Початок 1918-го. Війська більшовицької Росії наступають на Україну. Падає Катеринослав, Полтава, Лубни. Тридцятитисячний корпус під командуванням Муравйова суне на Київ. Допомога прийшла, звідки не чекали — рятувати Києв рушає українське військо, що зродилось у Білорусі
Початок 1918 року. Війська більшовицької Росії наступають на Україну. 9 січня впав Катеринослав, 19 січня – Полтава, 24 січня – Лубни й Ромодан. Тридцятитисячний корпус під командуванням Михайла Муравйова рушив на Київ. Тим часом у столиці вибухає організоване більшовиками повстання на заводі Арсенал. Уряд УНР вимушений воювати на два фронти. Навіть найменше підкріплення могло вирішити долю війни. Допомога прийшла звідти, звідки не чекали: в кінці січня до Києва вступив кінний полк імені Костя Гордієнка під командуванням полковника Всеволода Петріва.
Вони прорвались до Києва крізь маси розбурханих більшовицькою пропагандою вояків колишньої російської армії, крізь провокації імперського за духом командування і «революційно-демократичних» солдатських рад, бездоріжжям і болотами Білорусі та українського Полісся.
Історія прориву почалась у жовтні 1917-го в білоруських лісах біля містечка Мир, де стояла Сьома Туркестанська дивізія у складі ІІІ Сибірського корпусу. Коли стало відомо про падіння царського трону та встановлення Тимчасового уряду в Петрограді та Центральної Ради в Києві, солдати та офіцери почали гуртуватись за етнічною ознакою. «Українізація» не оминула й корпус, у якому служив полковник Петрів. Під цим терміном малося на увазі створення окремих військових підрозділів, незалежних від всеармійських «революційно-демократичних» рад. У них служили українці – від командувача до останнього рядового.
Армія не може існувати без тилів, тому після створення «українізовані» полки та дивізії починали боротьбу за частку загальновійськового майна. На цьому етапі вчорашні брати по окопах остаточно перетворювались на мазепинців і куркулів. Офіцери-росіяни переконували українців у безперспективності «містечкової» Центральної Ради. Революціонери заявляли, що українізація є різновидом контрреволюції. Солдата, який носив синьо-жовту стрічку на одязі, могли застрелити.
Командування корпусу не втомлювалось вигадувати причини, які заважали віддати українським частинам частку майна. Спочатку українців хотіли об’єднати, перевівши солдатів ІІІ Сибірського корпусу у розташування гренадерських дивізій по сусідству. Проблема полягала в тому, що на маршруті, яким мали переходити групи українців, розташувався Гренадерський корпус, бійці якого, росіяни, отримали негласний наказ роззброювати невеличкі групи українців як дезертирів.
У середині листопада через українських радистів, які підтримували зв’язок між радами дивізій і корпусів, удалося отримати наказ ради армії: роззброїти українізовані частини та заарештувати командирів-українців. Негайно зібралась рада офіцерів-українців корпусу. За чверть години прийняли рішення: зі зброєю в руках прориватись додому, в Україну. За командира визнали полковника Петріва. Новостворену українську частину назвали полком імені Костя Гордієнка.
Усі дивізії Сибірського корпусу, де були українці, попередили через налагоджену систему зв’язкових, проте Туркестанська дивізія була розташована у на рідкість глухих місцях, тож швидко повідомити тамтешніх українців через зв’язкових не вийшло. Тоді Петрів серед ночі пішов до приміщення командування корпусу, де був телеграфний апарат. Полковник знав, що вночі біля телеграфу в штабі Туркестанської дивізії чергує українець. Користуючись тим, що черговий “на тім кінці дроту”, у розташуванні корпусу, кепсько розумів українську, Петрів передав землякам повідомлення про збір наступного ранку.
Назавтра в приміщенні комітету Петрів отримав від начальника реввійськради оригінал наказу про роззброєння. У відповідь полковник назвався командиром щойно сформованої української частини на базі ІІІ Сибірського корпусу. «Тоді я повинен вас заарештувати», – пролунало у відповідь. Петрів запропонував представнику «революційної» влади визирнути у вікно. Звідти на нього дивилися два кулемети «Максим». Більше право Петріва зосередити та вивести українські частини з усім спорядженням він не оскаржував.
Але дозвіл на виведення частин був лише половиною справи. На всіх підступах до українських позицій стояли вартові застави з кулеметами. Росіяни постійно проводили розвідку та роззброювали національні частини. Стало відомо про роззброєння неподалік двох сотень польських уланів. Потрібно було чимскоріше прориватись в Україну.
