Автобіографічні спогади
Сидія Мирона Павловича
Скільки цих голодоморів і знущань на українським народом, що не усі можуть перелічити. Потерпали галичани від усіх сусідніх держав, починаючи від татар, які прийшли зі сходу, а потім переродилися з азіатів в росіян. Коли Україна опинилась під польської окупацією почалось окатоличення і полонізація галичан. Йшли сотні років, століття, Україна боролася за свою свободу, за свою віру.
У всі часи боротьби були свідомі люди, а були і знатні родини (Збаразькі, Зборівські, Потоцькі і сотні інших), які зреклися віри, мови, народу, стали пристосуванцями. Латинізувалися, ополячилися – ненажери. Але були патріоти України, серед них єпископи, священники: Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Митрополит Михайло Рогоза, що зуміли зберегти нас, галичан, від польського іга. Після розпаду Австро-Угорської імперії ми знову потрапили в лапи Польщі в 1918 році, повторювались всі попередні свавілля і знущання польської шляхти.
У лютому 1929р. було створено Організацію Українських Націоналістів, гаслом якої було “Бог і Україна”, а метою здобуття Української Самостійної Соборної Держави.
Членом ОУН став мій батько Сидій Павло, 1906 року народження Тернопільської області, Зборівського району, с. Травотолоки. Батько був з родини Сидіїв, в якій було 6 братів і 2 сестри. Родина середнього статку, під час Першої світової війни село зазнало великої шкоди, бо проходив фронт і їх було переселено в с. Зашків Жовківського району Львівської області. Коли повернулися, то господарка була фактично знищена, люди хворіли на тиф, тоді повмирали дід Максим і баба Оришка. Мама моя після весілля зразу стала господинею, жили ми в батьком збудованій хаті на краю села. В березні 1935-го народилася моя сестра Мирося, у вересні 1936-го я.
Батько був коваль і біля його майстерні часто збирались господарі і проводили бесіди.
За членами ОУН польська влада вела нагляд, так що навіть підсилала своїх шпигунів. За розповідями стрийка Гриця в селі було чимало хлопців і дівчат, які були в Організації. У 1938р., після нападу на групу НКВДистів, які грабували фільварки, польська поліція почала арешти членів ОУН, так що ми в своїх хаті вже не жили. Я був в другому селі у стрийка Івана, хіба тато приходив вночі і приносив цукерки-горошки. У 1939р., коли німці напали на Польщу з однієї сторони, а з іншої прийшли так звані “визволителі”, ми з мамою жили у своїй хаті, а тато приходив дуже рідко, пішов у підпілля. Бо хто був націоналістом, то якщо боровся з поляками, то боротиметься і з москалями.
Пам’ятаю, як через наше село переїхали декілька вершників в будьоновських шапках. Тоді відбулася сутичка українських підпільників з російськими солдатами, були вбиті і поранені.
І так 20 травня 1941р. ще було темненько, на дворі сиріло, постукали в двері і сказаи нам виходити, нас уже чекала фіра на дорозі. Мама взяла скільки могла речей з хати, плакала, я ще то по дитячому сприймав, але плакав із сестрою. З села прибігли люди і стояли в стороні, перед ними були в довгих шинелях і в червоних чи в синіх здебільшого кашкетах чоловіки, що до фіри не допускали. Перевірили стайню, стрих, підвал, шукали тата. Був в нас чорний пес Бурко, що дуже на них гавкав, та один із НКВДистів витягнув пістолета і забив його. Той зойкіт пса я пам’ятаю завжди і мабуть, піду з ним в могилу.
