У Лютенці провели засідання комісії відновлення національної пам’яті
Розпорядженням Лютенського сільського голови Володимира Омельченка створено комісію з реалізації державної політики відновлення та збереження національної пам’яті українського народу на території Лютенської територіальної громади Миргородського району. Цей дорадчо-консультативний орган у громаді діє за ініціативи представництва Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтаві. До комісії увійшли місцеві музейники, діячі культури, старости старостинських округів, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар та співробітники виконкому Лютенської сільської ради. Перше засідання провів сільський голова Володимир Омельченко. На ньому розглянули низку актуальних питань.
Вирішено розпочати процедуру оформлення документів на «Пам’ятний знак на честь борця за незалежність у 20 столітті Леонтія Христового» як щойно виявленого об’єкта культурної спадщини та занесення до Переліку об’єктів культурної спадщини Полтавської області за видом «історичний». У 2018 році громадськість і Гадяцька райдержадміністрація відзначили 120-річчя від дня народження військового діяча Української Народної Республіки (УНР) Леонтія Христового. Тоді неподалік Лютеньки урочисто відкрили пам’ятний знак на пошану повстанців Христового (на світлині). «Настав «узаконити» пам’ятник у межах виконання ст.5. п. 4 Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». У ньому зазначено, що органи влади сприяють «увічненню пам’яті про борців за незалежність України у XX столітті, зокрема, шляхом пошуку, обліку, впорядкування та збереження місць їх поховання та спорудження й відновлення пам’ятників, пам’ятних знаків»», – зауважив Олег Пустовгар.
Влітку 1920 року Леонтій Христовий очолив повстанський загін, який діяв на території колишніх Гадяцького, Зіньківського та Миргородського районів. У липні 1920 року біля Лютеньки загін дав бій 14-й армії російсько-більшовицьких загарбників. 7 серпня 1920 року петлюрівські повстанці визволили від російсько-більшовицьких зайд Гадяч, під час наступу на місто йшли під синьо-жовтим прапором, вигукуючи «Слава Україні!». Більшовики перекинули проти повсталих 7-му Владімірську дивізію, яку перед цим направили з росії на денікінський фронт, 185-ту бригаду ВОХР, 64-й, 488-й, 489-й більшовицькі полки. 29 серпня 1920 року на околицях Лютеньки знову бій, сили були нерівні і після дводенного бою українці відступили. Після відходу повстанських загонів комуністичні карателі Лютеньку спалили й розстріляли значну кількість жителів. Христовий поліг у бою із загоном більшовицької міліції у липні 1921 року біля с. Загрунівка.
Пам’ятний знак на честь українських повстанців під проводом Леонтія Христового
Також вирішено розпочати процедуру й щодо «Пам’ятного знака жертвам Голодомору у с. Лютенька» із занесення до Переліку об’єктів культурної спадщини Полтавської області за видом «історичний». Як відомо, село Лютенька 6 грудня 1932 року комуністичний московський режим СРСР заніс село Лютенька на «чорну дошку». Зазвичай «чорні дошки» присвоювали тим селам, де найактивніше підтримували УНР і її провідника Симона Петлюру, де чинили опір колективізації та беззаконню комуністів. «Чорні дошки» були різновидом комунорепресій і одним із механізмів Голодомору-геноциду. ЦК КП(б)У, обкоми та райкоми комуністичної партії вносили цілі райони, населені пункти, колгоспи, сільські ради до «чорних дошок». Це означало блокування сіл спецзагонами НКВС та військами Червоної армії, заборону виїзду населення за межі села, вилучення всіх харчів, заборону торгівлі, що призводило до голодної смерті мільйонів українців. Лютенька «заплатила» за занесення на «чорну дошку» страшну «ціну» – майже чотирма тисячами життів.
Пам’ятний знак жертвам Голодомору у селі Лютенька
Вперше у Лютенці Хрест пам’яті жертв голодомору спорудили у 1992 році за ініціативи Гадяцької районної організації Народного Руху України і її діячів Сергія Солдатова, Івана Юревича (дерев’яний хрест вони замовили у Лютенському лісництві) та Олега Пустовгара. Останній тоді працював у школі села Лютенька і організовував акцію вшанування: на Нагайському кладовищі встановили Хрест у пам’ять про лютенчан, яких комуністи вбили штучним Голодомором. Тодішній лютенський православний священник Іван Кавчак відслужив панахиду.
