Ім’я уродженця Гадяча на Полтавщині, полковника Армії Української Народної Республіки (УНР) Степана Лазуренка (1892–1969) мало відоме на Батьківщині. Хоча його життєвий шлях, чітка громадянська позиція, безперечно, заслуговують не тільки на добру пам’ять нащадків, а й пильну увагу з боку істориків та краєзнавців. Цьогоріч 130-річчя від дня народження цього борця за незалежність України у 20 столітті згідно з Постановою ВР про пам’ятні дати і ювілеї відзначається на державному рівні. Уродженець Полтавщини, він брав активну участь в Українській революції 1917 – 1921 рр., був спочатку курінним, а з 16 листопада 1918 р., – командиром Першого українського козацького ім. гетьмана Б. Хмельницького полку, який, на думку деяких дослідників, і започаткував відродження національної Української Армії. Як свідчать джерела, саме ця національна військова частина 8 серпня 1917 р. на ст. Пост Волинський біля Києва першою пролила кров за молоду соборну самостійну Державу. Цього дня потяг з богданівцями було підступно обстріляно московськими кирасирами та донськими козаками, жертвами нападу тоді впало 16 козаків убитих і 30 поранених. Використовуючи надану нам можливість, з нагоди 130-річчя від дня народження Степана Лазуренка, пропонуємо для широкого загалу розвідку про нашого земляка, котрий власними кроками міряв широкі простори України у боротьбі за її волю, переживши при тому і радість блискучих перемог, велич державності, і смуток та гіркоту від невдач та поразок.
Юні роки. На фронтах 1-ої світової. Участь у Товаристві вояків–українців
Степан Лазуренко народився 15 (за ст.стилем) 28 грудня 1892 р. у козацькій родині в м. Гадячі Полтавської губернії. У цьому гетьманському містечку пройшло його дитинство, тут він почав відвідувати нижчу школу, а згодом і хлоп’ячу гімназію. Як і всі сільські дітлахи, малий Степанко бігав купатися до Псла, допомагав батькові по господарству, а вечорами любив слухати народні перекази про мужність хоробрих козаків–запорожців. Потому як хлопець був напрочуд голосистим і походив з глибоко віруючої родини, то незабаром зі старшою сестрою став виспівувати у церковному хорі. Тож цілком природньо, що пізнання світу відбувалося для нього всебічно. Але поряд з тим тривожила юначе серце та існуюча викривлена правда про минуле волелюбного народу…
Отримавши середню освіту, сільський хлопець досить рано полишив рідну домівку і перебрався до Полтави – деякий час вчився тут на учительських курсах, які щорічно організовувало губерніяльне земство. Однак послужитися на освітній ниві йому не вдалося. З 1914 р. наступали події, що докорінно змінили його подальший життєвий шлях і світогляд.
З початком Першої світової війни юнак добровольцем зголошується піти на фронт, та потрапляє… до офіцерської школи у Петергофі. Поступове погіршення політичної військової ситуації на російсько–німецькому фронті відбивало тоді реальне співвідношення сил не на користь Російської імперії. Для виправлення лінії фронтових дій монархічне військове командування направляло все нові, свіжі сили на передову. Опісля кількох місяців напружених занять у школі, попав у це пекло і молодий офіцер Степан Лазуренко, який з перших днів свого перебування на фронті проявляв неабияку хоробрість і відвагу, зокрема, під час тяжкого бою з мад’ярським залізним полком та прориву фронту біля с.Корнілівки (1915 р.). А згодом, за виявлення особистої мужності під час військових операцій, Степана Лазуренка було відзначено золотою зброєю та Георгіївським хрестом від самого генерала Брусилова, і подвиги його незабаром були висвітлені у московському часописі «Инвалид»…
Лютнева (так зв. безкровна) революція в Росії застала нашого земляка у Саратові вже старшиною 91–го пішого запасного полку, куди він був відряджений після 2-річного перебування на південно-західному фронті. На той час демократичні процеси стрімко відбувалися у війську. І в частині «саратовської залоги було заініційовано Товариство вояків–українців», кількість яких поступово зростала. «Єдиною його (Товариства) метою було, – як згадував через багато літ сам Степан Лазуренко, – виявити та об’єднати всіх вояків–українців, пробуджувати в них національну свідомість, інформувати та обмінюватись взаємно думками про перебіг подій національної революції в Україні».
