«Війна має бути, як війна: з втратами, плачами, стогонами, пораненнями і смертями. А все, що не війна те, вдома відсидіти можна. Хто не готовий – не створюйте лишніх проблем тим, хто жив нею, ще задовго до її початку на сході країни. Війни це – постійне тривання. Лише ми не завжди його бачим, бо хочем бачити всьому завершення»
Вони – тримаються! Ще усміхнені та вже – страшно втомлені. Піски, жартома називають рідною губернією. Вже майже рік чекають те, до чого готувались більшу половину свого життя. Карпатські «легені», що в свої юні роки прийняли статус бойових офіцерів, охрестивши один одного спритними позивними – не знають коли повернуться додому кажуть: «поки хлопців не виведуть, не покинуть позиції». Вони вже рік готуються до війни, а її так і немає. Є двохсоті, трьохсоті, а війни немає, бо війна то коли стріляють на ураження, а не просять дозволу в першого ліпшого Пікового Туза! Учасники бойових дій чи учасники безкоштовної бойової акції «АТО? За яких умов і де, хлопці можуть опинитися після імітованої війни? Яким шляхом вони підуть для того аби зберегти людей? Яку дію вищих Тузів готові назвати словом війна, а яку – словом з 3 букв?
Оса – давно відомий українським теле-глядачам, як офіцер, що неодноразово порушував Мінські домовленості, в селищі Піски на Донеччині. Сьогодні в нього немає бажання думати про дім, відпустку, друзів і новорічні свята. В нього сьогодні багато незакінчених справ. Хто, як не він порушуватиме домовленості в Пісках? Хто, як не він запалить новорічний салют? Вередливі діти завжди наймудріші, вередливі діти рідко телефонують своїм батькам, вони більше самостійні і «дякую» говорять «про себе»! Діти Карпат – завжди вередливі, бо витримують те, на що «дети городов» – не здатні! Діти Карпат наказують своїм солдатам, – вижити. І ті їм вірять. Батьки рідко пишаються такими дітьми, бо не знають про більшу половину їх офіцерських заслуг. Він, загартований своїми страхами, маневруватиме колами піщаного пекла до того часу, поки останній бойовий ОС не покине зону тих дій. Коли по українському радіо пролунає: «перемога» Оса не поспішить виїздити з Пісків, навіть якщо це буде передбачено Мінськими домовленостями. Він знайде в собі сили ще один раз перевірити вулик! Сьогодні, Оса любить просто жити, часом виконуючи абсурдні накази. У цій війні за Україну готовий віддати все, та слово офіцера залишиться при ньому!
Стаф – живе і не турбується, що вдома про нього забули, його не переймає навколишній світ, він не хоче у відпустку і не тішить себе ілюзіями, що скоро все закінчиться. Він просто добре робить свою роботу. Як впевнений собака «винюхує» небезпеку. Йому, на фронті, не приходилось жодного разу шкодувати за прийняти рішення. За чим дійсно скучив то «за вранішніми пробіжками, за рідними людьми, рідними горами»,- каже Стаф! Його важко переконати у невправді. В нього і правда свій відтінок має, камуфльований! Вірить в Бога і в бабусіну молитву, а з рештою справлюсь, – каже військовий!
Вони вже майже відреклися від всіх рідних і близьких, не ведуть переговорів і довгих телефонних розмов з друзями, не пишуть СМС і не роблять Селфі з БМП, не спілкуюються з журналістами, дипутатами і політиками. Військові прийняли майже монаший чин, розбудувавши у Пісках монастир для тих, хто готовий боротися далі, попри чиїсь хворі амбіції. Вони рішенням котрогось з Тузів можуть заборгувати країні «і лям, і два, і три», але то не надовго, бо єдиним боргом у хлопців перед Україною є залишити життя тому гаду! Навіть, Святе письмо каже, що всі борги мають бути слачені! Виходу без кінця не існує. І він вже близько!
Після перемоги, Історія України зможе всесторонньо висвітлити офіцерські життя, дітлахи в школі почують правдиві, цікаві розповіді, а збирачі фронтових історій помістя камуфльовану правду в кишені! Це будуть правдиві історії з діалогів, щоденників, розповідей і записів з гарячих Пісків.
Вівторок, 22 грудня 2015 р.
