Ми звали його “дядько Микола”, хоча мали би звати дідом Миколою… Він був молодшим братом батькового батька, діда Данила, і щороку, напередодні Різдва, приїздив із далекого Краснодону до рідних Чернихівців. За тиждень-два обходив свою доволі велику родину і ту, що лежала на цвинтарі, й ту, що з кутею та колядою збиралася за святковими столами. І знов на рік виїжджав під сам російський кордон…
Середнього зросту, сухорляве добре збите тіло, продовгувате обличчя з високим чолом, із-під якого на тебе уважно дивилися зосереджені очі, в котрих під час розмови подекуди запалювалась іскра іронічної посмішки. Коротка зачіска з ледь помітною сивиною, що через русяве волосся й не помічалася…
З почутого в дитинстві
Коли дядько Микола приходив до нас у гості, відмінялося неписане та встановленою мамою правило: дома при дітях не вести розмови про політику й особливо про бандерівців або “нічних”, як їх зазвичай у нас називали. До одруження з батьком мати вже залишилась молодою вдовою з малою дитиною на руках. Її першого чоловіка, дивізійника й упівця Володимира Крука, було схоплено й закатовано в Збаразькому МДБ над ставом, фактично в неї на очах. Мама добре знала ціну, яку платять ті, хто прагне вільної України, розуміла небезпеку слова, що може бути почуте дітьми й необережно озвученим десь при сторонніх.
У такі Різдвяні вечори я намагався непомітно затаїтися біля ялинки і слухати, слухати ці неквапливі розмови-спогади старших, що часто переривалися чи то приходом колядників чи нашою родинною колядою. В тих бесідах поставала якась близька та незнана, не описана в шкільних підручниках історія мого краю, учасниками котрої були не абстрактні особистості, а люди, які жили, воювали і гинули ось тут: на Скалці, де ми влітку ловили ящірок, біля дуже старої дзвіниці, на котру дітьми любили залазити вузькими сходами, щоб робити Великодній передзвін й прочитати кимось вирізане графіті “Слава вільній Україні”, або в лісовому масиві “Сабашиха”, куди ще пару днів тому я ходив рубати ялинку, прикрашена іграшками і дощиком ось вона стоїть у кутку… Оглядаючись із висоти прожитих років, я тепер розумію, наскільки ці неквапливі бесіди за Різдвяним родинним столом мали вплив на мене в подальшому, наскільки вони сформували мене як особистість, дали усвідомлення: що таке добро, а що зло, що вірність, а що зрада, що є справедливістю, а що — свавіллям. А найголовніше – давали відчуття нашої українськості, яка була тоді поневолена, але не впокорена, завдяки саме таким як дядько Микола й сотням моїх краян, котрі боролись, гинули, мучились по тюрмах і ГУЛАГах, але не каялись та не зрікались свого вибору й шляху.
Жодного разу в дитинстві та пізніше я не чув від Ратушного Миколи Михайловича, 1913 року народження, оунівця, вояка УПА, засудженого до 25 років ГУЛАГу (розстріл у СССР тоді тимчасово відмінили), позбавленого права жити і бути похованим на своїй рідній Збаражчині, слів жалю за загублену долю й поламане життя. Жодного разу! Радше, навпаки, гордість і радість від того, що Україна, за яку він боровся, спромоглася здобути такі довгоочікувані Волю та Самостійність. А ще й до сьогодні мене не покидає здивування й захоплення тим, як ці звичайні, часто зовсім без освіти, сільські хлопці могли так довго протидіяти і перемагати чи не найсильнішу, а найпідступнішу (то точно) спецслужбу світу – міністерство державної безпеки (МГБ) СССР.
Був великий символізм у тому, що перший день опісля тріумфального підтвердження проголошення Незалежності України на Всеукраїнському референдумі 1-го грудня 1991 року я зустрів саме з дядьком Миколою у Краснодоні Луганської області, в збудованому ним будинку під самим адміністративним, а тепер уже й державним кордоном з російською федерацією. Бо оселитися в рідних Чернихівцях опісля несподіваного звільнення в 1956 році йому так і не дозволили ті, з ким він воював та боровся все своє життя: комуністи і кагебісти. Прийшли на другий день його повернення до батьківської хати і дали 24 години на виїзд із Західної України, якщо не хоче опинитися там, де залишився його брат Михайло. Рідний брат – Ратушний Михайло Михайлович так із Сибіру не повернувся, хоча було відомо, що його теж було звільнено у 1956 р. після ХХ з’їзду КПСС і повстань у таборах. Роботу дядькові Миколі, як і дружину, з таких же як і він сам репресованих, удалося відшукати лише на шахтах Донбасу.
Набалакались і напригадувались ми тоді з ним у грудні 1991 року. Йому йшов 78 рік, але він зберіг ясність розуму, добру пам’ять, твердість рук та гарну фізичну, майже спортивну форму. Я вже також не був тим 15-річним юнаком, котрий уперше без дозволу батьків на поїзді через усю Україну, після 8-го класу, приїхав його провідати на Луганщину. Бо ж так несправедливо: дядько Микола до нас на кожне Різдво їде, а з усієї його великої родини, щось ніхто не наважувався на візит у відповідь. На 1-ше грудня дев’яносто першого, я також устиг трохи посидіти в тюрмі за громадсько-політичну діяльність на чолі Київського страйкому під час політичного страйку та студентського голодування в жовтні 90-го, і прибути сюди на Луганщину з цілим плацкартним вагоном членів Української Студентської Спілки для організації й проведення Всеукраїнського референдуму в області, бо протидія тут ідеям Української Незалежності, серед промосковсько-комуністичної номенклатури, яка продовжувала залишатися при владі, була тоді шалена. Тож розмова між нами сталася наче зустріч соратників у боротьбі за єдину справу. А ще це був найкращий привід засвідчити повагу до старого українського націоналіста, висловити йому вдячність за життя і чин, що виявились для мене ще з дитинства зразком, неабияким мотиватором для праці на благо України та її народу.
