Згідно із Постановою Верховної Ради «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026–2027 роках» та за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) 90-річчя від дня народження письменника –шістдесятника, в’язня комуністичного режиму, борця за українську мову, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Захарченка відзначається на державному рівні. З нагоди цієї пам’ятної дати за сприяння Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОВА, Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОВА у науковій бібліотеці імені Михайла Жовтобрюха Полтавського національного педагогічного університету (ПНПУ) відбувся телеміст «Полтава-Черкаси: «Висока правда Василя Захарченка».
У просвітницькому зібранні взяли участь, ректорка Полтавського національного педагогічного університету, професорка Марина Гриньова, завідувачка бібліотеки імені Михайла Жовтобрюха ПНПУ Валентина Орєхова, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, громадські діячі, краєзнавці, держслужбовці, учні шкіл, студенти та викладачі вишів Полтави і Черкас. Модерували відеоміст українська літературознавиця, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури факультету української філології та журналістики ПНПУ Ганна Радько та директорка Черкаської обласної наукової бібліотеки імені Тараса Шевченка Людмила Дядик. Вони вияскравили громадянську позицію Василя Захарченка, і його роль в українському літературному процесі.
Очільник Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, історик, краєзнавець, заступник директора Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт висвітлив біографічні віхи Василя Захарченка, адже письменник був одногрупником його батька Павла Пустовіта. Письменниця, член Національної спілки письменників України, лауреатка кількох всеукраїнських та регіональних премій Юлія Манойленко присвятила свій виступ роману «Прибутні люди».
Василь Пахаренко, поет, перекладач, публіцист, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького згадував про своє знайомство з Василем Захарченком, зазначивши, що розмови з митцем вплинули на його світогляд. А про творчість висловився так: «Це був найвищого ґатунку художності письменник. Стиль Василя Захарченка близький до Нечуя-Левицького. Це повільне, спокійне, вдумливе письмо з тонким відчуттям і знанням мови».
Також промовляли Валентина Коваленко – письменниця, член Національної спілки письменників України, політична діячка, голова Черкаської обласної ради у 2014–2015рр. та Катерина Кривопишина − кандидатка філологічних наук.
У межах відеомосту було презентовано бібліографічний покажчик «Служіння правді над усе: Василь Захарченко».
Довідково, за інформацією з рубрики «Історичний календар» УІНП:
90 років тому 13 січня 1936 року у селі Гутирівка поблизу Полтави народився письменник, лауреат Шевченківської премії, журналіст і політв’язень комуністичного режиму Василь Захарченко. Походив із селянської родини. Ще в шкільні роки захопився творчістю Олеся Гончара. Пізніше дороговказами в літературі, за його власним висловом, стали «три Григорії — Косинка та два брати Тютюнники». Вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчався на одному курсі з майбутнім класиком української літератури Борисом Олійником, кінодраматургом Миколою Шудрею й відомим поетом-піснярем Вадимом Крищенком. Навчання велося російською мовою, до того ж навколо панувала атмосфера підозрілості і доносів. Курс, на якому навчався Захарченко був особливим: серед студентів було багато молоді із сіл, яких набирали для того, щоб підготувати кадри для районних газет. Щоб якось прожити, хлопці ходили на залізничну станцію, де ночами розвантажували вагони.
Після закінчення університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав у Донецьк. Боляче переживав наступ на українську мову. «Я задихався в задушливій зрусифікованій атмосфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі», – згадував у письменницькому щоденнику. На Донеччині зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими дисидентами. Допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба.
Тоді ж, у середині 60-х, почав цікавитися темою Голодомору 1932-1933 років. Занотовує до письменницького щоденника розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині. «Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров’ю», – згадував Захарченко. Вступивши в 1969 році до Спілки письменників, переїхав до Черкас, де спочатку працював у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – у «Черкаській правді». Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжив збирати матеріали про голод 33-го і 47-го років і передав їх Дзюбі через Стуса.
Після арешту Дзюби і Стуса під кадебістським «ковпаком» опинився й Захарченко. У його помешканні виявили самвидав та нотатники, а також заборонену книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Захарченка звинуватили у «антирадянській діяльності» за ст.62 КК УРСР і засудили на п’ять років суворого режиму. Поневірявся у комуністичному концтаборі №5 у Пермській області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960-1970-х років – Іваном Світличним, Семеном Глузманом, Ігорем Калинцем.
Членство у Спілці письменників, втрачене у зв’язку з арештом, було поновлене лише через десять років. До 1982-го ім’я Василя Захарченка було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень. Прокуратура Черкаської області реабілітувала письменника лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав. У 1995 році Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка за роман «Прибутні люди». У творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань. До останнього вболівав за долю держави і української мови. Помер 5 грудня 2018 року, похований в Черкасах. У 2024 році за ініціативи представника УІНП в Полтавській області Олега Пустовгара у межах процесів деколонізації у селі Гутирівка Пальчиківського старостинського округу Полтавської міської громади на честь Василя Захарченка названо вулицю.
Світлини: Олександр Розум
