Юрій Щур
Початок німецько-совєтської війни Провід ОУН мав намір використати для охоплення усіх українських етнографічних земель мережею власних осередків. Така ситуація, очевидно, мала сприяти реалізації головної мети оунівців – створення (відновлення) держави. В авангарді подій виступили члени похідних груп ОУН, які відправилися на Наддніпрянщину.
Учасник похідної групи, організатор підпілля на Мелітопольщині, Іван Молодій («Сошенко») згадував, що «у всіх селах на своїй дорозі організували ми від імени Української Держави нові сільські управи, розпускали колгоспи, а вибрані людністю земельні комісії відразу ділили між селян колгоспну землю й інвентар».
Важливо розуміти, що учасники похідних груп ОУН, які проводили мітинги, агітуючи за створення Української самостійної соборної держави, робили це в рамках проголошеного у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української державності. Відповідно, вони були впевнені у власній легітимності й у тому, що мають право проводити збори, де обиралися представники від місцевої громади й складалися звернення до німецької влади, в яких зазначалося, що саме місцеві жителі можуть забезпечити нормальну роботу органів самоврядування.
У випадках, коли органи самоврядування вже були створені до приходу похідної групи на визначений терен, оунівці намагалися залучити до ОУН осіб, які вже працювали в адміністративних органах. Якщо такі дії були успішними, з допомогою залучених підпільники отримували легальний статус, місце роботи та проживання й забезпечення офіційними, а головне – справжніми, документами.
Під час проведення агітаційної та пропагандистської роботи, оунівці постійно наголошували, що у перші дні війни у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. І саме за розбудову цієї держави необхідно боротися, як проти нацистської, так і проти радянської влади. І що важливо – характер цієї держави визначався саме як продовження державотворчих традицій Української революції. Зокрема, один із організаторів ОУН на Мелітопольщині Микола Сливка («Буревій») у розмові з місцевим підпільником Миколою Дмитерком акцентував увагу на постатях керівника Української народної республіки Симона Петлюри та творця ОУН Євгена Коновальця, які загинули у боротьбі за волю України і на зміну яким прийшов Провідник ОУН Степан Бандера.
Виступаючи від імені відновленої Української Держави, учасники похідних груп ОУН в очах жителів Наддніпрянської України були тими людьми, які мали дати відповіді на досить не прості питання: «Як жити далі»? Не слід забувати, що на початку німецької окупації для колишніх (на той час) громадян СССР це питання було актуальнішим за будь-які інші, оскільки їхній звичний уклад життя змінився невизначеністю.
Зокрема, у жовтні 1941 р. у перші дні після прибуття членів ОУН до Запоріжжя було вирішено провести збори української інтелігенції міста. Мета оунівців була зрозумілою: вивчити середовище і з’ясувати можливості для інтеграції у органи самоврядування. Місцева інтелігенція ж хотіла отримати відповіді на питання щодо «правил гри» в нових, ще не зрозумілих, умовах. На зборах, що відбулися у приміщенні педагогічного інституту, були присутні близько 100 представників інтелігенції. «Спеціально запрошеним гостем» був німецький комендант. Першим доповідачем був невстановлений член ОУН, який подякував німецьким військам за звільнення України від більшовиків. Після цього «реверансу», вже прямо обговорювалося питання створення самостійної України. Зауважимо, що саме тієї, яка була відновлена Актом 30 червня у Львові. Листівки з текстом Акту також поширювалися тут, разом із Маніфестом ОУН. Окремо доповідач наголошував на тому, що для безпеки власної держави необхідно створити українську армію, яка має стати чітко на кордоні України.
Однак, протилежної точки зору притримувався німецький комендант, який заявив, що «не час говорити й не час створювати будь-які партії, оскільки триває війна». Щоправда, він обмовився, що у майбутньому в Україні буде націонал-соціалістичний уряд, на кшталт німецького, під контролем німців, які будуть займати усі керівні посади. Після цього збори, які планувалися оунівцями, зокрема з метою залучення присутніх до власної діяльності, перетворилися на бенефіс «сили німецької зброї». Відповідно, усі наступні збори вже проводилися напів- а пізніше й цілком підпільно, без відома німецької окупаційної влади. Інтереси членів ОУН та німців, очевидно, не співпадали.
У Мелітопольському районі членам ОУН вдалося провести більш предметні збори місцевої інтелігенції. Сприяла цьому участь Іларіона Курила-Кримчака, який будучи одночасно і старостою села, і директором місцевої школи, зміг організувати не лише своїх колег, але й представників інших освітніх закладів. Під час однієї із зустрічей керівник «мелітопольської» підгрупи ОУН Михайло Вінтонів («Михась») розповів про історію української державності, яка означена боротьбою з Заходом та Сходом.