Після проголошення Незалежності України
Результати Референдуму стали для нього ще й найвищим визнанням доцільності тої офіри на вівтар Української Самостійної Соборної Держави, що склали тисячі його побратимів і він: своїм життям, боротьбою та стражданнями. Тепер, найперше, він прагнув реабілітації й скасування вироку суду, що визнав його злочинцем за боротьбу в лавах УПА. Українська повстанська Армія боролась за Україну, що таки стала вільною, тож ті, хто воювали за її Незалежність та Свободу, не можуть в Україні й далі вважатися злочинцями, а їхні дії злочинними. До старого вояка немовби повернулося друге дихання, відшукавши таких же як і він упівців на Краснодонщині, створив там станицю Братства вояків ОУН-УПА, розгорнув з місцевими активістами громадську діяльність у відновленій “Просвіті”. Вже пізніше, коли я в статусі народного депутата України, прибув на Луганщину з тодішньою Головою Проводу ОУН Славою Стецько, то із захопленням спостерігав, як він по-солдатському доповідає їй про свою діяльність на східних рубежах України. Життя продовжувалось, і дядько Микола прагнув надолужити те, задля чого боровся й мучився по радянських тюрмах та таборах, – будувати Незалежну Україну.
Десь у 1995, збираючись у закордонне відрядження, я переглядав кореспонденцію, що тоді кипами надходила на мою адресу парламентаря, й серед стосів конвертів зразу помітив один, підписаний знайомим мені з дитинства почерком та з добре знаною зворотною адресою: «Луганська обл., місто Краснодон…». Сумніву не було, це лист від рідної людини – Ратушного Миколи Михайловича. Перше й остання послання від нього на моє, а не батькове ім’я. Мерщій відкрив, почав читати. Я зберіг ці папери, вони варті того, щоб бути процитованими тут хоча б частково. «Слава Україні! Перші слова мого листа, дай Вам Боже здоров’я, тобі Михайло і твоїм добрим друзям. Михаїл, пишу до тебе листа і дякую тобі, що ти приїхав до мене і відвідав мене. Я тебе не вгостив так як тре, бо чув себе слабим, серце боліло. Но справа важна, що стрінув… Знаєш, Михаїл, я вмирати не боюсь. Но хотів би дожити то того часу, і побачити Україну Вільну (і большевицьку нечисть потопити в Дніпрі). Ми стрічаємось з Д. Євгеном, він приходить до мене і газети читаємо що діється на Україні. Стрічаємось в домі культури около 5 чоловік нас… На тому кінчу писати і ще раз здоров’я Вам і передай у рідне село татові, мамі і всім рідним. А Ви депутати служіть рідній Україні чесно, хай єднають Вас свята земля, історія, мова, правдиві благородні звичаї! Хай дух наших святих подвижників та великомучеників укріпляє наші сили і спосібність! Дай Вам Боже здоровля!» (Збережено правопис оригіналу).
Це було і прощання, і своєрідний наказ, і заповіт. Тоді мобільний зв’язок ще був не так розповсюдженим, тож я вирішив відповісти та й зв’язатися з ним після повернення з відрядження. Коли ж повернувся за тиждень-два, то довідався, що Ратушний Микола Михайлович помер і був похований на міському кладовищі Краснодона. Відхід у засвіти людини, котра для тебе була з дитинства своєрідним дороговказом, зразком для наслідування… Це сприйнялось доволі болісно… Я відчув своєрідний докір сумління, що не записав, не розпитав його побільше про життя, про боротьбу, про перебування на зонах у Сибіру, а більшу частину ув’язнення він провів у Сусумані під Магаданом. Навіть серед моря страждань комуністичного ГУЛАГу – Сусуман вважався чи не найжахливішим. Уранові рудники, центр золотовидобутку, населений пункт, який визнано офіційно найхолоднішим місцем на Земній кулі. “Долина смерті”. “Конвеєр страждань” – це лише назви «виправних установ» не за номерами, як вони фігурували в документах, а чим були насправді у щоденному житті політичного зека.
