Пума-Дромедар. Абвер. Три Кримські й Північно-Кавказька катастрофи Червоної армії 1941-1942 років

Рецензія

Друга частина книги Ярослава Середницького «Пума-Дромедар. Абвер. Три Кримські й Північно-Кавказька катастрофи Червоної армії 1941-1942 років» як і перша частина (під цією ж назвою) за жанром є монографією. При висвітленні історичних подій такий жанр має більше плюсів, ніж мінусів, оскільки матеріал подається з належною точністю. Зацікавлений читач може знайти тут дані про кількість зброї і військових підрозділів воюючих сторін, про кількість загиблих і поранених, точне місцезнаходження бойових дій ворогуючих сторін з історичними екскурсами минулих подій в цих місцевостях, навіть наводяться німецькі назви вулиць міст. Друга частина монографії присвячена, в основному, кримським і північно-кавказьким воєнним подіям, які подані як катастрофи Червоної армії 1941-1942 років. Фактично автор сягає далі цих подій, розкриваючи картину боротьби українського і вірменського народів і їх керманичів проти червоної Москви за незалежність їх країн, наводячи маловідомі факти з біографій військовиків і політичних діячів.

Не дивлячись на симпатії до членів національних змагань і їх бойових підрозділів, які боролися проти комуністичного режиму СРСР і стояли в одному ряду з Вермахтом, автор тим не менш не применшує антигуманне ставлення гітлерівського режиму до військовополонених і місцевого населення на окупованих територіях. Він без прикрашення, об’єктивним поглядом свідка висвітлює невиправдану жорстокість спецпідрозділів СД відносно місцевого населення. Одночасно автор описує також знищення поранених і безпомічних німецьких солдатів. На стор. 54 поруч розміщено фотографії вбитих мирних мешканців селища Багерово неподалік Керчі, так і поранених німецьких вояків. Посилаючись на джерело (Тараненко А. Кубанские осколки Холокоста) автор на стор. 53 вказує: «29 грудня 1941 року морські десантники та піхотинці вибили німців і румунів з центру Феодосії. Наступ відбувався настільки швидко, що ті не встигли евакуювати польовий госпіталь. Вдершись до німецького госпіталю, сп’янілі від горілки, крові й азарту штурму морські піхотинці вбили близько 160 важкопоранених, які не змогли втекти. Багатьох просто викинули на брук із вікон другого і третього поверхів. Інших витягли на площу перед госпіталем, облили водою і залишили помирати при десятиградусному морозі».

Автор не применшує стійкість совєцьких бійців у протистоянні противникові, намагання відбити захоплені території, навіть шляхом великих, а, інколи, безглуздих втрат. Відомо, що Харків тричі переходив з рук в руки, Ростов-на-Дону двічі, а Севастополь німецькі й румунські війська зайняли лише у липні 1942 року після неодноразових штурмів. Згаданий автором наказ Головного Комісара Л. Мєхліса (Армійський комісар 1-го рангу, заступник наркома оборони, начальник Головного політичного управління Червоної армії) не рити військам окопи під час запеклих боїв на Парпацькому перешийку в Криму, а продовжувати наступ, вказує на непрофесійність вищого командування.

Подібні накази перекликаються з довоєнною доктриною СРСР: у разі нападу на СРСР будемо воювати на чужій території малою кров’ю. Така дивовижна доктрина перемолола чимало людських жертв. У книзі Я. Середницького описано непрофесійність совєцьких офіцерів, «вихідців з низів», які пішли до армії заради «ситого життя». Як приклад військової катастрофи наведено опір совєцьких бійців на мисі Херсонес в останні дні оборони, де внаслідок злочинної втечі військового керівництва покинули напризволяще оборонців Севастополя. Багатьом з них не вдалося вилізти на нечисленні катери. Тіла потопельників товщиною в сім-вісім людських тіл полоскалися хвилею. У полон попало від 80 до 95 тисяч солдатів і матросів, які були оголошені зрадниками.