Вчителів Михайло Вінтонів, у контексті процесів державотворення, закликав: «взяти участь у боротьбі за Самостійну Україну, тобто проводити серед населення агітацію поступово, непомітно, треба розгорнути культурно-масову роботу, організувати хор, драматичні гуртки, у школі здійснювати виховання лише у дусі націоналізму».
Одна з актуальних проблем, яка вимагала негайного вирішення, полягала у порозумінні з місцевим населенням. Під час зборів громадян і мітингів, на яких лунали заклики до встановлення української влади на місцях та українізації суспільного життя, оунівці з’ясували, що місцеві жителі виявляли досить високу активність у обговоренні питань ідейного й програмового характеру. Зокрема, селян найбільше цікавило питання, що буде з колгоспами й загалом аграрною сферою в незалежній Україні. Робітників відповідно цікавили проблеми промисловості та соціального й державного ладу в новій Україні, місце національних меншин тощо.
Разом із тим, зустріч із реаліями Наддніпрянської, донедавна підрадянської, України де внаслідок «державотворчих» експериментів більшовиків соціально-економічні питання набували значної гостроти, змушувала оунівців шукати відповіді на поставлені питання. Однією з таких проблем було розв’язання аграрного питання. І це повною мірою усвідомлювало й керівництво похідних груп ОУН.
Будучи тактично мобільними, учасники похідних груп намагалися вирішувати земельне питання, спираючись на думку місцевого населення. Зважаючи на те, що колгоспна система була одним з найсильніших подразників для місцевого селянства, керівники наддніпрянських осередків просто ігнорували настанови про поступову (а не миттєву) ліквідацію колгоспів за сприятливого політичного й економічного моменту. Зауважимо, що тимчасове збереження колгоспної системи оунівцями пропонувалося лише на початковому етапі, щоби запобігти хаосу та анархії, як це вже було під час Української революції. Тим часом, ще на початку 1930-х рр. ОУН вже виступала за те, що «вся земля належатиме селянам. Земельні маєтки поміщиків (дідичів) як також їх нерухоме і рухоме майно переходять до селянства без викупу». На Наддніпрянщині умовно «поміщицькими» були визначені колгоспні землі, які також підлягали передачі до земельного фонду й роздачі селянам.
Провідник Південної похідної групи ОУН Тиміш Семчишин наказував для відповідей на питання використовувати виїмки з праці Голови Державного правління Ярослава Стецька «За зміст державного життя», хоч вона й мала примітку «дискусійна праця». У ній було подано плани щодо організації загалом в Українській самостійній соборній державі: громадянства, відбудови хліборобської верстви (тобто, аграрне питання), розбудови промислу, торгівлі й фінансів, охорони праці, релігії та церкви, української моралі і правосвідомості, національного виховання й освіти, охорони здоров’я, питання національних меншин, державного устрою. Також висвітлювалася роль ОУН під час боротьби за створення держави та на початку державного будівництва.
Наслідки дискусій учасників похідних груп ОУН з місцевими націоналістами та активними громадянами, аналіз життя людей в умовах більшовицької влади, досягнення та прорахунки проведеної агітаційної та пропагандистської діяльності тощо знайшли своє відображенні у матеріалах ІІ конференції ОУН весни 1942 р., у рішеннях якої зазначалося: «Приготувати пропагандивний матеріал, пристосований передусім до потреб Осередніх і Східніх Українських Земель, а також до відповідних середовищ з розв’язкою актуальних питань, як робітниче питання, селянське питання, боротьба за Українську Державність, розуміння української національної революції й збройного зриву, значення всеукраїнської національної організації та нашої політичної концепції, питання нової провідної верстви, виховання молоді і под.». Незабаром після цього під грифом ОУН з’явилися фахові розвідки, у яких пропонувалися шляхи розв’язання нових політичних, економічних, тактичних проблем організації.
Загалом же, власне в ролі державотворців члени ОУН на Запоріжжі могли себе позиціонувати лише восени 1941 р. На початку діяльності на Наддніпрянщині вони виступали від імені відновленої Української Держави та, одночасно, від імені своєї Організації. Часто ці два поняття ототожнювалися. Однак, швидкий розвиток подій, початок німецьких репресій зводив нанівець потуги націоналістів. За досить короткий час створені ними органи самоуправління були ліквідовані або реорганізовані. Не зважаючи на це, оунівці й далі намагалися тримати руку на пульсі подій і залишалися/інтегрувалися до контрольованих німцями органів самоврядування.
Питання будівництва Української Держави не зникло з порядку денного, воно разом з членами ОУН «перейшло» до глибокого підпілля.