Чого лише сам етап вартий: Збараж – Тернопіль – Львів – Братськ (Іркутська обл.) – бухта Ваніно (Охотське море, Сахалінська протока) – Магадан (8 днів шторму – в трюмах баржі-тюрми – і, нарешті, Сусуман у Долині Смерті з 25 річним терміном і 5 роками позбавлення в правах за рішенням “найгуманішого радянського суду”. Вже краще – розстріл, але його “добрі комуністи” тоді відмінили, бо і, справді, навіщо вбивати невільників – нерентабельно – хто ж тоді для радянського уряду намиватиме золото, добуватиме уран для атомної бомби?.. А її якраз за допомоги “корисних ідіотів” в Америці та рабів берії-сталіна на Колимі і вдалося виготовити та підірвати в тому ж 1949 році. Тут не те, що вижити, тут не з’їхати з глузду від безвиході на першому ж році ув’язнення було вкрай важко, а дядько Микола не лише вижив, а й дожив до здобуття Незалежності й ще зумів трохи попрацювати на її розбудову на Луганщині. І він щиро прагнув реабілітації, не амністії, а реабілітації й визнання себе борцем за Волю України. Не дочекався… Точніше йому в цьому було відмовлено! Офіційно! Перед самою смертю…
Із матеріалів КГБ та повстанських бідонів
Тож тепер правду, чи почасти й не зовсім правду, про буремне життя й боротьбу мого близького родича я змушений був здобувати з інших джерел. Це давалося геть нелегко, вимагало багато часу, певних знань та зусиль. І що найцікавіше – чим далі я просувався в дослідженні долі Ратушного Миколи Михайловича, уродженого 1913 р. в с. Чернихівці, – тим через його життя поставала ширша картина боротьби українців за свою свободу в буремні воєнні та повоєнні роки часів ІІ світової війни. І саме в такій малодослідженій площині, як протидія спеціальних структур двох воюючих сторін – СБ ОУН-УПА і МГБ СССР.
Уперше почитати матеріали кримінальної справи дядька Миколи мені пощастило лише через декілька років після його смерті. Швидше навіть не прочитати, а пролистати. Попри те, що я був народним депутатом, державним службовцем І рангу, тодішній заступник очільника тернопільського облуправління Служби безпеки України дуже неохоче дав дозвіл переглянути прошитий том кримінальної справи N… на пів години не більше, при тому не дозволяючи робити жодних виписок чи фотокопіювання. Але й цього мені тоді було достатньо, щоб пересвідчитись у тому, в чому я й так був переконаний з дитинства. Під час допитів дядько Микола нікого не видав, говорив лише про речі, які й без нього були відомі слідству, а його арешт і ув’язнення стали результатом затримання та зізнань Ярослава Комара – односельця, кущового, вояка УПА на псевдо “Вогонь”. У вироці суду, що “удостоїв” Ратушного М.М. найвищою на той час мірою покарання – 25 роками ув’язнення і 5 роками позбавлення в правах, його кваліфіковано розвідником-інформатором УПА по селу Чернихівці й Збаразькому району. Псевда свого не видав. Сказав, що не мав. Більш детально вивчити матеріали справи вийшло лише в часи президентства Віктора Ющенка в 2008 році, коли доступ до архівів колишнього КГБ було широко відкрито. Дозволялось робити фотокопії та виписки. Чим я й скористався.
То тепер мовою документів… 20 вересня 1948 року Ратушного Миколу Михайловича схоплено і зразу ж допитано оперуповноваженим районного управління МГБ лейтенантом Трофимчуком у місті Збаражі. Протоколи записувалися російською мовою з показів арештованого слідчими, а в обов’язки ув’язненого входило: підтвердити не ним, не його словами і не його мовою написане, а лише власноручним підписом. Буду наводити тут цитати з матеріалів справи у своєму перекладі, але дослівно зі збереженням стилю й дефініцій слідчого.
Питання: “Розкажіть коли і за яких обставин ви встановили зв’язок з “ОУН-УПА”?
Відповідь: ”В березні-місяці 1945 року я дезертирував із Червоної армії, прийшов додому в село Чернихівці і став переховуватися вдома. В травні-місяці 1945 року, числа не пам’ятаю, пізно ввечері біля польського цвинтаря мене зустріли бандити Ленько Володимир Миколайович і Гірчиця Микола Антонович, псевд їхніх я не пригадую і запропонували мені вступити в банду “УПА” і разом з ними вести боротьбу з Совєтською владою. На що я тут же дав свою згоду”.
Тепер, маючи достатньо часу не лише на вивчення, а й на фотографування матеріалів справи N5667 в архіві Служби безпеки України, неподалік Золотих воріт Києва, я міг, окрім іншого, співставляти прочитане з почутим ще в дитинстві біля Різдвяної ялинки чи під час наших зустрічей з дядьком Миколою пізніше. А ще я вже також мав певний особистий досвід допитів у столичному Лук’янівському СІЗО, після організації та проведення політичного страйку й студенського голодування в жовтні 1990 року. Тоді мене було ув’язнено разом з моїми соратниками після недопущення військового параду на Хрещатику 7 листопада у сумнозвісній справі “Хмара – Григор’єв”.
Звичайно ж, ті дев’яності роки – не сорокові ХХ століття, і мене кинули за грати до «діда Лук’яна» не за збройну, а мирну боротьбу проти комуністів. Та і в часи горбачовської «перебудови» слідчі не дозволяли собі відкрито бити, мучити й знущатися над затриманими, як це робили їхні попередники з вояками ОУН-УПА в катівнях МГБ. Але тактика і психологія арештованого, який хоче від слідчого побільше приховати, особливо про своїх побратимів – і слідчого, що прагне побільше довідатись, та за спиною котрого стоїть вся репресивна машина системи з її армією «стукачів-сексотів», зламаних допитами вчорашніх друзів, двома конвоїрами в коридорі, а якщо треба, то за твоєю спиною, котрі готові професійно бити тебе прямо тут у кабінеті при слідчому (він бо зайнятий складанням протоколу), чи коли товариш слідчий утомився, тягнути в спеціальну камеру і дубасити там, а потім залишити лежати на холодній сирій підлозі до ранку. Щоб ти подумав, “чистосердечно зізнався” і видав своїх… Під час допиту для арештованого вкрай важливо прорахувати, що вже відомо слідству, а що воно з допомогою набутих знань і досвіду хоче витягнути чи вибити з тебе. Це своєрідна дуель, чи точніше, нерівний двобій, де з одного боку в’язень, виснажений щоденним психологічним та фізичним тиском, а з іншого: ситий, вгодований кагебіст, за яким стоїть найбільша держава світу, що змогла “зламати хребет і перемогти самого Гітлера”.
