Щоб пам’ятати – треба пригадувати

Йосиф Сірка

Розробки Рафала Лемкіна (1900-1959), фахівця міжнародного права, були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотером ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року Конвенції «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього», в якій дано визначення геноциду в юридичних термінах. Конвенція вступила в силу 12 січня 1951 року.

В цій Конвенції під геноцидом розуміються такі дії, що вчинюються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову, або релігійну групу як таку:

• a) вбивство членів такої групи;

• b) завдання важких тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;

• c) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її знищення;

• d) заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи;

Я пригадую читачеві поняття ҐЕНОЦИДУ, щоб звернути увагу на абсурдність шовіністичного ухвалення польським парламентом “україського ціоналістичного ґеноциду” у польській державі. Якщо вже має бути мова про ґеноцид, то було б справедливо назвати Акцію «Вісла» ґеноцидом українців у Польщі, оскільки десятки тисяч лемків, бойків та ін. були приречені на асиміляцію у тзв. «одзисканих» землях – без права на рідну школу, на рідну церкву.

У 1944 між урядами УССР і Польщі було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Це перше виселення українців із споконвічних українських земель, що на той час належали до Польщі, котре передувало “Операції «Вісла», та яке мало (за умовами Угоди) бути винятково добровільним, але проводилося найчастіше примусово та із застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи для збільшення масштабів переселення вдавалися до:

• позбавлення прав українців на землю,

• ліквідації рідного шкільництва,

• ліквідації культурно-освітніх установ,

• ліквідації греко-католицької церкви тощо.

Протягом жовтня 1944 – серпня 1946, за даними польських джерел, до України (тоді — УССР у складі СССР) було переселено 482 тис. осіб.

Взагалі то число репресованих, вивезених, переселених українців Галичини, Бойківщини й Лемківщини з праісторичної території дорівнює понад 2 мільйонам. Багато хто намагався повернутися на батькіську землю, але їх ловили і вивозили силою. Прикладом примусового повторного вивезення служить відомий мистець-самоук Никифор Дровняк (1895 – 1968), лемківський мистець, якого чотири рази висилали до Щеціна, але він завжди повертався назад, долаючи кожного разу пішки 700 км. Він став не тільки жертвою диктаторського режиму, який позбавляв людей батьківщини, але й символом впертости лемка на право жити на землі своїх предків. Зрештою, йому поміняли національність на польську і залишили в спокою.

Хочу підкреслити, що до поляків я маю ставлення як до найближчих сусідів і знаю чимало поляків, які мають добрі взаємини з українцями, бо вони базуються на взаємоповазі. Українців і поляків об‘єднує більше, ніж роз‘єднує. Вони мають у своїй історії спільну польсько-українсько-литовську державу, в якій жили без шовіністичної ідеолоґії. Українцям і полякам належать такі видатні церковні діячі як Митрополит Андрей Шептицький та Папа Іван-Павло ІІ, та і серед письменників М.Рильський, чи А.Міцкевич є виразними постаттями поваги між нашими народами.

Зрештою, найкращим доказом можливості СПІВІСНУВАННЯ цих двох народів є не одне мішане подружжя – польсько-українське – яке без взаємоповаги і любові не могло б існувати не те що роками, а навіть тижнями. Але це можемо документувати лише там, де панує довіра, повага і пошана партнера. Не інакше воно і між державами. Правда, тут багато-хто заплутується у тенетах імперської ідеолоґії, яка породжує нетолерантність, неповагу, ненависть до чужого взагалі.

Траґічно все може скінчитись, коли навіть на державному рівні шовіністичні демаґоґи шукають не порозуміння, але конфронтацію, яку підсилюють неправдивою пропаґандою. Саме такою брехливою пропаґандою шовіністичні кола Польщі вирішили отруїти досі мирно співіснуючі українську й польську громади Канади. В часі, коли Україна воює зі споконвічним ворогом не тільки України, але й Польщі – хтось у Польщі вирішив створити фільм про Волинську різню – тендеційно спрямовану проти українського етносу на споконвічних етнічних територіях.

Українські історики вже закликали не раз своїх польських колег до обговорення спірних питань, які боляче сприймаються обома сторонами. На жаль, польські історики досі не можуть знайти в собі відваги, щоб по фаховому і без застережень обсудити криваву сторінку між нашими народами. Були навіть заклики українського й польського президента та деяких церковних діячів до відомого християнського: Прощаємо і просимо простити!

