Сенча як дзеркало великої трагедії українства

Трагедія Голодомору-геноциду українців відбилася в багатьох свідченнях – найбільш вражаючими є спомини очевидців, якими передається вся палітра великої загрози для існування нашої нації. Саме живе слово давало можливість відчути всю розпуку бездержавної нації, якій більшовицька Москва мстилася за вічне прагнення волі.

Проте не менш важливими є й документи, які стверджують усе сказане людьми, що вже дивилися в очі голодній смерті. Особливо ж вони цінні для встановлення кількості втрат українства в 1932 – 1933 роках. Скажімо, книга реєстрації на спецпоселенні в Осокарівці в Казахстані за 1936 рік дає можливість не тільки переконатися в незламності депортованих сюди взимку 1933 хліборобів Кубані, котрі вперто признавалися до своєї української нації, а й дізнатися про їхні втрати – з-понад десятків тисяч вивезених залишалося лише кілька тисяч… Скільки ж нащадків запорожців зі станиць Полтавської, Уманської, Іванівської, Незамаївської, Староджереліївської, Поповичівської, Канівської та інших загинуло в дорозі, скільки в казахському степу – поки що не встановлено.

Дуже важко визначити кількість жертв Голодомору і в Україні, бо ж далеко не скрізь збереглися навіть зафіксовані тоді свідоцтва про смерть невинно убієнних. А що вже казати про долю тих голодних, безіменні тіла котрих у кращому випадку стягнули у величезні могили біля залізничних станцій, річкових портів чи прохідних великих будов на кшталт Дніпрогесу – інші ешелонами вивозилися, скажімо, з Конотопа чи Дніпропетровська в східному напрямку. А скільки ще виорюватимуться біля польових шляхів кістки невідомих жертв цього страхітливого злочину. Чиїсь же замулилися у водах Дністра чи Збруча, в поліських болотах, коли голодні українці пробували вплав добратися з «комуністичного раю» до капіталістичного світу за шматком хліба.

За рідкісним випадком збереглися матеріали про рух населення протягом 1920-х – 1930-х років лише в окремих населених пунктах. І саме такі документи показують, наскільки неповна радянська статистика щодо втрат у період Голодомору-геноциду. Один з таких прикладів – Сенча Полтавської області. Щодо зазначених втрат у цьому населеному пункті, котрий у 1930-і роки був районним центром, у Вікіпедії вказується про щонайменше 281 жертву. Але що можемо довідатися з аналізу руху населення за первинними документами, які збереглися в Державному архіві Полтавської області.

Всесоюзний перепис населення 1926 року зафіксував у Сенчі 3.322 особи. З того часу щороку тут збільшувалася чисельність мешканців – аж до 1932 приріст коливався в межах 58 – 81 особа. Народжувалося по 128 – 152, а помирало – вдвічі менше. Тож на початок 1932 року населення Сенчі сягнуло 3.669 мешканців. І незважаючи на те, що тоді різко впала народжуваність і зросла смертність, на початку 1933 в цілому додалося ще 11 жителів.

Але в 1933-му все змінилося: народилося втричі менше до середнього в попередні роки, а тільки зафіксованих смертей виявилося майже у вісім разів більше. Скільки сенчан відійшло в засвіти без оформлення через сільську раду – ніхто не встановлював. Однак завдяки збереженим документам можемо констатувати, що втрати набагато більші, майже в чотири рази, бо мало б бути на час Всесоюзного перепису 1939 року 3.503 жителів, а виявилося – тільки 2.555. З них народжених у 1933 залишалося 22, у 1932-му – 31, у 1931-му – 42, 1930-му – 53, 1929-му – 50, 1928-му – 47, 1927-му – 51…

Якщо віднесемо на природні втрати до 1932 року 10 відсотків, то всерівно виникає закономірне питання: а де ще 458 дітей з 838 народжених у 1927 – 1933 роках – а це понад 45 відсотків?

Цей приклад – непоодинокий. Скажімо, в Хоцьках Київської області нарахували до трьох тисяч жертв Голодомору-геноциду, з яких місцеві краєзнавці встановили імена майже 1.200. А свідоцтв про смерть за 1933 рік у Державному архіві Київської області переховується лише 643…

А що вже говорити про більшість сіл України, де не збереглося жодних записів актів громадянського стану?