Вивчаючи матеріали справи Ратушного Миколи Михайловича, перечитуючи сторінки його допитів, очних ставок, інші документи, прошиті й пронумеровані, я добре розумів, що хочуть почути і занести в протокол слідчі, і в тому ж Збаражі й обласному Тернополі. А що приховує, про що мовчить, попри знущання й побиття, дядько Микола. Кадебістів, окрім місцезнаходження криївок та побратимів, котрі ще залишалися на волі й продовжували боротьбу, мало що цікавило, бо вони і так були багато в чому добряче поінформовані. У відповідях арештованого часто звучить “не знаю…”, “не пригадую…”, “не пам’ятаю…”, і лише коли слідчий наводить незаперечні докази чи факти антисовєтскої діяльності ув’язненого чи його безпосередню участь у боротьбі проти окупантів зі зброєю в руках – той змушений “пригадувати” і визнавати свою «вину».
А слідчі й справді, знали вже дуже багато. Так, ще 19 вересня 1948 року, за день до арешту Ратушного М.М., тим же лейтенантом Трофимчуком у Збаражі було допитано взятого в полон Комара Ярослава Васильовича, 1924 р.н., мешканця села Чернихівці, котрий повідомив, що дядько Микола після втечі з Червоної армії навесні 1945 року вступив до лав УПА, і зі зброєю в руках боровся проти окупантів. Саме в тому ж 1945 році брав участь у збройному нападі та спаленні приміщення сільради в сусідньому селі Охрімівці, разом із бюлетенями й іншими матеріалами псевдоголосування, організованого більшовиками для демонстрації “добровільного визнання місцевим населенням радянської влади”. Взагалі взяття в полон Я. Комара у вересні 48-го завдало непоправного удару по збройному підпіллю Збаражчини. Я зустрічав у матеріалах київського архіву СБУ доповідну з Тернопільщини в столицю, де повідомлялось, що в результаті його допитів було арештовано більше 70 підпільників, виявлено декілька криївок з повстанцями, котрі, щоб не потрапити у лапи кадебістів, дали останній бій, і всі до одного загинули.
Характер свідчень та показів Миколи Ратушного відчутно змінюється після очної ставки з тим же Комаром, у матеріалах справи є протокол одного з допитів, який переривається на певний час, а потім знов поновлюється, і, арештований, відчувається, далі не може прикриватися фразами “не пригадую” чи “не пам’ятаю”. До речі, внизу сторінок того протоколу, там, де ставиться підпис ув’язненим, великі плями чи то крові чи чорнила. Бо, як зазначив дядько Микола вже пізніше в своїй заяві про реабілітацію від 1992 року, “був арештований у вересні-місяці 1948 року, мене обвиняли в ст. 54 “а”, просидів у Збаражі 12 діб і все на допитах, по дванадцяти днях відвезли мене в Тернопіль і знов тортури. В місяці 25 жовтня 1948 року мене судили трибуналом на 25 літ і 5 років позбавлення прав” (аркуш 69 справи). Більше місяця постійних допитів, побиттів та знущань було витримано з гідністю – нікого не видано, псевд не названо, організаційну мережу і своє місце в ній не розкрито – підтверджено лише те, що слідчим і так було відомо. Тому й максимальний термін на той час: “25+5”! Із матеріалів справи чітко прослідковується, що вплинуло на слідчих та військовий трибунал, у визначенні такого жорстокого покарання. Слідство і суд (якщо це дійство можна назвати судом) визнали: «розколоти» розвідника-інформатора СБ ОУН і змусити піти на співпрацю з МГБ їм не вдалося.
“Определєніє” військового трибуналу від 24 листопада 1948 року за підписом підполковника Меркулова, капітанів Манєїна та Сафронова (жодного українця) – залишив вирок у силі, й перелічує головні злочини Ратушного Миколи Михайловича супроти радянської влади: дезертирство з Червоної армії навесні 1945-го, вступ до лав Української повстанської Армії, участь у збройних нападах, зголошення на амністію, при тому приховування своєї приналежності до підпілля та зброї, продовження співпраці з повстанцями в забезпеченні їх “продуктами харчування та відомостями розвідувального характеру” до арешту у вересні 1948 року (аркуш 61 справи).
Мене завжди цікавило: чому дядько Микола вирішив стати дезертиром радянських військ у кінці березня 1945 року, коли ешелон везе його на лікування в глибину СССР після поранення під Ченстоховою у Польщі? До закінчення війни в Європі залишається трохи більше місяця, тебе ж як важкопораненого на фронт відправлять не скоро… Коли я свого часу поставив це питання, то побачив у його очах радше не здивування, а образу. Що тут не зрозумілого? Так він був насильно мобілізованим червоноармійцем, провоював на фронті проти німців більше року, набув певного бойового досвіду, проте він ніколи не мав наміру служити «совітам», він знав, що в рідних Чернихівцях його друзі та побратими зі зброєю в руках борються за Самостійну Україну. Це була його війна і його боротьба. Тим паче на час мобілізації новою владою він уже був заприсяженим членом ОУН. А як ми пам’ятаємо, перша точка Декалогу українського націоналіста говорить: “Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї!”. До речі, слідство так і не встановило приналежність Ратушного Миколи до Організації Українських Націоналістів, хоча питали завжди про причетність саме до ОУН-УПА.