Одночасно автор об’єктивно наводить приклади невдалих військових дій також з німецької сторони, їхні недоліки у плануванні і виконанні. Але війна є війна, тим більш на чужій території. Непрофесійність і помилки – це одне, а безглузді жертви внаслідок недолугих або злочинних дій командного складу або політичного керівництва держави – це інше. І вони були не тільки в Криму. Автор слушно наводить (стор. 59) маловідомий і замовчуваний багато років факт загибелі цивільного населення Сталінграду. Внаслідок злочинного наказу Сталіна, що мав показати стійкість совєцьких людей, своєчасно не евакуювали жителів. 23 серпня 1942 року під час нальоту 1200 німецьких літаків загинуло понад 40 тисяч мирних жителів Сталінграду.

Не зважаючи на офіційні документи про депортацію народів Криму і Кавказу в 1944 році за совєцьких часів ці питання замовчували. Правду говорили між собою ті, хто пережив трагедію, кому поспіхом читали уривки з цих документів і наказували зібрати речі для виїзду. Лише після розпаду СРСР почали говорити про несправедливість звинувачення цілих народів у зраді, адже зрадниками були окремі особи. Наводили приклад зі зрадою одного з кращих генералів Червоної армії А. Власова. Адже тоді слід вважати всіх росіян зрадниками. Думка слушна, тим більше, що серед депортованих «народів-зрадників» були й Герої Совєцького Союзу.

Кому зраджували військовики депортованих народів, своєму народові чи сталінському режимові? Чи слід вважати зрадником поета Ю.М. Лермонтова, коли він у 1841 році написав «Прощай, немытая Россия, старана рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые, и ты, им преданный народ». Чи можна вважати армію Власова або загони кримсько-татарських, грузинських, вірменських, українських і інших добровольців у Вермахті зрадниками Батьківщини?

Чи можна вважати зрадниками СРСР українських націоналістів, які 30 червня 1941 року з балкону будинку на площі Ринок у Львові проголосили самостійну Україну. В монографії наведене фото (стр. 143) цієї незабутньої хвилини. Якщо у них була мета утворення самостійної держави, звільнення її від більшовицької анексії і сталінського режиму, то таких зрадників слід вважати борцями за власну державу, вважати їх героями Батьківщини. Не випадково Президент України Ющенко В.А. у часи своєї каденції нагородив командувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича, який боровся проти совєцької влади в Україні, орденом Героя України (при Президенті Януковичі В.Ф. генерала Р. Шухевича позбавили нагороди).

До речі, вірменський генерал Драстамат Канаян, що як і А. Власов співпрацював у воєнні роки з Німеччиною, врятував десятки тисяч своїх співвітчизників емігрантів і військовополонених Червоної армії. Д. Канаян під кінець війни попав в американську зону окупації й був повністю виправданий. Натомість А. Власова, що під кінець війни допоміг совєцьким військам звільнити столицю Чехословаччини Прагу, повісили разом із його штабом у СРСР. Так само вчинили і з російськими емігрантами, колишніми білими генералами, які під кінець війни попали до рук НКВД (генерали П. Н. Краснов, А.Г. Шкуро та ін.).

Автор своєчасно нагадав українському суспільству, особливо це стосується російської публіки, кому раніше належав півострів Крим (стор. 95): «Давне місто-фортеця Мангуп-Кале, що отримало свою назву після захоплення турками в 1475 році, також підтверджувало й німецьку присутність у Криму. Саме тут у середні віки була резиденція готсько-грецьких князів і місто тоді називали Теодоро, або Дорі, а навколишню країну Готією. Коли саме давні готи поселилися в горах Тавриди точно не відомо, але ще до готів у І-ІІ століттях до н.е. на плато Мангуп було поселення-фортеця. Тут збереглися середньовічні руїни: стіни загальної довжини до 1500 м, круглі та багатогранні башти, огороджена муром цитадель і навіть палац готсько-грецьких князів». Як правильно далі написано (стор. 96) « … готи були в Криму в ланцюгу кіммерійців, скіфів, таврів, кипчаків, хозарів, жителів держави Херсонес Таврійській, Боспорського і Трапезундського царств».

