Відколи існує відроджена Українська Держава, не вщухають дискусії навколо державних свят. Які свята мають бути державними в Україні? Чи національні свята будуть державними? І на які свята встановлювати вихідні дні?
На різних рівнях – від Верховної Ради і до повсякденного побуту – висловлюються різноманітні точки зору на такі питання…
Здається, що нарешті українське суспільство підійшло до вирішення цієї проблеми на державному, законодавчому рівні.
Вже не викликає сумнівів, що найважливішими святами для Української Держави є День Незалежності та День Конституції. І закономірно, що це – вихідні дні. Вельми справедливою була ініціатива встановити державним святом і неробочим днем День захисника України у споконвіків значимий для України день 14 жовтня, що за ініціативою Президента Порошенка 5 березня 2015 ухвалила Верховна Рада України.
Проте дуже неоднозначно сприймає суспільство ініціативи скасування деяких дотеперішніх державних свят, які ще відзначаються в Україні, хоч по суті не мають ніякого логічного відношення до України і є рецидивами комуністичної ідеології.
Дивно, що стільки наших громадян так чіпляються за ці “традиційні” свята, не вникаючи в їхню суть і не зважаючи, що негоже стільки неробочих днів мати в державі, яка переживає економічно важкі часи.
Мене, як жінку, дивує й непокоїть ставлення багатьох сучасниць до свята 8 березня. Хочеться спільно задуматися, що можемо почерпнути у день 8 березня, чим може збагатитися український дух у таке свято.
8 березня
Відзначати восьме березня, як день жінок, запропонувала Клара Цеткін у 1910 році на конференції жінок-соціалісток у Копенгагені. Її підтримала Роза Люксембург, і конференція проголосила восьме березня міжнародним жіночим днем. З подачі єврейських комуністичних діячок цей день, який має певну традицію єврейського національного свята, було зведено до рангу міжнародного свята. Проте воно не дуже прижилося у світі…
А Україна, продовжуючи вірнопідданство комуністичній ідеології, далі святкує його як державне!
Ідея належного пошанування жінки, розуміння її ролі в суспільстві та виявлення вдячності за ту визначальну роль – надзвичайно важлива й благородна. Але це повинно здійснюватися повсякчасно, щоденно, круглорічно, а не лише один день у році. Коли ми призначаємо для вшанування жінок лише один день в році, то тим самим автоматично всі решту днів призначаємо для вшанування чоловіків. А це не справедливо і не цивілізовано. І суперечить українським традиціям, українській ментальності.
В Україні споконвіків так велося, що жінки були шанованими в суспільстві, користувалися багатьма правами і повагою, чого не було в інших народів, зокрема, в наших північних сусідів. Це особливо переконливо описала Леся Українка у своїй драматичній поемі “Бояриня”, і за ту незаперечність разючої відмінності у ставленні до жінки в Україні і в Росії цей твір був вилучений із усіх зібрань творів поетеси.
А постать самої Лесі Українки – це якнайкращий доказ величі української жінки, не дуже багато чоловіків у всьому світі можуть дорівнятись їй своїм інтелектом і силою духа. То, може, доречніше усією державою святкувати роковини Лесі Українки?
Та ментальність наших московських сусідів за час трьох століть надміру “тісного й гарячого сусідства” значно знищила нашу культуру, зіпсувала українську ментальність у ставленні до жінок… Чи аж настільки, що тепер мусимо тягнутися до “жіночого свята”, доречного в суспільствах, де жінка поневолена, але зайвого і навіть принизливого, на мій погляд, у нас?
Вважаю, що святкувати день жінок чи день чоловіків – це примітивно й безглуздо… Подякуймо Богові за створення чоловічого та жіночого начал, а самі думаймо, як збагачувати свою духовну сутність, а не бути такими бездумними й мізерними!
До того ж у березневі дні ми зобов’язані відзначати роковини нашого великого Кобзаря й Пророка Тараса Шевченка. І ці дні хочеться мати державним святом!