Тож, повернувшись до рідного села, дядько Микола доволі швидко відновлює контакт з оунівським підпіллям і долучається до збройної боротьби. Збаражчина була тоді важливим районом діяльності Української повстанської Армії. Округа, що перебуває на стиці Галичини, Волині та Поділля, забезпечувала оперативний зв’язок між Карпатськими і Волинськими лісами. В кагебістьких архівах є матеріали, здобуті оперативним шляхом, про постійно діючі пункти зв’язку та стрічі в Лубянецькому лісі, коли в південній його частині відбувалась зустріч та отримання “штафет” з Карпат, а через декілька годин на північному узліссі та ж пошта оперативно передавалась упівським кур’єрам із Волині. Охорону і надійність зв’язку забезпечувала Служба безпеки ОУН та Збаразький районний, а часом і Тернопільський обласний проводи.
Треба пам’ятати також, що в Збаражі народився та провів значну частину свого життя «Клим Савур» Дмитро Клячківський – перший командувач Української повстанської Армії. “Охріма”, а він використовував ще й отакий псевдонім, багато хто знали тут особисто, оскільки брали участь в організованованому ним ще до війни спортовому товаристві “Сокіл”.
Коли після закінчення в серпні 1945 року ІІ Світової війни радянське керівництво оголошує амністію для учасників УПА та дезертирів ЧА – то за мету ставиться вирвати з підпілля найактивніший і найдосвідченіший елемент. Комуністи зрозуміли, що війна проти них на Заході України носить такий масовий характер, що перемогти в ній вони зможуть, лише виселивши все місцеве населення до Сибіру. Але ешелонів та сил на це вже не вистачало. То вони задумали піти на певну хитрість і своєрідне “примирення”. Керівництво УПА також вирішило скористатися оголошеною амністією для легалізації частини своїх не сильно засвідчених кадрів і виведення їх з лісу, бо утримання в лісах великих мілітарних з’єднань ставало недоцільним та обтяжливим. Боротьба ж продовжувалась. У серпні 1945 року Ратушний Микола Михайлович, 1913 р.н., пише явку з повинною як дезертир Червоної армії, повідомляє, що, зійшовши за водою з військового ешелону, який прямував у тил через станцію Тернопіль, відстав від поїзда, перебрався в своє рідне село, де переховувався весь цей час.
Легалізувавшись, дядько Микола влаштовується чоботарем у райпромкомбінаті Збаража. Поза сумнівом, щоб шити й добре лагодити взуття, треба мати відповідні навички та вміння, а ще… будка ремісника стояла на такому “веселому місці”, що з неї добре було видно ворота місцевого МДБ, й її не минали ті, що мали зношене взуття. Добрі черевики цінувалися в усі часи, бо, як мовиться: “Видно пана по халявах, а сліди кадебістів по твоїх набійках”. Праця в райпромкомбінаті, раптом так зацікавила слідство, що воно викликає ув’язненого на додатковий допит аж 14.10.1948, коли вже справу фактично передано до суду, щоб з’ясувати лише одне питання:
Питання: “На допиті від 5 жовтня ви показали, що після явки з повинною як дезертир Червоної армії із зими 1945 року працювали до початку 1948 року, але це неправда. Скажіть, до якого часу ви працювали при Збаразькому райпромкомбінаті?” Відповідь: “Тепер я пригадую, що після явки з повинною як дезертир Червоної армії, я поступив на роботу в Збаразький райпромкомбінат із зими 1945 року, де працював чоботарем до квітня 1946 року, а потім захворів і більше на роботу не виходив.
Питання: “Де ви проживали і чим займалися з квітня 1946 до вашого арешту?”
Відповідь: “З квітня 1946 по день мого арешту я проживав у селі Чернихівці, Збаразького району, займаючись своїм особистим сільським господарством”.
Питання: “А чому ви на допиті 5 жовтня показали, що ви працювали на Збаразькому райпромкомбінаті до 1948 року?” (аркуш 20 справи).
Що важливе випливає з цього допиту, те, що фактично з квітня 1946 арештований перейшов знов у підпілля, й перебував на нелегальному становищі, саме це він намагався приховати від слідчих, і що йому майже вдалося. До речі, цей допит розпочато в Тернопільському МДБ о 20 год. 00 хв. 14 жовтня, а час коли закінчено, так і не проставлено. Допитували вночі, але виглядає – не повірили, що людина, котра приховала свій зв’язок з підпіллям та зброю, переховується більше двох років, щоб займатися своїм підсобним господарством. Тому такий вирок і такі великі терміни ув’язнення. Як я уже зазначав, потрапляння до МДБ кущового Комара Ярослава (псевдо “Вогонь”) і розкриття ним чи не всієї мережі УПА на Збаразькому терені, мало для націоналістичного підпілля району і не лише катастрофічні наслідки.