Про перебування на півострові ( і по всьому Причорноморью) готів і греків ще до н.е. у вигляді міст-держав, а пізніше генуєзців і татар вказують навіть совєцькі шкільні атласи. В місті Судак досі непохитно стоїть фортеця міста-держави Генуя. Після розпаду Монголо-татарської держави в Криму оселилися татари, які проживають там до нашого часу. Після захоплення Візантійської держави турками-сельджуками у 15 столітті, на півострів поширилася влада Османської імперії. У середньовіччя населення півострова заселювали татари, турки й українці. Аж ніяк не росіянами. Перші спроби наступу царя Петра І на Османську імперію були на турецько-татарську фортецю Азов, розташовану далеко від Криму.

Проте, кремлівські вожді, й особливо сьогодні, вважають півострів Крим російською територію. Мабуть, тому, що Крим був завойований Росією при цариці Єкатерині ІІ у 1781 році. Такою ж «исконно русской зємльой» Кремль вважає Східну Прусію, нині Калінінградська область і інші загарбані в Другій світовій війні території.

Що ж стосується військових дій на Північному Кавказі, описаних у книзі, відомо, що історію повернути назад не можна. Під час агресії СРСР проти Фінляндії у 1939-1940 роках Великобританія збиралася надати опомогу Фінляндії поставками озброєнь через Норвегію і Швецію, а також пригрозила СРСР розбомбити нафтодобувні заводи в Баку літаками з території Ірану. Але цього не сталося. Тут виникає риторичне запитання, чи міг би Сталін при відсутності нафти з Баку утримувати багаточисленні підрозділи танків, літаків, автомобілів тощо і міг би планувати напад на Захід? Можливо тоді не було б Другої світової війни?! А коли вона б сталася, то як би зміг захиститися СРСР при відсутності нафти?

Автор цілком слушно вказує читачеві на наявність постійної небезпеки Західній цивілізації з боку більшовицької Росії, яка мала місце за часів комуністичного режиму. Для підтвердження своєї думки наводить слова (стор. 202) голови Проводу Українських Націоналістів полковника Андрія Мельника в Берліні на зустрічі з керівниками ОУН Генерал-губернаторства Ярославом Гайвасом та Іваном Мициком у вересні 1940 року: «Мусимо досить основно змінити свої погляди на більшовицьку небезпеку. Рік тому, коли більшовики прийшли на Західні Землі, то схудлі, збідовані обличчя їхніх вояків, мішки замість наплічників, рушниці на мотузках сотні й сотні попсованих машин і безприкладний хаос у всьому приводили до думки, що з цим ворогом можна справитися без особливих труднощів. Одначе останній рік повчив нас, що це дуже небезпечний ворог. Його цілеспрямованість і жорстокість. Чималий кадр фанатиків, що вірять непохитно в комуністичні гасла, задурманення широких верств пропагандою, гігантська бюрократія, що живе тільки завдяки режимові, – роблять його силою, до поборювання якої треба підходити обережно і планово…».

Виступаючи 3 жовтня 1941 року при розгляді початку кампанії «зимової допомоги», А. Гітлер навів цифри про кількість совєцьких полонених – 2,5 млн, знищеної техніки – 18,0 тисяч танків, 14,5 тисяч літаків, тощо і заявив: «Мы понятия не имели, насколько грандиозными были приготовления этого врага против Германии и Европы и как невероятно велика была опасность, как мы чудом избежали разрушения не только Германии, но и всей Европы».

Не буде зайвим для читача знати думку А. Гітлера про наміри Кремля у передвоєнні роки. Під час важкої битви під Москвою 11 грудня 1941 року А. Гітлер, виступаючи в Рейхстагу в зв’язку з оглошенням війни зі сторони США говорив: «Розуміючи наші зобов’язання, ми спостерігали минулою весною за нарощуванням військової потуги (Росії – Авт.), яка, здавалося, мала невичерпні людські й матеріальні ресурси. Темні хмари згустилися над Європою. Сьогодні є істинно неспростовні й аутентичні матеріали, що підтверджують факт намірів росіян напасти на нас. Нам точно відомий і момент, коли мав відбутися цей напад. Враховуючи усвідомлену нами тільки нині велетенську небезпеку в усьому її масштабі, можу лише дякувати Господові нашому, що врозумив мене в потрібний час і дав мені силу зробити те, що потрібно було зробити.

