Юрій Щур
Людина, яку 80 років тому совєти засудили до страти, за великим рахунком, була уособленнями української історії першої половини ХХ століття. Від боротьби з російськими імперцями, створення модерної демократичної держави та її краху, спробах відновити українство в умовах совєтської окупації до боротьби на два фронти (проти брунатних та червоних) за відновлення української незалежності.
Вперше про непересічну особистість Андрія Авраменка (також використовував псевдонім «Ірій») я почув від сл.п. Сашка Добровольського. В історії діяльності ОУН на Донеччині, про яку він міг розказувати годинами, мене найбільше цікавив географічний південь регіону, а саме Маріуполь. Українські націоналісти з цього міста мали сталу лінію зв’язку із оунівцями на території Запорізької області, а подекуди використовували суміжні райони для створення підпільної мережі. А це вже дуже сильно цікавило мене.
Звичайно, не могло не вразити те, що карні справи Авраменка за звинуваченням в українському націоналізмі були розкидані від Ленінграда (1932), до Донецька (1944) в Україні. У Дніпрі (в архіві СБУ) зберігається ще дві – 1923 та 1929 років. Це не враховуючи того, що його судили за агітацію проти війни 1916 року, та в 1918 році за часів Української Держави Скоропадського.
Андрій Авраменко народився 13 грудня 1893 року у бідній селянській родині в селі Широкому Херсонської губернії (нині центр Широківської селищної громади Криворізького району Дніпропетровської області). У 1912 році поїхав навчатися до Києва. Долучився до партії українських соціалістів-революціонерів. В 1914 році Авраменко був мобілізований на військову службу, однак вже за два роки був засуджений до каторги за антиурядову діяльність. Від відбуття присуду його врятувало падіння Російської імперії.
У квітні 1918-го Андрій Авраменко був призначений сотником самооборони рідного містечка. Водночас він брав активну участь в організації відділів Вільного козацтва та діяльності товариства «Просвіта» в Широкому. Був обраний делегатом на Всеукраїнський Селянський з’їзд у Києві.
Після того, як з’їзд у столиці було розігнано з наказу Скоропадського, Авраменко повернувся до Широкого, де ледь не одразу ж був заарештований австрійцями. За активну українську діяльність на Криворіжжі (в Українській Державі!) суд у Херсоні засудив його до висилки з України. Однак, під час конвоювання він втік з колони в’язнів і повернувся пішки до рідного міста, звідки відправився до столиці.
Навчався у Київському університеті, але лишень до листопаду 1918-го, оскільки з початком антигетьманського повстання – знову на вістрі боротьби. Авраменко був призначений зв’язківцем між Арсеналом, Деміївкою та Звіринцем. Наступним містом його широченної політичної біографії став Остер (нині Чернігівського району Чернігівської області), де разом з місцевою організацією українських есерів підняв повстання проти влади Скоропадського.
Андрій Авраменко був делегатом Трудового Конгресу, скликаного Директорією УНР в Києві. Потім через тиф на деякий час випав із політичної діяльності. Повернувся до Широкого, де дізнається про майбутній арешт, який готують білогвардійці-денікінці, які захопили територію. Уникаючи цього, він перебирається до Кривого Рогу, де знайомиться із діячами місцевого Повстанського Комітету, які доручили йому створити повстанський загін в Широкому. До того ж, Авраменку доручають редагувати часопис «Повстанець», який був друкованим органом Штабу Коша українських повстанських козацьких військ Катеринославщини.
Після 1920 року розпочався дещо інакший період життя Андрія Авраменка. Він легалізувався вже умовах совєтської окупації. У 1921 році разом з дружиною Лідією Обломієвською він стає актором театру «Березіль», у 1924-1925 роках вчиться в режисерській лабораторії театру, якою керує Лесь Курбас. У 1927 році стає артистом театру «Веселий пролетар», заснованого Курбасом. Працював у Київському Державному видавництві на посаді перекладача української літератури. Здобув освіту у Драматичному Інституті імені Лисенка.
Однак минуле українського революціонера не відпускало його. Чекісти шукали його з 1920-го за участь у Повстанському комітеті. Відповідно, коли він працюючи редактором газети «Плуг і Молот», приїхав у відпустку у рідне Широке, був заарештований. Від розстрілу його врятувало лише те, що усі заарештовані по справі місцевого Повстанкому ще до суду були розстріляні червоними під час наступу військ анархіста Махна. Матеріалів у чекістів для суду не вистачало й, зрештою, Авраменко потрапив під амністію 1927 року на честь 10-ліття «Жовтневої революції». Та це був лише початок «взаємовідносин» з совєтською репресивною системою.
