Юрій Щур
21 липня 1949 року у Бердянську було заарештовано завідуючого вагоремонтної контори уродженця Маріуполя Василя Тютюнникова. У постанові на арешт зазначалося, що під час німецької окупації він проживав у місті Костянтинівка Донецької області й працював завідуючим транспортним відділом міської управи. Була ще одна причина арешту і далі під час слідства та суду вона й стала основним обвинуваченням: «являвся активним членом українського націоналістичного товариства «Просвіта», брав участь у розробці статуту й програми цього товариства. Підписував звернення товариства «Просвіта» до населення, яке було опубліковане у місцевій газеті й особисто займався вербуванням у це товариство».
Під час слідства Василь Тютюнников широко розповідаючи свою біографію та про обставини проживання у Костянтинівці під час німецької окупації, свій арешт та поневіряння до переїзду у Бердянськ, повністю заперечував будь-яку антисовєтську діяльність, зокрема й членство у «Просвіті». Зважаючи на це, слідчим доводилося підшивати до справи копії протоколів допитів засуджених просвітян та членів ОУН з Костянтинівки. Відповідно, матеріали слідчої справи Тютюнникова проливають світло на історію місцевого просвітянського руху.
Серед ініціаторів створення «Просвіти» згадуються завідуючий відділом культури й виховання Андрій Кирпенко (голова «Просвіти»), завідуючий відділом місцевої промисловості Прокіп Алексюк та бургомістр Федір Вокарь. Вперше про створення товариства у місті було оголошено на засіданні міської управи у січні 1942 року. У лютому 1942 року до роботи був залучений директор театру Іван Решетніков. У своїх свідченнях пізніше він говорив, що «товариство «Просвіта», як було вказано у статуті, займається поширенням українського націоналізму за створення Самостійної України і з цією метою в клубах і театрах організовуються різного роду гуртки – хоровий, драматичний й інші, які будуть поширювачами цих ідей».
Серед активістів місцевої «Просвіти» Решетніков, окрім зазначених вище організаторів, також називав начальника фінансового відділу міської управи Пантелія Могилу, начальника міської поліції Миколу Митрофаніва, редактора газети «Костянтинівські вісті» Анатолія Цимбала, директора шкіряного заводу Анатолія Штанька, вчителя Пащенка, Василя Тютюнникова, секретаря міської управи Єфима Петрушенка й співробітника редакції «Костянтинівських вістей» письменника Василя Гайворонського. Загалом же у різних джерелах фігурують дані про щонайменше 100 просвітян у Костянтинівці періоду німецької окупації.
Просвітянин Сергій Радченко під час допиту свідчив, що до товариства масово залучалася українська молодь, було створено український драматичний театр та організовано хор (який також виконував гімн «Ще не вмерла Україна»). У місцевій газеті друкувалися матеріали просвітянського характеру, а також офіційні документи й звернення товариства.
Зокрема, у «Костянтинівських вістях» 9 травня 1942 року було опубліковано звернення «Записуйтесь до Українського культурно-освітнього товариства», у якому перераховувалися його завдання: поширити серед населення вивчення української мови, літератури, музики, драматичного мистецтва тощо. У зверненні також наголошувалося на славних традиціях боротьби українського народу за незалежність: «Ми, українці, мусимо продовжувати великі традиції нашого народу, який висунув на історичну арену велику кількість вчених, мудреців, письменників, артистів, а також велику кількість мужів – героїв, які провадили наш нарід у боротьбі за його волю й краще життя. Імена таких великих борців-героїв записала наша історія золотими буквами».
За даними дослідника із Слов’янська Донецької області Олександра Добровольського, на чолі місцевих «Просвіт» під час німецької окупації були виключно члени або прихильники ОУН (б). І Костянтинівка – не виняток. Ключовою фігурою тут був Андрій Кирпенко. Окрім організації «Просвіти», він також допомагав організовувати україномовну газету «Костянтинівські вісті», відновити роботу театру. Також йому вдалося вибудувати систему українського шкільництва (було організовано 49 шкіл, готувалися нові підручники тощо).
В середині липня 1942 року, на пропозицію просвітянина, колишнього сотника Армії УНР Митрофаніва, у Костянтинівці було вивішено на міській управі українське синьо-жовте полотнище з тризубом. За поданням «Просвіти», з 1 серпня 1942 року все діловодство в місті було переведено на українську мову. Для урядовців, які не володіли українською мовою, відкривалися гуртки українізації (2 години на тиждень).
Така «просвітянська ідилія» протривала недовго. З приходом нового бургомістра Іванишина почали згортатися процеси українізації. Восени 1942 року була перейменована місцева газета (отримала назву «Відбудова»), а з її оформлення зникає український тризуб. Розвиток просвітянського руху було зупинено нацистськими репресіями проти членів ОУН, серед яких було багато членів «Просвіти».
Після повернення совєтської влади відбулася повна «зачистка» Костянтинівки від активних діячів українського націоналістичного й просвітянського рухів. На сьогоднішній день відомо про засудження Федора Вокаря, Пантелія Могили, Івана Решетнікова, Івана Степанченка, Володимира Пащенка та Андрія Кирпенка. Василь Тютюнников був засуджений Сталінським (Донецьким) обласним судом до 10 років таборів та 5 років ураження в правах.