З нашого села на цей час тільки нашу родину забрали і грузили відразу в товарні вагони. Люди, хто мав печений хліб, сушили і привозили на станцію, але брати не дозволяли. Скільки ми їхали я не пам’ятаю, навіть дорогу, яка вона була: важка чи легка. Пригадую вже, як нас грузили на пароплав і ми плили рікою Об. Привезли нас в тайгу, де було багато лісу для переробки. Нас поселили в барак зі свіжої деревини, через діри віяв вітер. Сім’я від сім’я відгороджувалася веретами, як в колгоспій стайні. Ранком людей ставили в ряди і робили перекличку, ввечері після роботи також. Територія була огороджена колючим дротом і ходила сторожа із рушницями. В основному чоловіки різали дерева, а жінки обрубували гілячки. Оскільки привезли нас влітку, то ні сіяти не було що, ні збирати, тож ми сплавляли ліс, поки було тепло. Прийшов листопад, на заході війна, всі ці люди стали нікому не потрібні. На півночі Тюменської області зима приходить швидко. Одного разу ми проснулися, ніхто нікого не кличе, тишина, пайок не дають. Через декілька днів люди взяли свої пожитки і пішли вздовж річки, бо біля водойм переважно були села. Це була пісня осінь 1941-го, приходилось випрошувати щось поїсти в людей і пожити в них. За весь час пам’ятаю 4 хати, в яких нас пускали. Зимою було важче, ми йшли по снігу і шукали, щоб нас хтось впустив.
Прийшла весна 42-го, збирали і варили лободу. Я ходив по селі з торбинкою, щоб люди щось дали, але і в них, мабуть, не було статків: чистили варену картоплю і давали нам цю лушпинку і кусочок риби. Щіпка солі, яку ледве вдавалось дістати, вважалася делікатесом.
Зима 42-43 була надзвичайно тяжка, бо згоріла хата в господині, в якої ми жили, тож пішли жити в землянку, бо ніхто не хотів нас брати. Була маленька кухонка, ми на ній грілися під периною, яку весь час носили з собою. Тяжко, одежі в нас для такого клімату не було. Люди з мишковини шили панчохи, обмотували ноги чим було і вдягали цю панчоху, це й спасало, бо сніг уже під ногами не топився. Якщо літом можна було знайти якусь траву чи риб’ячі кості, то зимою приходилось випрошувати милостиню: картопельку, ложку ухи.
Мама занепадала силою. Було їй тоді 30 років, так вона мені пам’ятається. Як почало світити вже сонце ясніше, прийшла весна 43-го, сніг розтопився і мама ходила в картопляне поле і викопувала мерзлу картопельку, ми її на вогні пекли і той вуглик їли. Скільки це продовжувалось – важко сказати, але одного дня вона не повернулася. Ми з сестрою вже теж сил мало мали, були з опухшими ногами. Ходили її шукати і не знайшли. Тоді люди із села стали ланцюгом і пішли полем. Знайшли. Обличчя і очі ворони видзьобали, але, Богу дякувати, вовки не роздерли. З останньої перини зняли пішву, завернули і повезли люди фірою на цвинтар, хоча хрестів там не було. Яма була досить мілка, та й глибшої в такій мерзлій землі не викопаєш. І так я живу з тою тугою все життя.
Тоді і ми з сестрою розгубилися. Стан мій був жалюгідний, або гірший, бо я був весь опухлий, особливо ноги. Я донині відчуваю тяжкість в ногах, коли хочу їсти. Приплили в Тобольськ, я подався на пошуки їжі на пристань, там де і був базар. Таких як я хлопчаків було багато і деякі продавці давали бульбочку ще теплу, огірок, грибок, але цього було мало і ми підбігали і крали. Мене впіймала міліція, я ще російською говорив погано. У Тобольську був польський дитячий садок, куди мене й оприділили. Польської я практично не розумів, було складно, але пізніше стало легше. Нам давали їжу, речі, одяг. Через деякий час і сестру привезли, бо вона мене шукала. На той час їй уже було 8. В дитячому садку нам було дуже добре, ним опікувалася Америка. Ми вставали всі в один час, ішли на руханку, сніданок, як у війську. Там і були до червня 1945-го.
Коли німців вже не було в наших областях (Львівській, Тернопільській), то почали селяни писати листи із Сибіру і в Сибір. Моя цьоця Юлька дізналася, що десь тут в Сибірі є родина Дашків із сусіднього від Травотолок села Розгадів, просила нас відшукати. Настя Дашко знайшла нас і якимось чином забрала з дитячого будинку.
Пригадую її слова, що як тільки в Україні піднімуть синьо-жовтий прапор, тоді і настане її кінець. Так і було, померла вона на початку 90-х.