Українці і поляки не одинокі, які мають у своїй історії криваві сторінки. Німці та французи століттями вбивали один одного, ненависть панувала між ними. Сьогодні ці два народи є зразком взаємоповаги та навіть дружби. Сьогодні німецькі та французькі політики відвідують спільні цвинтарі полеглих солдат у німецько-французьких війнах – сокиру розбрату вони остаточно поховали.

На жаль у Польщі прийшла до влади партія, яка «забула» що европеські народи можуть жити у спільній европі тільки як народи вільні і рівноправні. Накидання своєї ідеолоґії іншим – не сумісне з принципами европейської співдружності, а це стосується не тільки економіного й політичного порядку, але й ідеологічного.

Оскільки голова польської правлячої партії Право і справедливість п. Качинський хоче визначати для українців їхніх героїв, то ми повинні польським прихильникам нової «Пацифікації» пригадати лише кілька фактів з недавньої історії польсько-україньких протистоянь, які спричинили тисячі траґедій по обох боках.

Зазначимо зразу, що українці ніколи у своїй історії не засновували жодних концентраційних таборів не тільки для поляків, але й для жодної іншої національності на своїй території (а чужих територій українці не займали). Це була польська влада, яка для українців відкрила перший концтабір у Березі Картузькій 1934 р.. Згідно зі совєтськими даними 1939 р. совєтська армія звільнила з цього концтабору 7 тисяч в’язнів.

Наступний концтабір, де мучилося багато українців, поляки відкрили вже 1945 р. в Явожно, який охороняло 300 польських солдат. Іронією є те, що німецьку вивіску: “Arbeit macht frei!” – Праця робить вільним! – замінили на польське: Centralny Oboz Pracy – Javorzno. – Та це лише про концтабори, які, у порівнянні до акцій Армії Крайовей були “раєм” на підпольських землях.

Щоб зрозуміти пропаґанду шовіністичних польських ЗМІ та їхню маніпуляцію фактами наведемо „класичний” випадок з польським радіо „Марія” з 21.6.2001 р.. У програмі цього радіо проф. богословії Вєслав Стемпеня, не згадав у 50 річницю ганебний для поляків злочин проти євреїв у селі Єдвабне 10.7.1941 р., але став звинувачувати українців за вчинки на Волині. Іншими словами – переложив з хворої голови на здорову. Він не згадав і те, що у німецькому концтаборі польські капо брутально вбили 2-х братів С.Бандери – з пімсти.

А шкода, що у професора слабка пам’ять, бо саме події у Єдвабне були ганебним доказом шовіністичної ненависті до неполяків – у данову разі до євреїв. Польські шовіністи довгі роки пробували цю траґедію приписати німцям, але американський історик, який пережив Голокост, зумів довести, що злочинцями були поляки, а німці виконували, скоріш всього, роль „спостерігачів”. Ян Томаш Ґросс 2001 р. видав книжку: “Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne”. Автор „Сусідів” (книжка) наводить дані – 1600 мешканців села були вбиті та запхані у стодолу і живцем спалені.

За нечуваний злочин поляків 2001 р. вибачився тодішній президент Польщі А.Кваснєвський та католицька церква. Критики Ґросса не заперечують факт спалення поляками євреїв, але сумніваються у тому, що їх було 1600. Я вважаю, що навіть одної спаленої душі – це багато, бо це злочин проти людяности і йому не може „допомогти” навіть термін давности.

Нахил до садизму, який демонстрували польські шовіністи, за допомоги польських „героїв” Армії Крайовей (АК), був продемонстрований рівно через 5 років. На цей раз жертвою садистських вибаганок шовіністів стало українське село Терка – 9.7.1946 р. . Пригадаємо, що на польській території німців вже не було – тобто, поляки без „нагляду”, який закидали німцям у Єдвабне, загнали цивільне населення – 28 людей, між ними діти 2-5 річні у хату М.Дрозда закрили двері та вікна і живцем спалили всіх. Такий злочин проти людства, як і у випадку з євреями у Єдвабне, не сміє бути забутим. Свій злочин проти українців польські шовіністи ще довершили екзекуцією 5-х односельчан, серед яких був і 84-річний дід. Про вибачення перед українським народом за цей нечуваний злочин поки що не було чути.