Згідно із ст. 5. п. 4 закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та наказом Міністерства культури та стратегічних комунікацій № 235 від 26.03.2024 учасники засідання затвердили протокольне рішення щодо офіційного звернення до державного підприємства «Ліси України»: йдеться про вжиття заходів щодо об’єкту «Братська могила борців за владу Рад» та передачі до фондів Лютенського краєзнавчого музею окремих елементів з надмогильного знаку, що мають історичну цінність для дослідників.
А ще комісія з реалізації державної політики відновлення та збереження національної пам’яті українського народу на території Лютенської територіальної громади Миргородського району підтримала пропозиції Олега Пустовгара щодо виконання Постанови ВР Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024–2025 роках» в частині відзначення 130-річчя із дня народження уродженця Лютеньки, кобзаря Петра Гузя (на світлині). Зокрема, серед іншого, розглядається й ідея створити просвітницьке документальне відео. Як повідомила керуюча справами виконкому сільради Валентина Пирогова, у межах деколонізації вулицю Ватутіна у Лютеньці перейменували на честь Петра Гузя. Пані Валентина запропонувала впорядкувати могилу Петра Гузя, вивчити питання спорудження надмогильного пам’ятника й проведення тематичного просвітницького зібрання та кобзарського концерту.
Бандура кобзаря Петра Гузя у Лютенському музеї
Гузь Петро Іванович— кобзар, один із найбільш визначних бандуристів 1-ї половини XX століття, здібний імпровізатор, борець за незалежність у 20 столітті. У 15-річному віці батько віддав його вчитися до кобзарів. Під час війни більшовицької, ленінської та білої, денікінської росії проти УНР брав участь в антибільшовицькому повстанні на чолі із Леонтієм Христовим. Автор і виконавець «Думи про Христового», у якій ішлося про трагічні події – спалення більшовицьким ворогом його рідного села Лютеньки. Ця пісня була заборонена комуністичним режимом, ніде не публікувалася у часи СРСР.
Петро Гузь
Її фрагменти оприлюднив краєзнавець Іван Чайка в документальному романі «Дзвони над Лютенькою»:
Із города, із Зінькова військо наступало,
І на це село Лютеньку вся вина лягала.
І так його обступали трьома сторонами,
Четвертою сам Христовий стояв з козаками.
Загін їде, не минає, він січе, рубає,
І на це село Лютеньку дуже налагає…
Через хутір на ліс темний там лежить дорога,
Біжать люди без перерви у гай якомога.
Загорілася Лютенька, горить і палає,
А жителів у Лютеньці нікого немає.
Усі жителі лютенські під Сарами скрились,
Вісімсот дворів згоріло, пішов дим за хмари,
І не треба тій Лютеньці і страшної кари.
І не треба тій Лютеньці і страшного суду.
Тут немало й так пропало невинного люду…»
Співав думи «Про героїв, що полягли за свободу», «Ночі темної» та пісню «Розмова Шевченка з дубом» на слова миргородського поета Якова Доленка. Автор творів, у яких критикував жахливу комуністичну сталінську діяльність, скажімо, у думі «Ні зернини, ні макухи» засуджував Голодомор-геноцид українського народу. Кобзарював протягом сорока літ, мандрував по Київщині, Харківщині, Полтавщині та Кубані. У 1939 році брав участь у всеукраїнській нараді народних співців. Від 1939 року— у складі ансамблю кобзарів при Київській державній філармонії. В тому ж році запросили на 1-шу республіканську нараду кобзарів та лірників, під час якої записали на фонографі низку пісень. Входив до Державного етнографічного ансамблю кобзарів. У 1939—1941 роках— артист-етнограф ансамблю кобзарів і лірників. Грав на старосвітській бандурі, мав у репертуарі думи: «Втеча трьох братів з міста Азова», «Про трьох братів Самарських», «Про Олексія Поповича», «Бідна вдова і три сини», історичні та жартівливі пісні, танцювальні мелодії. Помер 2 травня 1959 року. Частина творів Петра Гузя зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України.
Представництво УІНП у Полтаві