Тому й доводиться шукати різні первинні документи, які можуть підтвердити катастрофічну смертність українців, особливо дітей шкільного віку. Наприклад, подекуди збереглися окремі матеріали, які вказують на наявність учнів початкової школи в різні роки. Так, журнал першого класу Лозівської школи (тепер – у межах міста Ромни Сумської області) з вересня 1932 року фіксував до 38 учнів, в травні 1933-го – лише 22, з яких на 1 вересня 1933-го залишилося 20… Тобто, ті ж 45 відсотків нестачі школярів.

У вересні 1932-го до перших класів Петриківського району Дніпропетровської області прийняли 1737 дітей, до других – 1275, третіх – 1126. А коли восени 1933-го Петриківський район передавали до складу Дніпропетровського, то в других класах там рахувалося вже тільки 867, у третіх – 695, четвертих – 693. Таким чином, тільки у 3-х класах не дорахуємося вже 1.883 учнів. Знову ж ті самі 45 відсотків дитячих втрат.

А серед архівних матеріалів Хацьківської семирічної школи (тепер – Черкаська область) знаходимо звіти про обхід окремих сільських вулиць. Більше половини учнів 1926 року народження з сільського кутка Джулаї, яких хотіли мобілізувати семирічними до школи, не пережили Голодомор 1932 -1933 років. У тому числі двоє близнюків з двору Джулаїв, що дав назву цій сільській околиці, Яків і Михайло.

Відтак 1вересня 1933 року за парти в цій школі могло сісти тільки 111 першокласників 1925 і 1926 років народження (чимало з них тієї осені також пішли в засвіти), хоч згідно даних сільради в Хацьках 1925 року народилося 150 дітей, а в 1926 –159.

Красномовно засвідчує про значні втрати учнів цієї школи потреба в підручниках. Так, на 1932-1933 навчальний рік їх замовляли для трьох I класів по 140 комплектів, для II – по 126, для III – по 88, для ІV – по 110. А вже на 1934-1935 навчальний рік Хацьківська семирічна школа просила виділити для народжених у 1926 і 1927 роках лише 127 букварів. Для ІІ класів тільки 94 комплекти, тобто для тих, хто прийшов до школи 1 вересня 1933 року. Для ІІІ-х – 83, тобто для тих, хто прийшов до школи вперше 1 вересня 1932 року, а для ІV-х (тобто другокласників 1932-го) – 78.

Саме завдяки аналізу наповненості початкової школи в 1932 – 1940 роках із врахуванням кількості народжених у 1924 – 1932 і вдалося визначити дитячу смертність в УСРР під час Голодомору-геноциду – 3.500 тисяч. А якщо врахувати дитячі втрати Кубані й Нижнього Подоння, де вони сягнули 500 тисяч, то не важко порахувати загальну кількість втрат майбутнього української нації – 4 мільйони невинних душ. І це без дитячих втрат на Слобожанщині, в Поволжі, в Казахстані… А там також гинули голодні українці – від немовлят до сторічних дідів.

Дитяча смертність, як і дорослих, встановлювалася з використанням новітніх методик підрахунку втрат від подібних катастроф у сучасному світі. Відтак незаангажовані на щедрі зарубіжні гранти українські науковці й визначили загальні втрати в УСРР у 1932 – 1933 роках у кількості 9.108.500 і на Північному Кавказі в 1.391. 500 осіб. А разом, за підрахунками на сьогоднішній день, – 10.500 тисяч українців. Усе це ретельно перевірялося досвідченими правниками, котрі долучилися до проведення історико-криміналістичної експертизи, яка виконувалася на доручення Генеральної Прокуратури України ще від 2009 року. Крім того, за дорученням Служби Безпеки України проведено низку комплексних судових експертиз.

А ситуація з визначенням чисельності жертв Голодомору-геноциду в Сенчі – це відзеркалення тих процесів, які склалися й відбуваються нині в Україні. Тож встановлення імен всіх невинно убієнних Голодомором 1932 – 1933 років, тим паче в час війни проти російського агресора, – святий обов’язок усіх нині сущих українців. Без оглядки на те, що, мовляв, не всі країни світу визнають цей злочин геноцидом, якщо ми не зійдемо з дороги правди й не погодимося на визначені нам москвою ще в горбачовську перестройку 3,5 мільйона жертв. Як би нас до цього не закликали деякі зарубіжні меценати і наші доморощені пристосуванці.

Володимир Сергійчук,

завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.