Цього року виповнюється 90 років з часу заснування організації, яка відіграла важливу роль у кристалізації єдиного націоналістичного руху. Відомо, що взимку 1929 року в установчих зборах Організації Українських Націоналістів у Відні взяли участь представники чотирьох організацій – емігрантських Леґії Українських Націоналістів, Групи Української Національної Молоді, Союзу Українських Націоналістів у Німеччині та діючого на території західноукраїнських земель Союзу Української Націоналістичної Молоді. Роль останньої, з огляду на ювілей, і стане темою цієї публікації.
Створення націоналістичного напрямку в українській політиці міжвоєнного періоду очевидно неможливо уявити без Української Військової Організації, яка розгорнула опір окупаційним режимам на українській території. Однак ставити знак дорівнює між УВО та ОУН не можна. Річ у тім, що УВО – це по суті армія в підпільних умовах. І як армія мала в своїх лавах людей з різним світоглядом, різними політичними та ідеологічними симпатіями чи переконаннями. Були там соціалісти, соціал-демократи, націонал-демократи та інші.
Впродовж першої половини 20-х років під впливом діяльності Дмитра Донцова, власної ініціативи окремих осіб та груп студентства, колишніх військових, членів підпілля відбувався активний процес творення націоналістичної ідеології, яка в стратегії і тактиці суттєво відрізнялася від ідей тогочасних політичних утворень. Керівництво УВО постало перед проблемою політичного проводу. Оскільки жоден з тогочасних діячів на думку підпільників не підходив на цю роль, розпочався тривалий процес творення власної політичної структури, якою у 1929 р. стала Організація Українських Націоналістів.
Протягом 20-х років відбувається поступове укрупнення розкиданих по світу осередків. Таким чином у Чехословаччині у 1925 р. створено Леґію Українських Націоналістів та у 1926 р. – Союз Української Націоналістичної Молоді в Галичині. Ці дві організації відіграли, мабуть, ключову роль у творенні єдиної ОУН, враховуючи те, що УВО, як структура військова, формально участі в Конґресі Українських Націоналістів не брала.
Про історію СУНМ відомо не багато. Архів організації не знаний, а спогади чи публікації, особливо в умовах польської цензури, не можуть бути абсолютно точним джерелом інформації та не розкривають багатьох деталей.
Перші націоналістичні осередки в середовищі української молоді Галичини виникли серед студентства Українського таємного університету у Львові та учнів українських гімназій. Ці осередки оформились у ще менш знані та досліджені Групу Української Державницької Молоді (ГУДМ) та Організацію Вищих Кляс Українських Гімназій (ОВКУГ). До першої належали такі знані в історії національно-визвольного руху постаті як Юліан Вассиян, Іван Ґабрусевич, Богдан Кравців, Степан Охримович, до другої – Степан Бандера, Олекса Гасин, Богдан Кордюк, Зенон Коссак, Степан Ленкавський, Богдан Підгайний, Роман Шухевич та ін. Діяльність організацій зосереджувалась переважно на бойкотуванні польських навчальних закладів, колаборантів, проведенні таємних заборонених відзначень, зборі грошей на підтримку таємного університету та підпілля, розповсюдженні революційних листівок.
У 1926 р. за ініціативи представників ГУДМ відбулося об’єднання, внаслідок якого постав Союз Української Націоналістичної Молоді. Крім цих двох організацій до Союзу вступили окремі групи представників повітових осередків Української Студентської Громади. Керівником організації став Осип Боднарович, до проводу також належали Степан Охримович, Богдан Кравців, Іван Ґабрусевич, Михайло Демкович-Добрянський та Степан Ленкавський.
Союз суттєво активізував діяльність серед студентства та гімназистів, залучаючи до виховної та революційної роботи щоразу більшу кількість людей. Це виявилось у масовому бойкоті польських державних свят в навчальних закладах, урочисте проведення національних святкувань, впровадження культу героїв Крут, боїв на Маківці, панахид по загиблим українським воїнам та членам підпілля.
Керівництво організації активно співпрацювало з УВО, а деякі провідні діячі були повноцінними членами підпілля. Вершиною цієї співпраці була масова українська демонстрація у десяту річницю Листопадового зриву 1 листопада 1928 р. у Львові. Напередодні святкувань члени Союзу та УВО розгорнули національні прапори на Високому Замку, будівлях головного залізничного вокзалу та львівського університету. На соборі св. Юра було вивішено прапор УВО. Сформована демонстрація, яка прямувала в центр міста, була атакована відділами кінної поліції. Під час сутичок з боку демонстрантів пролунали постріли. У відповідь по місту пройшла хвиля погромів українських культурних та економічних установ. Студенти стримували штурм Академічного дому, забарикадувавшись всередині. Події 1 листопада сприяли консолідації українського населення Львова.