Дядько Микола був повідомлений про зраду Комара, і, так розумію, встиг позбутися всіх доказів, що могли підтвердити його подальшу приналежність до збройного підпілля. У всякому випадку при обшуку нічого компрометуючого (зброї, агітаційних матеріалів тощо) у нього знайдено не було. Це сталося завдяки моєму батьку, а його племінникові Ярославу Ратушному й упівцю Гірчиці Миколі (псевдо “Берест”), котрий зумів уникнути засідки кагебістів на вході до криївки в Збаражі, про місце якої знали лише двоє, той же “Вогонь” та сам “Берест”. Увечері коли мій батько почав годувати домашню худобу в стодолі, з жолоба, куди зазвичай кладуть сіно і солому, почув голос сусіда Миколи Гірчиці. Чоловік повідомив, що він щойно уникнув засідки, і просив попередити дядька Миколу про зраду. Вранці ж були арешт, обшук, допити, “суд” і вирок 25+5. А Гірчиця Микола Антонович устиг ще більше року повоювати на рідній Збаражчині, наводячи жах на кагебістів, солдатів внутрішніх військ та місцевих “яструбків”. Про безстрашність та невловимість «Береста», складали легенди, його ж останній бій в урочищі Скалка, назавжди залишився в пам’яті чернихівчан, як зразок безстрашності й героїзму.
Скалка — невелике урочище неподалік шосейної дороги Тернопіль – Збараж. Колись там стояли окремим хутором декілька хат. Десь там була й остання криївка упівця “Береста”, котру він ділив зі своєю свою бойовою соратницею та фактичною дружиною Ольгою Мотилівською. Як натрапили на їхнє сховище кадебісти, вже навряд чи вдасться достеменно встановити, але для облави та ліквідації повстанців ними був залучений аж цілий взвод солдатів. Бійці УПА помітили, як їх оточують, тож відчайдушно кинулися на прорив через шосе, ведучи вогонь по нападниках. Як казали очевидці, в них майже вийшло вирватися у бік лісового масиву Годліївщина, коли було тяжко поранено Ольгу Мотилівську. Прохання жінки про допомогу і волання не залишати її у ворожих руках, змушують Миколу Гірчицю повернутися, застрелити свою бойову подругу та прийняти коло неї останній бій.
Облавники так і не ризикнули наблизитися до вояка УПА в темряві, лише на світанку після сильного обстрілу, на який уже ніхто не відповідав, – атакували Скалку. На дні урочища лежали, обійнявшись, двоє. Жодного не вистріляного набою не було в їхній зброї, поряд – лише залишки невеличкого вогнища, на котрому “Берест”, напевне, спалив усі наявні при ньому документи підпілля.
Так відходили останні повстанці Чернихівців, але дядько Микола тоді про це вже не відав, бо лиш починав перший рік своєї каторги в Сибіру. Але він добре знав свого сусіда Миколу Гірчицю, свого побратима, з яким починав службу в УПА в одній боївці, через нього відновив зв’язок із підпіллям після описаної вище втечі з армії совєтів, котрого він не видав на допитах, як і того ж Комара, попри те, що той уже був схоплений і здавав усіх, кого знав.
Гадалося, що після прочитання кримінальної справи Ратушного Миколи, співставлення прочитаного з почутим у дитинстві чи розказаного дядьком Миколою при зустрічах, – мені поталанило розмотати клубок його життя і боротьби, краще зрозуміти події, що відбувалися в місцях, де починалась моя життєва дорога, якихось -надцять років до моєї появи на світі. Та подальші події засвідчили: це не так. Далеко не так!
Із бідонів Озерної
Десь на початку нульових у тернопільській пресі (це було широко в ЗМІ) з’явилася невеличка замітка про те, що в селі Озерна, неподалік обласного центру, місцевий мешканець розкопав та передав дослідникам бідони з-під молока, в яких збереглися з часів війни документи Служби безпеки ОУН та обласного проводу Тернопілля. Це було не перше повідомлення такого характеру, але в цьому випадку папери та світлини лишилися в хорошому стані, що дозволяло дослідникам національно-визвольного руху їх скопіювати і досконало вивчити. А через деякий час «Літопис УПА» почав друкувати й ці матеріали.
Спочатку мені до рук потрапляє том 46 «Літопису УПА» (стор. 585), де наводяться матеріали допиту такого собі оперуповноваженого районного управління по боротьбі з “бандитизмом” мвс у Збаразькому районі молодшого лейтенанта Шивандронова Дмитра, котрий був схоплений СБ ОУН і допитаний 9 січня 1947 року. Серед своїх інформаторів по Чернихівцях він називає дядька Миколу, а саме: “Ратушний Микола Миколайович – “Рижов”, ур. 1913 р. в с. Чернихівці, селянин, дезертир ЧА. Завербований на компрматеріалах наприкінці 1945 р. о/у Ватуліним. Одержав його на зв’язок 1.11.1946 р. Зустрічався з ним тричі, завжди ввечері, коло млина. Доноси дає більшою мірою орієнтовні, конкретних жодних. На другій зустрічі доніс, що в садку на польській хаті є криївка. Я дав йому доручення подивитися, чи немає там слідів на снігу. На третій раз повідомив: слідів ніяких, і ми навіть не пробували цього провіряти. Він є працездатний с/о, одначе не може постачати конкретних доносів, бо населення його трохи підозрює”. Хоча оперуповноважений Шивандронов і сам визнає, що інформатор з “Рижова” аніякий, за більше ніж рік Ратушний не надав “конкретного жодного” (!) доносу, мене зацікавили декілька моментів, які дають підстави вважати: про контакти мого дядька Миколи з цим молодшим лейтенантом були добре поінформовані як у боївці УПА, так і в СБ ОУН. Бо як тоді пояснити те, що майже 2 роки після захоплення і допиту зазначеного вище опера з січня 1947 року до вересня 1948-го Ратушний Микола Михайлович продовжує перебувати зі зброєю в руках у лавах Української повстанської Армії, виконувати доручення та завдання провідників. Тепер стає краще зрозумілим як максимальна суворість вироку після арешту так і слова з “Определєнія військового трибуналу” від 28 жовтня 1948 р., де написано: “в липні 1945 р. з’явився з повинною, але зброю не здав, свою приналежність до банди приховав, заявив, що переховується від призову до лав радянської армії. В 1947 році відновив свій зв’язок з бандами УПА, отримував від них завдання зі збору продуктів харчування та відомостей розвідувального характеру. Міру покарання визначено судом у відповідності до скоєного…”.