Роковини Тараса Шевченка
Роковини цієї феноменальної людини, яка внесла незрівнянний, неоціненний вклад у розвиток української нації, повинні спонукати всіх думаючих українців звернутися серцями до дум і сентенцій нашого Великого Кобзаря, якого воістину можемо сприймати як Пророка, волею Всевишнього посланого для українського народу. Що феномен Шевченка дарований українцям самим Всевишнім Творцем – видно неозброєним (лише не упередженим!) оком. Вистачить лише згадати про обставини, в яких він народився та жив, і порівняти із висотою, на яку піднісся його дух. Адже ні генетичні задатки, ні піклування оточення (тобто те, що ми звемо об’єктивними факторами) не причинилися до розвитку його небувалих талантів. Тут мусив втрутитися лише перст Божий!
“Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим”, – писав інший український геній Іван Франко. Високе мистецтво Шевченка із його глибинною щирістю є не лише мистецтвом, а відбиттям справжнього життя України, а також дієвим, пророчим дороговказом для служіння українців своїй Вітчизні.
Шевченко завжди був незручним (і навіть загрозливим!) для неукраїнських правлячих верхівок, які гнобили Україну та її народ. Але чому ж тепер у Незалежній Україні він не отримує гідного пошанування?
Сьогодні, у формально незалежній Україні (про що так мріяв великий поет!), чомусь все тихіше звучить Шевченкове слово. Відбуваються імпрези, присвячені його пам’яті, його ім’ям називають різні акції та споруди, але слово його чомусь звучить рідко і несміливо. А сентенції й заклики Шевченка взагалі занедбуються…
Чому? Тому – що закликає збудитися, думати, єднатися?! Тому – що тисне на сумління, стримує від гріхів перед Богом і народом?
Задумуватись над тим необхідно. І дуже доречно й зручно було б це робити у державне свято Тараса Шевченка! Показати, що держава здатна оцінити феномен Шевченкової любові до України та старається жити згідно з його заповітами. Статус державного свята сприяв би цьому.
9 травня
Застереження викликає і святкування 9 травня. Точніше, – дата і назва цього свята.
Не заперечуючи героїзму й жертовності воїнів, котрі, протистоячи німецькій навалі, клали життя у Другій світовій війні, мусимо визнати, що це не був захист України. Глибоко шануючи воєнні звитяги українців у боротьбі проти німецьких загарбників і вболіваючи над численними, надмірними жертвами в цій боротьбі, не можемо вважати день 9 травня 1945 року днем перемоги. З цим днем для України не наступила перемога!
Завершилися фронтові бої з фашизмом, але не завершилася війна проти українського народу. Новий совєтський окупант жорстоко нищив Українську Церкву, національні традиції та патріотичні почуття українців. Найбільше терпіла Західна Україна: жителів переслідували за любов до України, вивозили, арештовували, карали за синьо-жовтий прапор, за тризуб, за все українське, а навіть і за ніщо, лише, щоб звільняти житло для нових завойовників. Таке життя аж ніяк не можна було трактувати як перемогу! Тож не можна цей день звати днем перемоги. Це можуть заперечувати лише ті, хто ніколи не знав, не задумувався над історією України, або ті, хто є україножерами, хто свідомо прагне втягнути нашу Вітчизну в якийсь новий Союз, або знищити в Україні все українське.
9 травня, а правильніше 8 травня, варто пом’янути всіх, хто загинув у Другій світовій війні. І робити це спокійно, побожно, із постановою не допустити, щоб у світі повторилося щось подібне.
1 травня
І зовсім зайвим і безглуздим видається День міжнародної солідарності трудящих, чи як його ще звуть День праці. А святкують його аж два дні!
Походження Дня солідарності трудящих нерозривно пов’язане з боротьбою в минулому столітті за коротший робочий день, яка почалася практично з появою фабричної системи виробництва в США.
Головними причинами перших страйків у країнах були: мізерна заробітна плата, вимоги коротшого робочого дня та виборювання права на створення робітничих організацій. Чи ми тепер маємо такі потреби, чи того вимагаємо 1 і 2 травня? То навіщо нам ті два неробочі дні? Одним для праці на власних городах, а іншим для байдикування й пиятики? І це має оплачувати держава???
Хто хоч трохи вболіває про державні інтереси, повинні припинити це безглузде святкування.’
Святкуймо, думаючи, нехай свята будуть святами душ і сердець, нехай піднімають наш патріотизм і високий дух, а не служать лише нагодами для шумних розваг та наслідування чужих традицій!