Окремо слід відзначити видавничу діяльність Союзу, щоправда першою її пробувала організувати ОВКУГ, нелегально друкуючи видання «Метеор». Після об’єднання налагоджено видання легального журналу «Смолоскипи» та підпільного журналу «Юнак» у 1928 р. Усі видання потребують додаткового вивчення, виявлення розкиданих по різних книгосховищах примірників, розшифрування псевдонімів авторів. Передруку чекає також мало відоме окреме видання СУНМ – праця Степана Охримовича «Український націоналізм».
Цікавим є повідомлення у виданні «Смолоскипи» про організаційну відзнаку. У ньому вказано, що в журналі окремим додатком подається проект відзнаки, яка може бути виготовлена в золоті чи бронзі та синій чи блакитній емалі. На жаль, додаток не зберігся. Виявлення реального примірника емблеми СУНМ, як і відзнаки Леґії Українських Націоналістів, було б важливою знахідкою для музейництва.
Наостанок треба зупинитися на конфлікті всередині організації, який мав вплив на об’єднавчі процеси націоналістів загалом. Йдеться про спробу підпорядкувати Союз найвпливовішій політичній партії: Українському Національно-Демократичному Об’єднанню. Як вже зазначалося, до УВО належали люди з різними політичними поглядами, зокрема частина з них належала до керівного складу УНДО. Наприклад, відомий громадський діяч Дмитро Паліїв у 1928 р. був політичним референтом Крайової команди УВО та членом Центрального комітету УНДО, депутатом польського парламенту. Партійне керівництво не могло не звернути уваги на зростання впливів Союзу і розпочало робити заходи щодо перетворення організації на молодіжне крило партії. Речником цієї ідеї, за підтримки Д. Паліїва, став голова Союзу та редактор журналу «Смолоскипи» Осип Боднарович. За винятком Михайла Демковича-Добрянського, решта проводу та найвпливовіші активісти Союзу були категоричними противниками цієї перспективи. Для більшості молоді сам факт легальної діяльності в умовах окупації, співпраця з польською владою був неприпустимим. Внаслідок конфлікту О. Боднарович та М. Демкович-Добрянський вийшли з Союзу, а наступним головою став Богдан Кравців. До управи увійшли Богдан Кордюк, Михайло Турчманович та Зенон Коссак.
Керівник підпілля та майбутній голова ОУН Євген Коновалець був надзвичайно тверезомислячою людиною. В його листуванні з найближчими соратниками підкреслено уважне ставлення до думок крайовиків. На його переконання, без розгорнутих міцних структур на Батьківщині ОУН перетвориться на чергову еміграційну групку, вплив якої буде поширюватися на кількох квадратних метрах власного офісу. Є. Коновалець намагався підтримувати якомога тісніші контакти з підпіллям на рідних землях, наголошував на їх необхідності, розумів, що як би людина не намагалася, як би ретельно не вивчала всю українську пресу, все одно емігрант з часом втрачає розуміння реалій життя «вдома», а нехтувати думкою тих, хто йде на смерть та отримує тривалі тюремні терміни, неприпустимо.
Спроба УНДО підпорядкувати СУНМ та спротив провідного активу були ще одним аргументом, щоб відмежуватися від легальних політичних партій. Відомо, що на установчих зборах ОУН планувалася присутність Осипа Боднаровича, Дмитра Паліїва, Мілени Рудницької та інших представників легального сектору. І невідомо, як би повернувся Конгрес, якби у ньому брали участь українські депутати польського сейму, які, без сумніву, належали до «важкої артилерії» тогочасного суспільства.
Незважаючи на довгий шлях, складні переговори, зовнішні впливи у ніч з 2-го на 3-тє лютого 1929 р. було прийнято рішення про створення єдиної Організації Українських Націоналістів, було стверджено її відмежування від партій. Представники СУНМ Степан Ленкавський та Степан Охримович відіграли важливу роль на зборах, так само як свою роль в цій історії відіграв загалом Союз Української Націоналістичної Молоді.
Ярослав Острич