1928 року Авраменко знову був заарештований, однак цього разу арешт був був короткотерміновим. Вже у 1930-му Дніпропетровське ГПУ підготувало папери про трирічну висилку у віддалені райони Півночі. Невідомо як, але якимось дивом Авраменку вдається напередодні Вироку Особливої Наради при Колегії ГПУ УССР звільнитися під підписку про невиїзд. І тікає туди, де сподівався його не шукатимуть.
Таким чином він опинився у Ленінграді, де на той час діяли українські товариства, земляцтва тощо. Найбільш патріотично були налаштовані працівники Українського театру «Жовтень» (директор Дмитро Ровінський), куди й влаштувався на роботу Авраменко. Тут вдалося продовжити звичну діяльність: налагодити зв’язки з різними українськими організаціями міста, організувати отримання української преси з центрів української еміграції в Європі. Очевидно, що за таких умов залишитися непоміченим органами держбезпеки було досить важко.
Співробітники ОГПУ, аналізуючи кількість українців в Ленінграді та їх діяльність, у своїх документах почали вживати назву «Українська колонія». Характеризували її як відверто націоналістично («шовіністично») налаштовану. Найбільш «шовіністичною» для ОГПУ була група українців з театру «Жовтень». 1932 року, за справою №4039-31, вони й були заарештовані: Дмитро Ровинський, Андрій Авраменко, Борис Новицький, Микола Муренко, Володимир Дронніков та Фауст Бржозовський. За результатами розгляду справи, Авраменко отримав три роки концтабору. Покарання відбував на будівництві Свірської ГЕС. Після звільнення деякий час жив на Північному Кавказі, у Майкопі. Потім переїхав до Маріуполя, щоб бути ближче до рідного села. Працював економістом в артілі «Вільна праця». Тут його й застала нова окупація, нацистська.
Німці зайняли місто 8 жовтня 1941 року. В Маріуполі зразу ж закипіло українське національне життя: українізовано шкільну освіту, організовано Автокефальну церкву, створено українську «Маріупольську газету». Авраменко став керівником місцевої «Просвіти», яка відновила діяльність у червні 1942-го, водночас українізує театр і долучається до бандерівської ОУН.
Така діяльність не подобалася «визволителям» й Авраменко був заарештований одним із перших. За даними Добровольського, під тортурами дав згоду повідомляти гестапо про діяльність українських націоналістів. Однак, вийшовши на свободу, повідомив оунівця «Лагоду», що він дав згоду на співпрацю з німцями. Тим самим врятував «Лагоду» від арешту, але сам знову потрапив за грати.
На початку 1943 року німці звільнили Авраменка, але змусили виїхати з Маріуполя. Через це він знову повернувся до Широкого й організовував невеличке гончарне виробництво. Втретє був заарештований німцями, а під час конвоювання «звільнений» наступаючими совєтськими військами. Арешт совєтськими спецслужбами був лише справою часу.
Разом із вісімнадцятьма членами підпілля ОУН Маріуполя Авраменко розроблявся по агентурній справі «Галичани». Був заарештований НКВД й доправлений до Маріуполя. Під час допитів приховувати щось не було сенсу, оскільки архів з карними справами на Провід ОУН, що його вела німецька Маріупольська Державна Кримінальна Служба, потрапив до рук НКВД. Слідство тривало недовго. Як потім буде зазначено у висновку про реабілітацію: «Громадянин Ірій-Авраменко Андрій Васильович був арештований Маріупольським міськвідділом НКВД 24 червня 1944 року за звинуваченням у тому, що проживаючи в окупованому німецько-фашистськими військами Маріуполі, вступив в ОУН бандерівського напрямку, організував товариство «Просвіта» і був його головою, очолював міський театр. Вироком трибуналу військ НКВД Сталінської області від 17 жовтня 1944 року був підданий вищій мірі кримінального покарання – розстрілу. 11 березня 1994 року прокуратурою Донецької області Ірій-Авраменко Андрій Васильович реабілітований посмертно». Розстріл на початку 1945 року поставив крапку в яскравому й буремному житті героя.