Співтворець першої регулярної української військової частини
У ході внутрішніх дискусій щодо підтримки Центральної Ради та українізації війська, безпосереднє зацікавлення у Товаристві виявили до утворення в Києві Богданівського полку, командиром якого було призначено їхнього товариша підполковника Юрка Капкана. А співтворцем цієї першої регулярної національної української військової частини у травні 1917 р. (наш земляк тоді зголосився в Генеральний Секретаріят Військових Справ і був призначений на курінного 2-го куріня Богданівського полку) став колишній штабс–капітан царської армії Степан Лазуренко, який чітко вже усвідомлював необхідність збройної боротьби за Українську Державу.
Після першого організаційного етапу свого становлення Богданівський полк, що входив до складу Запорозької дивізії, складався із 16 сотень, налічував бл. 4000 старшин і козаків, найбільш свідомої, патріотично настроєної молоді. У переважній своїй більшості, це були далеко не «зелені» хлопці, а вже обстріляні й обкурені, з великим досвідом, набутим у боях Східної Прусії, під Варшавою, Львовом, Перемишлем вояки (чимало їх, свого часу, було відзначено найвищими нагородами за хоробрість в російській армії). Улюбленцем полку, з перших днів його існування, став козак–доброволець, відомий український поет Григорій Чупринка. 18 травня 1917 року на Першому всеукраїнському військовому з’їзді було офіційно затверджено полк як військову одиницю, богданівці одержали від Військового клубу ім. гетьмана Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Фролівського монастиря, і склали під ним присягу.
Упродовж трьох років богданівці мужньо боролися проти душителів незалежності України – більшовицьких військ політичного авантюриста Муравйова, добровольчої армії Денікіна та інших войовничих зграй. Богданівці боролися за волю свого народу, залишаючи могилки та рясно поливаючи своєю кров’ю шлях після боїв, не схиливши малинового прапора і не склавши жодного разу зброї перед чисельним ворогом. Тяжкої втрати зазнав полк перебуваючи і у Полтаві, де 15 грудня 1917 р. у вестибюлі Європейського готелю (приміщення колишнього готелю нині знаходиться за адресою по вул. Небесної сотні, 16) було підступно вбито підосавула богданівців Юрка Ластовченка. Це був один з перших терористичних замахів “на чолового репрезентанта української державницької думки”… І все ж, незважаючи на чисельні провокації з боку більшовиків, шалену агітацію проти українців, до полку увесь час прибували добровольці. Зокрема, лише з полтавської духовної семінарії до них зголосилося 43 учні, які згодом навіть спромоглися зорганізувати поміж військовиків чудовий хор під орудою семінариста Петра Дейнеки.
У Полтавській духовній семінаріі містилися казарми Богданівського полку ХХ ст.
Золотими літерами до героїчного літопису українського війська
записано шлях богданівців від Києва до Дону, бої за Арсенал, Крути, Гребінку, Полтаву та ін.
