Юрій Щур
Чим важливі архіви? Тим, що зберігають правду, якою б вона не була. Архівні документи фіксують реальність такою, якою вона була в конкретний момент. Без можливості щось змінити чи переінакшити. Архівні документи формують наші уявлення про минуле.
Важливість історичної правди в чергове підтверджена діями кривавого тирана з країни-терориста, який усі свої злочини намагається «обґрунтувати» апеляціями до минулого. Хоч цивілізовані країни намагаються жити майбутнім.
Одним із міфів, який вдало перекочував із совєтських часів до російської сучасності, є твердження про щасливе й заможне життя трудівників і селян, загалом – «простих» людей у «найкращій країні світу». Не забуваймо, що своїми діями Путін якраз намагається відродити СССР, розпад якого називає найбільшою геополітичною трагедією.
Щоб спростувати совєтські-російські міфи достатньо просто зазирнути до архівів доби СССР, а особливо – до архівів совєтських спецслужб. Там – відповіді, після яких не виникає питань.
Перед нами досить цікавий документ – «Зведення про настрої селян України на основі листів, надісланим із села до Червоної Армії, за час з 1.3 по 1.4.1935 р.». Маємо розуміти, що совєтські органи державної безпеки уважно слідкували за політичними настроями та суспільною атмосферою в армії й не могли допустити, щоб червоноармійці хоч на хвилину засумнівалися у «правильності» совєтського курсу.
Загалом за вказаний час співробітники Оперативного відділу Управління держбезпеки НКВД УССР переглянули понад 390 тисяч листів, серед яких було виявлено більш ніж 19 тисяч таких, що містили «негативну інформацію», зокрема про подальшу проблему із хлібом. Інформація із сіл тодішніх, укрупнених, Дніпропетровської та Одеської областей про випадки опухання та смертей через недоїдання чекістами зразу ж визначалася як «провокаційна».
Більш ніж красномовним є уривок із листа жительки Дніпропетровської області до чоловіка, який проходив службу в Одесі: «Становище наше дуже важке. Прийдеться гинути нам з голоду. Я хочу надіслати тобі телеграму, щоб ти приїхав і подивився як на селі люди живуть і пухнуть з голоду. Дохне народ, як мухи й ніхто не звертає уваги. Ми також скоро з голоду пропадемо. Дитина плаче з голоду, а у мене молока немає. До яких пір ми будемо мучитися на білому світі? Краще загинути, аби не мучити себе й дитину».
Й у наступних листах, які були перехоплені чекістами, одне й теж: «Багато людей повмирало, багато роз’їхалося»; «Вже люди починають помирати від голоду»; «Зараз люди дуже пухнуть з голоду й здихають й нам доведеться пухнути й загинути» тощо.
У листах жителів сільської місцевості, загнаних у колгоспи, виникало багато питань і зауважень до проблеми продажу хліба. Зокрема, обурювалися з приводу того, що хліб продається лише працівникам Машинно-тракторних станцій, вчителям і працівникам сільських організацій, але не колгоспникам.
Звичайно, що серед подібних інформацій містилися й антисовєтські думки, спровоковані самим станом життя на селі. Житель Гришиного з Донеччини у листі до брата до Дніпропетровська писав: «Колгоспне життя зараз дуже погане, особливо погана ситуація з хлібом і загалом такі жахи відбуваються, що їх важко описати. … Уся молодь села квола, худа, обірвана, й знаходиться ніби у підпіллі, кінцево загнана й розбита. Розбита морально й матеріально. Ох і часи, довелося нам родитися в таку важку епоху класової боротьби, епоху, що грабує мільйони молодої людності. Ох і часи й порядки, живеш в епоху клятого ленінізму й усі дані гинуть в болоті».
Серед «ворожих» перехоплень чекісти виокремлювали листи колишніх червоноармійців, які після демобілізації поверталися додому й ставали безпосередніми свідками того, як і чим живе село. Колишній червоноармієць Черняк з Чернігівської області так і писав: «Хай у військових частинах не агітують, то все не правда. Якби я повернувся у частину, то усім очі заплював би». Така реакція була пов’язана із тим, що попри непогані врожаї, колгоспники знову залишилися майже без нічого. А з міста Токмак Запорізької області демобілізований червоноармієць своєму товаришу писав із обуренням: «Я приїхав до села й жахнувся від того, що люди-колгоспники ходять та просять хліба … У місті хліба скільки завгодно, а в селі немає нічого».
Окремі виїмки з листів ще більш цікаві для розуміння сприйняття совєтської політики на селі у середині 1930-хроків. В цілому, автори цих листів не проявляли антисовєтських настроїв. Якраз навпаки, часто були активістами компартії чи комсомолу. Але серед іншого згадували про акції проти совєтів на селі: вбивства активістів чи працівників сільських рад тощо: «Через те, що ми активно як комсомольці працювали на селі, допомагаємо сільраді в справі виконання держзобов’язань, на нас напали куркулі й сильно побили, а Наталку зарубали сокирою. Колишкіна зовсім замучили, а мені навскоси потрапив ніж».
Подібні огляди щодо настроїв селян співробітники совєтських органів держбезпеки здійснювали на регулярній основі. Документи за інші місяці 1935 року не відрізняються ні постановкою проблеми, ані наведеними уривками. Так, змінювалися автори й населені пункти, але не зміст. У деяких листах автори задавали питання більш ніж прямі й красномовні, як наприклад родичі червоноармійця Крюкова з Чернігівської області: «Коли повернешся через два роки додому, то нікого не застанеш в живих, так як всі твої родичі помруть з голоду. Тоді ти скажеш якій владі й за що я служив. Я тобі дам пораду, якщо буде війна, то ти не воюй, а здавайся без бою й скажи за що я буду воювати, що дома голодують»?
І для таких питань й далі були усі підстави. Бо знову й знову близькі й знайомі писали червоноармійцям листи про те, що люди пухнуть з голоду й помирають. Що знову не вистачає хліба. Що знову потерпає село. Зведення, підготовлені чекістами, містили багато виїмок із листів, звичайно що не всі були негативними. Однак, там, де наводилися проблемні моменти у житті села не було, на нашу думку головного – інформації про вжиті заходи щоб виправити ситуацію, наповнити село хлібом, а отже – життям.
Наостанок кілька думок про сучасні події. Завдяки цифровим технологіям інформація передається протягом кількох секунд, а не тижнів-місяців, як за доби СССР. Відповідно, думки родичів російських окупантів ставали відомими через перехоплення одразу ж. І що привертає увагу – вони не писали про голод, погані умови життя чи відсутність доріг у населеному пункті чи санвузлів у себе вдома. Не прохали допомоги, не виступали проти війни. Ні, їх цікавило що їхні «герої» вкрадуть в українців.
Дійсно, українці воюють, щоби повернутися до своїх домівок, а росіяни ж – щоби жити в домівках українців.