Ще цікаво, чи не завдяки саме Миколі Ратушному СБ ОУН Різдвяного вечора вдалося заманити молодшого лейтенанта Шивандронова в пастку на околиці Черниховець, акурат між домівкою упівця й криївкою на Колонії, “в саду на польській хаті”. Але це вже нам навряд чи вдасться з’ясувати, бо всі, хто був причетним до цієї засідки, давно відійшли в засвіти. Однак те, що це був солідний “улов”, свідчать як документи з архіву КДБ, так і звіти СБ ОУН.
Та особливо цінним свідченням методів діяльності і боротьби між МДБ та Службою безпеки ОУН у ті часи є матеріали з бідонів в Озерній, де міститься протокол допиту Ярослава Васильовича Комара, уродженого 18 лютого 1924 р. у селі Чернихівці, що потім було поміщено в 43-му томі «Літопису УПА» під назвою “Боротьба з агентурою: протоколи допитів Служби безпеки ОУН на Тернопільщині 1946-1948 р.р.” (редакція Петра Потічного). Після здачі в полон і допитів кагебісти вирішили використати колишнього кущового УПА під псевдом “Вогонь” Ярослава Комара на повну. Його задіяли для впізнання повстанців у казематах тюрми МДБ у Тернополі як вояка псевдобоївки УПА на Волині тощо. Коли його було схоплено СБ, то при собі він мав посвідчення “бійця істребітєльного батальйону” за підписом начальника МДБ по Тернопільській області Хорсуна, пістолет ТТ, автомат ППШ, а також масу оунівської літератури для використання в провокативних цілях. Допит тривав більше 10 днів, із 9-го до 19-го грудня 1948 року, і займає понад 60 друкованих сторінок з детальним описом діяльності націоналістичного підпілля на Збаражчині із указанням конкретних прізвищ, псевд, акцій, методів роботи кадебістів на Тернопіллі супроти українського національного Руху Опору. Слідчому СБ ОУН 38/23 вдалося розговорити Комара. Напевне, він сам, розуміючи, що на нього очікує за зраду та юдину роботу, котра призвела до смерті десятків повстанців, до мук і виселення сотень місцевого люду, хотів виговоритись, а може і в такий спосіб покаятись.
Буду тут цитувати те, що стосується Чернихівців та діяльності боївки Ратушного Миколи, а також найпідступніших і найпідліших методів роботи окупантів. А це, крім уже названих псевдобоївок УПА та “яструбків”, що мордували й тероризували цивільне населення під видом повстанців, спецслужби широко використовували “бочки”. Це коли інспіровується ситуація, що повстанці нападають, і немовби відбивають заарештованого чекістами. Нещасного заводять у викопану для цього чи розконспіровану криївку і починають допитувати від імені псевдо “СБ” ОУН, звинувачуючи у зраді повстанського-підпільного руху. Людина починає виправдовуватися, доводити, що нікого не зраджувала. А за деякий час уже справжня спецгрупа МГБ знов «відбиває» арештанта і його ж свідченнями в своє виправдання, тільки що наданими «псевдо СБ» ОУН доводить сприяння особи УПА. Шантаж життям, допитами та тортурами найближчих родичів, батьків, дітей – також були улюбленими інструментами органів, аби добитися зради своїх та припинення боротьби.
Ось лише невеликий фрагмент допиту Комара Ярослава, де він розповідає, що цікавило кадебістів, і що він їм розповів:
“– у місті Збараж сидить Гірчиця Микола – Берест із Чернихівців і має якихось інформаторів, але інформації він передавав кущовому й тому про те нічого не знаю.
– А де криївка Береста?
– Де сидить зараз, не знаю. Скоріше сидів він у криївці в гр. Чорного.
– Яких знаєте людей по селах, що найбільше допомагають підпіллю?
– У с. Чернихівці цілий час підпільникам допомагала Кальба Анна, в якої була криївка, і ви її розкрили. В тому ж селі підпільники заходили до кожної майже хати та всі їм допомагали…
– Мені не потрібно цілого села, а лише тих, які найбільше активно допомагали.
– Крім Шпунара, Кальби Анни і Валещук Анни, таких людей, які особливо допомагали б, не було. На присілку Верняки найбільше допомагала нам Бойко Параскевія, в якої ми мали криївку…
– Яких дівчат-наречених мали підпільники?