Там в Сибірі я пішов в перший клас, ми з сестрою помагали переносити снопи. Восени чоловік пані Насті, який був фронтовиком, зміг виробити документи, щоб його родина повернулася із Сибіру на Батьківщину. В лютому пані Настя домовилася із військовими, що їхали в Тюмень і нас забрали. Ще були Сибірські морози. Нас з сестрою посадили в кузов, більше не було де. Коли приїхали в Тюмень на станцію, то зліз з машини, а сестра ні. Кинулися до неї, а вона не рухалася, її почали натирати спиртом і таки відтерли. Пані взяла квитки до Москви, звідти вже до України. Пані була розумна, але налагодити всі ці справи легко не давалось. З Божою поміччю добралися до Золочева, приїхали в Розгадів. Зустрічати нас прийшло все село. Одні відходили, другі підходили. Люди плакали від радості, бо такого ще не було. На другий день приїхала фіра із Травотолок і забрала нас. Коли добиралися, люди нас чекали біля хати. Плакали від радості, що ми вернулися, але з великим смутком плакали, що з нами не повернулася мама.
Літо я ще жив у Юльки, а на Спаса вона відвезла мене до наймолодшого стрийка Григорія в Дашаву, а сестру залишила в себе. Там я пас корови, пішов вчитися, що було складно, бо мови я не знав, говорив змішано російською, польською і українською, легше було по математиці.
Після війни по селі постійно ходили облавці і шукали повстанців, вечорами було неспокійно, чутно постріли в різних місцях села. Село Дашава досить велике і робота була бурити свердловини на газ. Робочі переважно приїжджали із східної України і навіть росіяни. В школі вчителі теж переважно не українські, але їх вже навчили, як вони мають себе тут поводити, бо знали, що люди приймають їх тут недобродушно.
В наших краях ще були особисті господарства. Деякі поля находилися біля лісу, з якого виходили партизани і ми їм віддавали харчі. До нашої хати досить часто заходили хлопці із лісу. Хотя мені було 10 років, але я розумів, хто є хто.
У школі почали нас приймати в піонери. Я і деякі хлопці не хотіли пов’язувати червоні галстуки, тоді вчителька взяла хлопця за вуха і почала бити головою об стінку. Я повів його в поліклініку зняти побої. За це мене вже вчителька не питала до кінця року, хоч я руку піднімав.
У той час 4 клас вважався випускним і давали великі свідоцтва про закінчення початкової школи і вже можна було йти на роботу (це був 1949). Хлопців направляли переважно в МТС, де саджали дітей на плуг – прицепник. Прийшлося просити пробачення у вчительки, щоб дістати свідоцтво.
Стрийко в цей час робив директором “Райспоживспілки”, що займалася заготовкою всіх необхідних продуктів в селах для міста, шила одежу, робила взуття. Все це було потребою не тільки цивільного населення, но і для вояків УПА. Він був досить патріотичною і кмітливою людиною. Ще за Польщі мав крамницю по продажу матеріалів для костюмів. По приходу перших совітів працював в банку, а потім охоронником в міліції Зборівського району. Одного разу доручили йому перевезти арештованих зі Зборова в Тернопіль, але до Тернополя їх таки не довезли, всіх відпустили, а сам стрийко пішов у підпілля.
Стрийко Григорій також був у тісних стосунках із провідниками ОУН Зборівського району та з провідником в Стрийській окрузі Петром Друлем (Бором), вихідцем з Тернопільщини. Так що посада директора “Райспоживспілки” була потрібна для хлопців УПА.
Ми жили в Дашаві в оселі Білінського Павла. В нашій домівці часто були гості із лісу, серед них був і цей партизан Бор, я ховав його зброю і діставав. Коли він був в нас мені все здавалося, що це мій батько, а мені нічого не говорять і стрийко це приховує. Мене тільки попереджували, щоб я нікому нічого не говорив. Будинок наш був розташований так, що з нього було видно і гостинець, і сільську раду, тож можна було це назвати, як наглядовий пункт. Пригадую випадок, як Бор находився в хаті прийшов участковий Волков і питав, чи є хтось із нашої сім’ї. Господиня відповіла, що ми приходимо тільки на ніч. Тоді він забажав потрапити в кімнату, в якій ми жили, на що господиня мудро відмовила, що не має ключа і без стрийни туди пустити не зможе. Це дало змогу Бору втекти і більше він не приходив. Ціль приходу Волкова таки не відома, чи доніс хтось, чи сам запримітив.
А можете собі уявити під яким ударом була вся родини Білінських в разі облоги хати, та й стрийко в тому ж числі був би під великим ударом зради. Але, певно, і сам Волков хотів жити і ні про що не доповідав.