Чи знають про цей злочин творці фільму про Волинь? Певно, що знають, але для шовініста життя єврея, чи українця досі залишається „меншевартісним”, бо ж інакше не були б шовіністами. Трохи „гуманнішим” злочином проти українців показали себе бойовики АК під кервництвом поручника Ю.Бісса у селі Павлокома (Петро-Йосиф Потічний: Павлокома 1441 – 1945). В цьому селі 1-3 березня 1945 р. польські бойовики розстріляли 366 українців, між ними 157 жінок, 59 дітей до 14 р.. Село пограбували та спалили.

А що вже казати про різню в Сагрині 10.3.1944 р., в якій взяло участь 800 бойовиків АК та Батальйонів Хлопських. Село було спалене, а 600-1000 українських селян замордовано – серед них 70% жінок та дітей. Атакованими були й українські села: Пригоріле, Мєтке, Шиховиці, Теребінь, Струженець, Турковичі.

На українських етнічних землях, які після Другої світової війни були включені в межі польської держави, відбувалась постійна „Пацифікація”. За неповним підрахунком злочини скоєно у понад 140 місцевостях. В книзі “Трагедія українців Польщі”, Тернопіль, 1997, проф. Володимир Сергійчук, доводить, що польське військо 23 січня 1946 р. в нелюдський спосіб вбило 71 особу в Завадці Морохівській Сяніцького повіту, 23 березня 1945 року воно доконало такого злочину на 170 особах в селі Люблинець Старий і Новий, Любачівського повіту.

Під час “Акції Вісла” в червні 1947 р. в селі Вербиця Томашівського повіту військо вбило 61 особу. Військо в тому часі нищило наш народ тільки тому, що він був українським. Спалювали цілі села, винищували безборонне українське населення, не щадячи ні жінок, ні маленьких дітей. Часто польське військо вживало тортур у своїй пімсті за те, що ті люди були українцями. Вони стероризували і знищили все, що мало сліди української культури, а навіть плюндрували цвинтарі, які й досі піддаються вандалізму. Реєстр мартирології українського населення можна продовжувати без кінця.

У своєму рапорті провідник ОУН-УПА “Мар” описує докладно трагедію в с. Терка. У книзі “Увічнення трагедії Закерзоння в 1944-1947 роках”, Перемишль 2001, яку опрацював Богдан Гук. Тут поміщено інформацію біля 100 пропам’ятних могил, серед яких на ст. 178 і 179 є опис трагедії Терки із списком прізвищ закатованих жертв, а також назва військової формації, яка скоїла цей злочин.

Петро Тима у статті “Єдвабне й акція Вісла” в тижневику “Наше слово” 29 квітня 2001 р. об’єктивно проаналізував проблему не лише Терки, але й акції “Вісла”. Автор між іншими пише: “… злочин у Терці має суто сучасний як правовий, так і моральний контекст. Подібно як у Єдвабному, мешканці Терки загинули не за конкретну провину проти поляків, а за те, що були іншої національности, ніж їхні вбивці”.

Леґендарний і єдиний живий учасник повстання у Варшавському ґетто Марек Едельман вважає, що до того, як у Єдвабне прийшов нацизм, «там уже були шовінізм і ненависть», і про це слід було б написати. Це була і є, мабуть, найважча дискусія, бо вона досі нічого не дала, свідченням чого є виступи пана Качинського, побиття у Ржешові українців лише тому, що вони розмовляли українською, зрештою – відволікання уваги польськими шовіністами на невирішені етнічні проблеми, які пов’язані з нашою спільною історію.

Допоки поляки будуть будувати свої стосунки на базі імперських амбіцій, а не на історичній правді, то вони й будуть джерелом для таких антилюдських вчинків, якими були спалення євреїв та українців лише тому, що вони не були поляками. А шкода, що більшість навіт у польському Соймі сидить на шовістичному возі, який ніяк не пасує на европейські дороги!

Зрештою, поляки повинні усвідомити, що українці не займали польські землі, але захищали свої прадідівські і саме Волинь в цьому є найкращим свідком, мовляв – чужого не хочемо, а своє не віддамо!

Торонто, 26.2.17 р.