14 грудня полковник Петрів віддав наказ захопити залізничні станції в Мирі та Осиповщині, щоб через них могли проїхати ешелони з українцями. Наказ виконати не вдалося, ба, більше – частину українських солдатів роззброїли при переїзді через Мінськ, уже контрольований більшовиками.
З України доходили невтішні вісті: Центральна Рада ніяк не могла визначитись, що їй робити з українізованими військами, хоча в умовах наступу більшовиків відповідь була очевидна. Розчаровані невиразною позицією київської влади українці були готові кидати зброю й вертатись додому. До масового дезертирства заохочувала й більшовицька пропаганда. В цій ситуації полковник Петрів віддав наказ про початок демобілізації, водночас закликавши всіх солдатів полку виїжджати зі зброєю і здати її тільки в Україні.
Демобілізація послабила український полк. Росіяни зайняли Осиповщину й почали підводити власні сили до позицій українців. Почались невпорядковані бої: село Пісочне кілька разів переходило з українських рук до російських і навпаки. Врешті стало відомо, що на 25 грудня заплановане повне роззброєння українських частин. Протистояти чисельнішим силам росіян українці не могли, тож вирішили відступати.
Відступ розпочався у ніч на 25 грудня.
Петрів згадує: «У темноті малими гуртками почали тягнутися через Пісочне на схід вози, навантажені хлібом і набоями. Тяжко, зі скрипотом, перетягались вони через колдобину, що була на східньому виході з Пісочного і зникали у пітьмі та мряці. Все Пісочне гуло п’яними співами, та лише в українському куті було тихо, бо люде сиділи по хатах у повнім поготівлі з крісами в руках, чекаючи на свою чергу до відвороту… Повне поготівля заряджено і в штабі полку, де поміж двома телефонічними апаратами з озброєними телефоністами стояла маленька ялинка, слабо освітлюючи шабашовими свічками невелику кімнату, до якої що 10-15 хвилин входили гайдамаки з донесеннями:
– Здорові були, батьку! З кутею! Сотні з Осиповщинського кінця вирушили!
– Святий вечір, батьку! Дозволь від попа забрати скоростріл?
– З Різдвом! Стежі з Столпців вернули – кажуть, Москва вже вирушила…»
О п’ятій ранку останні українські загони перейшли замерзлий Німан. Шлях за собою обрізали кількома гранатними вибухами, що розламали лід. Дальший шлях долали пішки та возами, йдучи лісистими й заболоченими районами центральної Білорусі. Місця були дуже малолюдні, й вояки, не маючи зв’язку з зовнішнім світом, могли розраховувати тільки на себе. Дорогою траплялись села, мешканці яких навіть не знали, що третій рік триває війна.
На межі України гордієнківці вийшли за два тижні. Кордон України й Білорусі впізнали за стовпчиком, з одного боку якого було написано «Волинська губернія», з іншого – «Мінська». За наказом командира написи замінили на «Україна» і «Білорусь».
До Києва гордієнківці потрапили у критичний момент, коли надійні війська були на вагу золота. Від них залежало, чи втримає УНР Київ. Необхідно було виграти, точніше, вирвати у противника час для проголошення Четвертого універсалу, що фактично означало незалежність УНР і було, у свою чергу, необхідною умовою підписання Берестейського миру.
Одночасно з початком наступу більшовицьких військ на Київ у самому місті вибухнув заколот на військовому заводі Арсенал. Його придушення поклали на Корпус Січових Стрільців, але тих було замало, щоб опанувати весь комплекс заводу. Гордієнківці виявилися тою підмогою, якої і бракувало. За останні дні січня 1918 року гордієнківці у співпраці зі стрільцями та Вільним козацтвом повністю придушили опір «арсенальців» і взяли під свій контроль територію заводу.
У результаті, поки наступаючий корпус Муравйова лагодив колію, пошкоджену крутянцями і зміг продовжити наступ, він побачив перед собою не розкриті навстіж «арсенальцями» ворота української столиці, а підбадьорену успіхом і досить непогано підготовлену до оборони невелику армію. Відступ українців з Києва, який усе ж відбувся 5 лютого, був організований і ненадовго – до початку березня 1918 року.
А полк імені Костя Гордієнка став «скелетом» кінноти армії УНР і воював у її складі до кінця війни за незалежність. Її командир, тоді вже генерал Всеволод Петрів, коли поразка стала неуникненною, при переході ріки Збруч зламав свою шаблю і кинув її у ріку – тільки б не дісталася у чужі руки.
—
Олеся Ісаюк — історик Національного музею–меморіалу Тюрма на Лонцького та Центру досліджень визвольного руху
