Руслан Забілий: Відкриття архівів виб’є козир з рук російської пропаганди

Директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан ЗАБІЛИЙ – відома не лише в наукових колах особистість, сучасний історик і цікавий співбесідник. Ми зустрілися з паном Русланом у центрі Львова аби поспілкуватися на тему війн – історичних і не лише, розвінчання міфів, визнання героїв та долею музейної справи в Україні.

– Визнання на державному рівні ОУН і УПА учасниками боротьби за незалежність України викликало негативну реакцію в польському суспільстві. Постає питання: чи є в Польщі принаймні історики, які можуть адекватно ставитися до цієї проблематики і вести конструктивну дискусію?

 – Важко сказати, чи є польські історики, які нормально сприймають визнання УПА з боку української держави. Втім, переконаний, що завдяки цим законами науковий дискурс з польськими колегами буде виходити на новий рівень, тому що в Польщі та ж Армія Крайова давно офіційно визнана державою. У нас офіційне визнання борців за незалежність сталося ось щойно. Тому до цієї тематики є пожвавлений інтерес. Завдяки цьому закону українські і польські історики нарешті будуть говорити на рівних.

 – Чи відчувалася, наприклад, у Львові негативна реакція на даний закон з боку наукових, громадських чи політичних середовищ?

 – Тут, у Львові, я не бачив негативної реакції з жодного боку. Люди сконцентрувалися на тому, що ще змінилося – зокрема, на законі про декомунізацію, законі про відкриття архівів. Вони викликали інтерес та пожвавлення в історичних колах.

 – Чи дасть відкриття архівів можливість Україні перебрати ініціативу в інформаційній війні з Росією?

– Росія інструментуалізувала історію вже давно і активно використовує її в пропаганді. Але дійсно з історією все це має небагато спільного. Натомість відкриття архівів дасть можливість нашим історикам ретельно вивчити і зрозуміти, що приніс українцям комуністичний режим, чим була німецько-радянська війна, яку ціну заплатила Україна в цій війні. Думаю, в архівах дуже багато таємниць, взагалі невідомих історикам. Безперечно, відкриття архівів вибиває з рук російської пропаганди один із основних козирів, яким вони до цього безапеляційно користувалися. Адже тепер кожен громадянин України має можливість не слідувати наосліп пропаганді, а вільно зайти до архіву і самотужки дізнатися про все, що його цікавить.

 – На Сході України досі живуть люди, що перебувають в полоні радянських і російських міфів. Хто чи що, на Вашу думку, зможе підняти їх національну свідомість? Історики, політики, політологи, громадські діячі, вояки АТО чи, може, сама війна?

 – Я вже казав і знову повторюсь – війна лікує. Вона наочно демонструє, що не можна безвідповідально ставитися до долі своєї Батьківщини, свого міста, чи до власного здоров’я та життя. Коли люди в тому ж Слов’янську чи Маріуполі відчули на собі, що таке свинець і метал, то вони зрозуміли, що війна – це не іграшки, війна – це смерть. Ті, хто раніше вірив у «русскій мір», тепер переконалися, що він несе в собі облуду, насильство і смерть.

 – У частини українського суспільства досі неподоланим є комплекс жертви, щосклався в тому числі завдяки російським історичним міфам. А як зробити, щоб ці люди почали себе відчувати не жертвами, а переможцями?

 – Щодо Другої Світової війни, то дійсно, має місце комплекс жертви. Але й запозичати того «духу переможця», який сформувала Росія на міфах про «вєлікую отєчєствєную войну», нам не треба. Ми мусимо вшановувати пам’ять тих людей, які в ту війну віддали свої життя, розуміти, якою ціною була здобута та перемога і пам’ятати не лише про подвиг людей, але й про жертви і страждання. В цьому питанні не може бути однобокості.

 – В країнах Заходу історична пам’ять формується довкола людини, її особистих прав і свобод, в Росії – довкола держави, політичного режиму, військових формувань, що підтримували цей режим. Який досвід можна запозичити Україні?