– «Берест» має дівчину Мотилівську Ольгу з хуторів коло присілка Верняки і з нею сидить у криївці; Сулима – Цьвях Ольгу з с. Зарубинці, яку ви останньо арештували; моєю нареченою була Зарічинська Ольга з присілку Верняки. Ігор та Зенко наречених не мали.
…По очних ставках у канцелярію увійшов майор Третьяков і сказав до мене, що наш кущ уже зовсім провалився, бо вони вже вбили Осадчука Теодора – «Обрія» з його нареченою. Вже пізніше я довідався, що того самого дня, як зловили мене, в криївці в с. Заруддя Збаразького р-ну, загинув кущовий «Обрій» зі своєю сестрою Степанією. Чи загинув він перед зловленням чи після, не знаю…”.
Насправді Ярослав Комар добре знав, що цей кущовий «Обрій» і його сестра загинули в результаті саме його показів ще в день його фактично добровільної здачі в полон. Два інших вояки УПА, котрі були тоді з ним у селі Ілашківці, відстрілювались до останнього, обравши геройську смерть замість ганебної зради. Це, до речі, вказав у своїх заувагах по закінченню допиту слідчий СБ ОУН 38/23: “Об’єкт складав своє зізнання добровільно, проте коли йшлося про всипи, старався крутити. Як слідчий доказав йому це, він виправдувався, що соромно йому про такі справи говорити. Вважаю: що він видавав більше людей, які співпрацювали з повстанцями, але про те міг не сказати”. («Літопис УПА», том 43, стор. 1157).
Та зі зрадою Ярослава Комара («Вогонь») організована національно-визвольна боротьба на теренах Збаражчини не закінчилась, а тривала ще до початку 50-х минулого століття. Ще більше року, до свого останнього бою на Скалці разом із Ольгою Мотилівською супроти цілого взводу «вовкодавів» МДБ, боровся в районі «Берест» – Микола Гірциця. А невидимі й невловимі бойовики Служби безпеки ОУН-УПА ще довго виявляли та нейтралізовували агентуру держбезпеки СРСР, так і відійшовши у вічність нерозкритими й не розконспірованими, залишивши по собі лише цифрові псевдошифри.
Бо в чому полягає завдання будь-якої Служби безпеки в боротьбі з ворогом? У виявленні та нейтралізації його методів ведення війни, розкритті й ліквідації ворожої агентури в своїх лавах. Як бачимо, СБ ОУН на Збаражчині успішно впоралася з цими завданнями, попри те, повторюсь, що їй протидіяла одна з найпотужніших та найжорстокіших спецслужб світу на той час.
Замість післямови
На жаль, у цій історії на сьогодні ще не буде хепі-енду. Тіло Ратушного Миколи Михайловича знайшло свій вічний спочинок на кладовищі міста Краснодон, яке ще продовжує перебувати під московською окупацією. Під час президентської кампанії Ющенко – Янукович у 2004 році мені вдалось заїхати до Краснодону, відшукати будинок, збудований старим упівцем, де він прожив останні роки. Думав, що це буде легше, бо добре пам’ятав дорогу до хати дядька Миколи ще зі шкільних років, коли приїздив сюди вперше. Але ні, довелось уточнювати в місцевого перехожого. Російськомовний чоловік, десь мій ровесник, на хвильку задумався, почувши прізвище, перейшовши на українську чи радше суржик, вигукнув: “А, дядько Микола! Печнік. Він і мені пєчку сдєлал, до сих пор работає. Хороший чоловік був”, – і показав як добратися за необхідною адресою. Було приємно, що хоча після смерті родича пройшло вже доволі багато часу, а його тут згадують і досі добрим словом. Потім разом із сусідом дядька Миколи поїхали на кладовище, прибрали могилу, поміняли напис на хресті з російської на українську. Потім той поїхав, а я залишився на деякий час, щоб помолитися, досипати на гріб грудку землі з рідної Збаражчини, щось ще пригадати. Ще раз поглянув на українізований напис на табличці могильного хреста. Є прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, рік смерті, але чогось бракує… Бракує – ким була ця людина в земному житті. Хотів написати «вояк УПА», але передумав – де гарантія, що якийсь змосковщений покидьок, прочитавши його, не здійснить акт вандалізму над останнім місцем спочинку вояка? Та все ж таки взяв пензлика і дописав: “39”. Пригадалось, під час нашої останньої зустрічі, коли я поцікавився яким у дядька Миколи було псевдо в УПА, він сказав: “Тридцять дев’ятий” і уточнив, що за специфічністю своїх функціональних обов’язків мав цифрове, а не іменне псевдо. “Ти перший, кому я повідомляю його поза межами Організації після свого арешту. Цифрові паролі використовували в Службі безпеки ОУН”, – повідав тоді мені старий упівець. На що я посміхнувшись відповів: «Я не з поза меж Організації, напевно саме завдяки вам я в ОУН».
Так він відійшов у Вічність не розконспірованим, невикритим, не переможеним МГБ-КГБ.
Ратушний Микола Михайлович, 1913 р.н, українець, християнин. “Тридцять дев’ятий” – вояк ОУН-УПА, один із тисяч невідомих героїв, що все своє життя віддали служінню Україні та її народу.
Пам’ятаймо всіх і кожного Героя боротьби за Україну!
Михайло Ратушний,
внучатий племінник «39»