Так під час оборони Києва від червоних банд Муравйова у січні 1918 року Штабом охорони Києва (комендант інж. Ковенко, помічник підпоручник Олександр Шаповал) Лазуренкові було доручено охороняти Державний банк. У його розпорядженні перебувало лише 40-50 козаків. А у цей час уже горів будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського, більшовики захопили Поділ і просувалися на Володимирську гору. «Посилився обстріл банку… Розриви гарматних набоїв, брязкіт розбитого шкла гулко відбивалися у порожній залі банку, а зовні в саду без упину кипів бій і чути було зойки поранених або лайка з погрозами п’яних красноармійців Муравйова». Тож рятувати цінності для українського уряду доводилося під щільним вогнем окупанта…
Особливо важкими для козаків видалися походи початку зими 1918–1919 рр., коли за наказом командира Запорозької дивізії Петра Болбочана богданівці вирушили на найнебезпечніші рубежі, охорону східних і північних кордонів України. Починалися сильні морози з вітрами, доводилося долати великі снігові замети. Але старшини і козаки на чолі із полковником Лазуренком, не маючи навіть достатньо теплого одягу, з боями просувалися вперед, спочатку на Харківщину, а згодом і до Січеслава (Дніпро). Саме завдяки нашому землякові Богданівський та Полтавський полки вдалося тоді вивести з більшовицького оточення біля Лозової і провести через місцевості, опановані Махном.
У своїх спогадах Лазуренко описує не тільки героїчні рейди своїх побратимів, а й сумні реалії часу. «Проходили містечками й селами, де нас байдужими очима спостерігало населення, серед якого було дуже й дуже багато молодих, здорових чоловіків, що недавно повернулися з фронту. Їм було байдуже, а то й дивно, чому ми ведемо війну і ось тепер, залишивши рідних своїх і близьких, ходимо в холоді й голоді, простуючи невідомо куди на захід. Їм була байдуже наша визвольна боротьба, бо вони вже були інфіковані большевицькою заразою і пропагандою про спільний «котєлок», спільне сидіння в окопах і т. ін. На наш заклик стати до наших лав, вони мовчки, потихеньку, непомітно ховалися за жінок та старших чоловіків і зникали»…
Так сталося, що нашого земляка після виснажливих переходів двічі підкошував плямистий тиф. І останній раз це сталося в листопаді 1919 р., коли після відходу Української армії за Збруч, Степан Лазуренко був залишений з обмороженими ногами в шпиталі у Ярмолинцях (Поділля). Українська армія відходила на Захід все далі, запорожці пішли з Любарта в Перший зимовий похід, але вже без свого командира.
Еміграційні роки життя уродженця Гадяча на Полтавщині
Про них поки що маємо обмаль відомостей. Спочатку, довгі роки перебуваючи під більшовиками, колишній полковник ретельно переховується, згодом (у 40-х) виїжджає з німцями до Чехословаччини (по тому часові значний еміграційний центр українців), перебуває у трудових таборах Німеччини. 1950 р. опісля багатолітніх поневірянь, нарешті осідає у США.
Протягом другої пол. 50–60-х рр. ХХ ст., незважаючи на вік, наш земляк бере досить помітну участь у громадському житті діаспори в США. Він багато пише до україномовних часописів («Тризуб», «Прометей»), виступає на святах і річницях з приводу знакових подій перед місцевою громадою Детройта та ін. Він і на чужині прагне послужити рідній для нього Україні – зокрема, намагається занотувати пам’ятні події української революції 1917–1921 рр., згадати пройдений героїчний шлях Богданівського полку, незабутні зустрічі і розмови з провідниками першого уряду УНР, своїх побратимів. Але хліб на еміграції добувався далеко не в простих умовах та й здоров’я колишнього богданівця було підірване тривалою виснажливою боротьбою.
27 лютого 1969 року Степан Лазуренко відійшов у вічність, отримавши свій останній притулок на відомому українському пантеоні–цвинтарі Бавнд–Бруку, що біля Нью–Йорка…
Вічна пам’ять тим, хто у різні часи жертовно боронив нашу волю і державність. Про життя цих патріотів мають знати наступні покоління. А їх справу продовжують сучасні Збройні сили України, які неодмінно здолають новітніх російських загарбників.
Тарас Пустовіт,
заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка.
Спогад Степана Лазуренка можете прочитати тут: Спогад Лазуренка