– Ми маємо рухатися своїм шляхом і мати своє розуміння історії. Історія кожної держави є унікальною, неповторною. Звичайно, доля і життя кожного учасника подій є важливою складовою історії тієї ж Другої світової війни. Але треба пам’ятати й про цінності – свобода, незалежність – за які люди йшли на подвиг, на смерть. Так, в центрі у нас завжди була людина, був народ, адже держави своєї на той час ми не мали, хоч і прагнули до її відновлення. Говорити треба про перемогу людей, а не про перемогу режимів, організацій чи партій. В тій же Червоній Армії люди воювали не за Сталіна, а за ті цінності, які були їм близькими – родина, домівка, рідне село чи місто… Маємо говорити про людей – чи то про повстанців, чи про українців-червоноармійців, про їх подвиг, але пам’ятати, що люди гинули за щось набагато більше, ніж власні інтереси чи інтереси політичного керівництва.

 – Нещодавно Вас запрошували до оборонного відомства Литви. Тоді Ви з прикрістю зауважили, що в тому ж Генштабі тут, на батьківщині, побувати шансів набагато менше і закликали українські військові структури до більшої відкритості. А як можна досягти відкритості в українському Міністерстві оборони чи Генеральному штабі?

 – Досягти цього можна шляхом реорганізації і створення справді українського Генштабу і справді української армії. Вигнати тих, хто є відвертими дармоїдами, саботажниками, оптимізувати роботу. Основа змін – боротьба з совковістю.

 – Але чи потрібна така відкритість у військовий час?

 – Є речі, які під час війни просто необхідно розголошувати. Це ні в якому разі не повинно відноситися до оперативного планування, організації операцій, питань дислокацій частин та підрозділів. Але такі речі, як, наприклад, забезпечення війська, треба знати всім. Люди повинні знати, чим живе армія, як одягнена, як харчується, який психологічний стан військових. А також куди ідуть кошти, кошти наших платників податків, які ми віддаємо для потреб нашого війська.

 – Хочеться поговорити і про Музей «Тюрма на Лонцького». Які заходи плануєте проводити найближчим часом, на чому збираєтеся зробити акцент?

 – Ми стараємося відповісти на поточні суспільні запити. Зараз говоримо більше на тему національної пам’яті й на тему війни. Будемо регулярно проводити різні майстер-класи. Наприклад, для юнацтва у нас проводили майстер-клас викладачі кафедри тактико-спеціальних операцій Академії МВС. Коли йде війна, виникає потреба знати, як поводити себе в екстремальних ситуаціях, як вести себе, коли існує загроза життю. Також є і будуть майстер-класи з учасниками АТО. Звичайно, піднімаємо тему Майдану, Революції Гідності. Музей виконує комунікативну функцію, ми абсолютно відкриті до спілкування.

 – Безперечно, музей намагається надавати і певну допомогу нашим бійцям…

 – Ми надаємо комунікативну й консультативну допомогу воякам АТО. Як колективно, так і індивідуально. Кожен з нас, з працівників музею, як громадянин намагається чимось допомагати. Я казав, що ми діємо як комунікативний майданчик. Це теж важливий аспект допомоги, адже тим, хто повернувся з війни (і воякам, і волонтерам), дуже не вистачає спілкування. Ми допомагаємо цим і в плані психологічної реабілітації людей.

 – Одна з основних проблем музеїв в Україні – це брак фінансування, брак підтримки з боку держави. Як в цьому плані виглядають справи у «Тюрмі на Лонцького»?

 – Музей в принципі в будь-якій державі є дотаційним. У нас музеям завжди бракувало коштів. Але казати, що нам треба давати більше, ніж дають, недоречно. Адже в країні іде війна. Коштів, які ми отримуємо, нам вистачає. Віримо, що буде краще, адже музейна сфера має бути реформована – в Мінкульті є розуміння стосовно цього. Просто потрібен час. Зараз з’явилася можливість отримати гранти від закордонних донорів, хоча в українських музейників поки бракує досвіду роботи з донорськими організаціями. Звичайно, коли Україна вступить до ЄС, наші музеї зможуть цільово отримувати значні кошти в рамках грантових програм, як це зараз відбувається в Чехії чи Польщі.

Спілкувався Сергій Багряний, УІС