Мільйони німецьких солдатів можуть дякувати Йому за порятунок їх життів і вся Європа – за свій порятунок. Сьогодні я можу сказати, якби вал із більш, ніж 20 000 танків, сотень дивізій, десятків тисяч гармат разом з більш, ніж 10 000 літаків не був би зупинений перед тим, як хлинути на Німецьку імперію, він би змів Європу».

Підтвердженням правдивості намірів Кремля є матеріали колишнього совєцького розвідника Віктора Резуна (псевдонім Віктор Суворов), книги знає весь світ. Добре описав ці ж наміри Кремля публіцист Ігор Бунич у книзі «Операция «Гроза» или ошибка в третьем знаке». Совєцькі військові карти-плани наступу військ Червоної армії на Європу в 1940-1941 роках навів російський історик Михаїл Мельтюхов у книзі «Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 1939-1941 (документы, факты, суждения).

Це було тоді… Питання військової загрози з боку Росії для сусідніх країн актуальне й у даний час. Очі завидющі і руки загребущі залишилися тими самими. Заходу вже давно пора зрозуміти, що Росію важко перемогти силою, оскільки її народ буде жити у злиднях, але на зброю віддасть останню копійку. Росія також використовує величезні засоби на підкуп західних політиків, які залюбки продаються, У неї безмежна територія, яку майже неможливо захопити. Тому є єдиний спосіб знищити військову міць Російської Федерації – це підірвати її зсередини, тобто розчленити на самостійні національно-державні регіони. Це будь-коли станеться, але це довгий процес, тому для ліквідації військової загрози, Захід повинен взяти на себе місію його прискорення. Захоплення Російською Федерацією під проводом Президента Путіна В.В. українського Криму і частини Донбасу у 2014 році свідчить про напрям хижацької політики Росії на захід і свідчить про обмаль часу на створення спротиву її агресії.

Далекоглядні німецькі політики і військовики саме так й міркували в 1940 році відносно майбутнього СРСР (А. Розенберг, А. Йодль і інші). Автор монографії згадує (стор. 143) про «Особливі доручення» до плану «Барбаросса» начальника оперативного відділу Верховного командування Вермахту генерала А. Йодля та директиви постанови керівника Управління зовнішньої політики NSDAP А. Розенберга. На першому плані стояла Україна, яку необхідно було відірвати від СРСР, потім утворити й самостійні держави з республік і національних округів СРСР. На превеликий жаль, при наявності здравомислячих людей серед німецьких високопосадовців, у тому числі у близькому оточенні А. Гітлера, керівництво Німеччини не спромоглося до кінця зрозуміти, що тільки надання політичної свободи завойованим народам веде до успіху у війні проти червоної Російської імперії. Не випадково у 1941 році населення СРСР зустрічало німецькі війська квітами, а вже через рік – зі зброєю в руках.

Ще один злочин здійснило керівництво Німеччини – знищення євреїв. Після Першої світової війни в час підписання ганебного Версальського договору частина керівництва Веймарської Республіки, а також банкірів, фінансистів, крамарів, артистів складалося з євреїв. Але достатньо було замінити цих людей на інших і питання було б вичерпано. Хіба євреї заважали розвитку Німеччини? А скільки євреїв були учасниками Першої світової війни, у тому з числа командирів майбутнього фюрера. Що було робити у 30-ті роки того століття молоді Німеччини, яка вступила до лав Гітлерюгенда або до війська, а потім з’ясувалося, що вони наполовину євреї? А. Гітлер і його недолугі однодумці фактично створили другий фронт всередині країни, розколовши суспільство на частини. А далі чимало зусиль, матеріальних і людських ресурсів спрямували не на зовнішню війну, а на внутрішню боротьбу.