Так в свої хлопчачі роки я тата не дочекався, так що чекаю його і в свої 80 з лишнім років, що він прийде, хоча йому в цьому 2019-му році було б 113 років, але я все одно його чекаю. Хотя мені маму частково замінила сердечно добра жінка стрийна, а тата суворий у всіх відношеннях стрийко, але справжніх маму і тата ніхто не замінить.
Я був свідком всіх вивезень, що були в нашому краю, бо і в нашій родині Гошко (лінія стрийни) в 1947 році прийшли виселяти батьків стрийни. Про це попередив син Дмитро, брат Стрийни, що працював на газопроводі, який вели із Дашави на Київ, віз зі Стрия матеріал і помітив під Підгірцями багато москалів та й вже ходили слухи, що будуть когось вивозити. Він повідомив про це і батьки стрийни пішли ночувати в село до людей, які не були в підозрі. Вночі прийшли вивозити, але не було кого. Почали забирати худобу, зерно, картоплю, правда одну корову і коня залишили, бо числилися вони за стрийком і він відстояв своє. Тоді ще колгоспу не було, так що дещо у стодолі залишалось. В 1948 почали організовувати колгоспи і в жнива свою пшеницю вже жали до колгоспів і возили на загальний тік.
Батьків стрийни мали вивезти за двох синів Степана і Гриця Гошків. Гриць був вбитий в УПА і похований в с. Монастирець, Стрийського району. Степан ж пішов на захід і помер в Америці. Ще була і є дочка Оля, якій прийшлось ще в 1945-му сидіти під слідством в Стрийській тюрмі за зв’язки із партизанами, хоч вона була ще школяркою. Вона закінчила все таки школу в 1947-му, за допомогою добрих людей перебула всі ці лихі роки в горах в Турківському району під чужим прізвищем. Старенькі батьки стрийни скиталися по чужих оселях аж по 1949 р. Вся господарка в основному була на плечах стрийни, я був їй помічником, ходив в школу, допомагав по господарству.
Одного разу всі зібралися разом в кухні в Білінських. Тоді знову завітав участковий Волков і побачив нас, тих, кого шукав, говорив зі Стрийком. В хаті була ще Оля, але вона швидко втекла із вікна сусідньої кімнати. Волков помітив, що щось не так, вікно було відчинене, як він зайшов туди. Але так як кухня була невелика, нас було багато: четверо дітей, двоє старих, стрийко з стрийною, то сказали, що йому привиділось. Все одно всіх дорослих забрали в сільраду і там проводили допити. Старенькі і так сказали, що збиралися в сільраду, тільки участковий прийшов раніше. Дід погодився піти в колгосп, але прийшов 1951 рік і знову розпочався вивіз. Старих забрали. На збірному пункті, що в Бориславі, формували вагони і коли прийшло до того, щоб сідати у вагон, запитали, хто є з них молодий, а дідові було 73р, бабці 67р., а так як не було дочки, то їх посадили на машину і вже темно вечором привезли додому. Плач стрийни з сумноти перейшов в плач радості.
Історія мого життя на тому далеко не завершилася, але і це все не було унікальним випадком. Таких родин було дуже багато, тільки не про всіх їх нам відомо. Вшановані мають бути ті тисячі інших незнаних нам, що їх кості порозкидані, або тайком загребані, а це були і провідники-націоналісти, їх сім’ї, діти. Ми часто забуваємо або і не знаємо про репресії в 1940-х роках, як радянська влада знущалася над українським народом, як українці виносили тяжкості сибірські, як були кинуті напризволяще без жодних засобів для існування.
Голодомори не закінчувалися ні в 1923-му, ні в 1933-му, ні в 1947-му, аж поки люди не були на рідній землі і поки не ковтнули свободи при Незалежній. Декому того ковтка було достатньо, щоб з миром спочити, розуміючи, що їх батьки, чоловіки, родини загинули не дарма. А дарма і бути б не могло, бо кожен крок приближав нас до Самостійности.
Не закінчилася війна в 1945-му для нас. Вона триває і сьогодні. Наш ворог лютий, підлий і підступний, ми не маємо права здаватися та опускати руки. Боротьба триває і буде тривати, поки мета Організації не буде досягнута.
