду, а також обійняв посаду керівника аспірантської групи.
1941–1943, в період німецької окупації, працював редактором газети «Голос Полтавщини» (хоча своє прізвище на ній не позначав). Перебуває на такому ж становищі, що й такі відомі редактори українських газет тодішньої окупаційної пори, як письменники І. Багряний чи У. Самчук. Усі вони видавали газети не для окупанта, а для духовно-інформаційних потреб українського люду, що мусить, зрештою, звільнитися як від московського більшовизму, так і від німецького нацизму. Працював над темами «Освіта в Україні за часів більшовизму» та «Вплив большевизму на психіку українського народу».
Дізнавшись про здійснюване педагогом дослідження, німецька окупаційна влада поінформували про нього райхміністерство виховання та навчання. Пробували звернути увагу на нього й деякі інші ідеологічні інстанції, відповідальні за наведення в Україні «німецького порядку», оскільки критикуючи московський більшовизм, він не хвалив і німецький нацизм.
1943 — разом з родиною виїздить з Полтави до Києва, а звідти «після великих біженських пригод» у Галичину, де багато дізнався про героїчну боротьбу УПА, звитягою якої назавжди захопився.
1944 в Австрії почав працювати над підручником з педагогіки. У 1945 прибивається до Німеччини, де працював професором педагогіки, психології та філософії Українського Вільного Університету. У 1950 Григорій Ващенко став ректором Української богословської академії.
1952 — у Лондоні побачила світ перша частина праці «Виховання волі і характеру», що була написана у відповідь на запити української національно свідомої молоді (СУМівська молодь вбачала у Г. Ващенку свого ідейного наставника).
1955 — виступає у пресі проти «канонізації» московсько-радянським окупаційним (сталінським) режимом Антона Макаренка. Критика Ващенком праць А.Макаренка передовсім стосувалася космополітичності переконань сталінського педагога, котрий нищив у собі українця, як і певних авторитарних тенденцій його системи.
1957 — видає брошуру «Проект освіти в самостійній Україні» (1955) та другу частину книги «Виховання волі і характеру». Активно публікується в емігрантській українській пресі («Авангард», «Визвольний шлях», «Український самостійник», «Шлях перемоги», «На варті» тощо).
Помер 2 травня 1967 у Мюнхені (Німеччина), де й похований.
Його ім’я носить ліцей № 144 у Солом’янському районі м. Києва.
1994 — у Києві вийшла друком праця Г. Ващенка «Виховний ідеал» як перший том зібрання його творів.
1995 відбувся установчий Конгрес у Києві, що заснував Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка.
В часи Незалежності України, за президенства «малоросійського» Кучми, пост-радянські «дослідники» пробували очорнити ім’я Григорія Ващенка, щоб не допустити його україно-центричну педагогічну концепцію виховання в систему освіти. Відтак у 2001 Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, зіткнувшись з цими фактами паплюження видатного педагога, виступило з викриттям наклепницьких публікацій.
У 2003-му відзначалося 125-річчя від дня народження Г. Ващенка, а у 2018 на державному рівні відзначали 140-річчя.
На честь Г. Г. Ващенка в 2011 році названо одну з вулиць Києва, що знаходиться у Дарницькому районі.
В селі Богданівка Прилуцького району Чернігівської області знаходиться школа його імені.
«Національна свідомість значної частини нашого населення ще не піднеслась до належного рівня. Багато українців ще не усвідомило чітко своєї національної окремішности. Навіть частина нашої інтелігенції перебуває під таким великим впливом поневолювачів, що, не зважаючи на такі криваві жертви, до яких спричинились ці народи, вони все-таки прагнуть до єдности з ними, цебто фактично прагнуть до того, щоб і далі продовжувався стан поневолення нашого народу.
Тому в сучасний історичний момент і в найближчу майбутність національне виховання молоді є найважливішим завданням нашого народу. Це, в першу чергу, означає, що в нашої молоді треба виховувати свідомість своєї національної окремішности, себто свого національного «я». Кожен українець мусить бути свідомим того, що він є член великої нації, яка своїми фізичними та психічними властивостями відрізняється від інших народів і має своє національне покликання. Свій нарід українець мусить любити так, як діти люблять своїх батьків: любити його традиції, свою рідну мову, свою пісню, звичаї» – писав Григорій Ващенко в своїй статті «Завдання національного виховання української молоді».