А що поганого євреї зробили світові, у тому числі Німеччині? Якщо визнати антисемітизм у гітлерівському розумінні вірним, то знищеними повинні бути не тільки прості євреї Німеччини та інших держав того часу. Підлягали б знищенню також римський історик Йосиф Флавій, французький провидець Мішель Нострадамус, критик Біблії голандець Барух де Спіноза, англійський політик Бенджамін Дізраелі, економіст Давид Рикардо – засновник класичної школи політекономії, німецькі фізики Герц і Альберт Ейнштейн, математик Якобі, письменник Ліон Фейхтвангер, поет Генріх Гейне, якого постійно читала Elisabeth – дружина австрійського цісаря Франца Йосифа 1, композитори Жак Оффенбах, Фелікс Мендельсон, фізик-теоретик Макс Борн, данський дослідник структури атома Нільс Хенрік Давид Бор, австрійська дослідниця Елізавета Мейтнер – співробітниця відкривача розщеплення урану німецького вченого Отто Гана, австрійські письменники Франц Кафка, Арнольд і Стефан Цвейги, Томас і Генріх Манни, французький письменник Марсель Пруст, актриса Сара Бернар, український письменник Шолом Алейхем (Рабинович), російський вчений-ембріолог Ілля Мєчников, російські митці Антон і Микола Рубінштейни, Ісаак Левітан, Марк Шагал (Сегал) та багато-багато інших. Хто може підписатися під розстрільним вироком цих людей? А. Гітлер і його оточення цього не розуміли й виганяли вчених із Німеччини собі ж на біду, не визнаючи „єврейську науку”.

Монографія Я. Середницького «ПУМА-Дромедар» проілюстрована багатьма фотографіями (світлинами). Вони розповідають не тільки про «звірства німецьких загарбників», якими заповнені совєцькі видання, а й про сталінський терор 1937-1939 років у Вінниці й вбивство катами НКВД тисяч в’язнів у тюрмах при відступі з Львова в кінці червня 1941 року. Окремі світлини показують культурне життя Львова під німецькою окупацією. Затуманений совєцькою пропагандою читач, звичайно, не повірить, що у часи німецької окупації у Львові вирувало культурне життя. У книзі наведено світлини трупи Львівського оперного театру влітку 1942 року, багатолюдний марш українських хорів вулицями Львова при відзначенні столітнього ювілею композитора Миколи Лисенка та інші.

Автор пише в «ПУМІ-Дромедарі» про відновлення богослужінь у вірменській церкві в Армавірі після приходу німецьких військ в 1942 році на Північний Кавказ. Російський письменник Борис Соколов у книзі «Третий рейх. Мифы и реальность», наводить уривок із щоденника ленінградки Елени Скрябіної від 15 листопада 1942: «Большая часть населения Пятигорска «приняла» немецкую оккупацию. Произошло это потому, что немцы предоставили полную свободу частному предпринимательству. В церквах идут службы, венчания, крещения… Открыты театры. Они всегда переполнены, и билеты нужно заказывать за несколько дней до спектакля».

В книзі Я. Середницького «ПУМА-Дромедар» наведено також фото (стор. 163) оркестру в Янівському концтаборі міста Львова, яке фігурує у багатьох виданнях совєцького і постсовєцьког періодів. Автор, з посиланням на працю Ф. Фрідмана Ф. «Винищення Львівських євреїв», як й інші історики, пояснює, що в таборі оркестр виконував спеціально написане «Танго смерті», морально готуючи в’язнів до смерті. За совєцьких часів цю світлину супроводжував напис, що то єврейський оркестр…

Фактично, якщо більш ретельно придивитися на фото, то видно, що оркестранти, окрім диригента (можливо ув’язненого єврея), одягнуті у німецьку військову уніформу – чоботи, брюки-галіфе, кітель. В будь-якій країнів таборах (окрім таборів військовополонених) заборонено перебувати у військовій уніформі. В Інтернеті є й інша фотографія оркестру, де всі оркестранти, включаючи диригента, одягнуті в німецьку військову уніформу-фельдграу. Щодо музики «Танго смерті», нібито невідомого автора, то будь-який знавець музики впізнає твір Антоніо Вівальді – Escala Palladio.

Загалом, обидві книги Ярослава Середницького відкривають читачеві багато маловідомих фактів часів Другої світової війни та визвольних змагань поневолених совєцькою владою українського і вірменського народів, а також фактів з біографій їхніх героїв. Точність і правдивість висвітлених історичних фактів робить їх такими, що «морально не застарівають». Тому читацький інтерес до І-ї та ІІ-ї частин книги «ПУМА-Дромедар. Абвер» не втратиться.