Це робота на 9-ті Олексини читання з окупованої території. Робота буде розглянута журі читань 18 лютого 2016 року.
Читання проводить ГО “Товариство Олекси Тихого” при традиційній підтримці Інформаційного центру «Майдан Моніторинг», ЕКЦ “Бахмат”, Української миротворчої школи та Департаменту освіти Донецької ОДА.
Правда про війну крізь призму морально-етичних принципів Олекси Тихого
Шановні краяни! Всім нам відома своєрідна духовна сповідь Олекси Тихого «Для чого я живу?». Пропоную поглянути на події в Донбасі крізь призму морально-етичних принципів нашого знаменитого земляка.
-
Щоб жило людство, мій народ, мій рід.
Другий рік ми не живемо, а виживаємо, бо опинилися в зоні АТО. У нашому місті на одному з мікрорайонів зруйновано близько 80 % житла. Коли в мене запитують, яку з сторін ми звинувачуємо в зруйнуванні, пробую відповідати запитанням: «А кого би звинувачували ви, якщо одні влаштувалися за спинами цивільних, та ще й бігали навколо будинків з пушками, стріляючи, викликаючи вогонь на нас, а інші гатили, та так, що 17 серпня 2014 на мікрорайон було випущено понад 1000 снарядів?» Нагадав правду мені один водій із Красного Лиману, що «починали захисники в тому ж Слов’янську з того, що стояли на блокпостах із палицями, а по них – важкою артилерією. Так хто розпочав війну?»
До відома, у нашому місті 70% мешканців під час референдуму проголосували за те, щоби лишатися в складі України, можливо тому пан Захарченко не нагородив нікого з ясинуватців 9 Травня 2015 року, бо не дали «потрібної» статистики?
-
Щоби не робити нікому ніякого зла, не проявляючи ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.
Небесна трійця
1 лютого 2015 р. в Горлівці загинули троє дітей
Святая трійця янголят,
на небо душечки летять:
Даринка, Настя та Кирилко.
Два дні до миру… Вибухівка…
Чи злочин, гріх який вчинили?
Чи, може, владі не вгодили?
Що із підвалу вийшли в хату
І так хотіли пустувати…
– Настя, сестличка, а мы где?
И почему нет папы и мамы?
-В небе, у Бога и – везде,
земной лишь нет панорамы.
– Два дня до мила, так дядя сказал –
зачем же они нас убили?
– АТО – не “война”, подвал – не вокзал,
и тысячи так уходили.
– Я – мальчик, ел кашу, я не телолист,
и так хотел выласти, велишь?
– Судьба наша, брат, как осенний тот лист –
полета его не изменишь…
– Где плюшевый мишка, подалок лодных,
“люблю”, – говолил косолапый?
– Игрушки немеют от взрывов земных,
от горя и слез мамы, папы!
А журналисты гавкают (1),
туристы налетят (2),
ведь 200 тысяч – тьфу для них,
порадуем ребят ( 2 раза)
1 – в Минске журналист “гавкнул” на коллег.
2 – турбюро решило продавать путевки в зону АТО.
На сьогоднішній день відомо про 78 убитих дітей…
-
Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу.
Щодня в ЗМІ ми чуємо про «визволення». Українці прагнуть визволити нас, а ДНР-івці – ту частину Донецької області, яка зараз є українською. Як свідома частка свого народу я запитую: «Це що, двічі визвольна війна?» Про те, що в зоні є українці, бідкається, здається, тільки Руслана. Що діти беруть активну участь в конкурсах знавців мови, говорять пошепки. Що студенти запитують: «А чому в нас не запитали, якою мовою би хотіли складати іспити ми?» Що зараз група активістів працює над створенням підручників із української мови та літератури нового покоління? І чи не як плювок оцінювати нам слова тих, хто говорить: «А з ким там говорити?»
Хизувався Петрик знову:
– Знаю я англійську мову,
Й уряд language знає теж,
(крім одного). Yes, егеж!
Поліглотний Президенте!
Як лінгвіст Ви – хоч в доценти!
Тільки мовою Донбасу
Ви ні слова! Часом з квасом,
Часом будете з водою,
Як народ мій із бідою…
Мову знать – і говорити –
Й слухати. Щоб мир творити!
-
Я маю людську гідність, національну гордість, нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.
Людська гідність запитує: «Як назвати українку, яка на прохання юнки-біженки з Донбасу дати води, нічого не відповіла (й звісно, не дала води), бо почула російську мову?» Чи національна гордість не червоніє від розпалювання ворожнечі між народами?
-
Зневажаю смерть, голод, бідність і саму зневагу.
Я бачила палаючі машини, безсило спостерігала за тим, як горіли шість поверхів сусіднього будинку (коли вийшов перший пожежник МНС із машини – його розстріляли). Я бачила нерозірвані на узбіччі міни. Мене душили сльози, коли, тікаючи від цього жаху, у вантажівці, водій попередив: «Ставте сумки за спины детей – машины расстреливают». Розповідаючи про це в Полтавській області – почула: «Мы рады, что у вас так. Вы же этого хотели!»
-
Прагну, щоб моє «я» було гідне наймення «людина».
Як людина, я боюсь не встигнути сказати правду, щоб і ці рядки стали колись історією:
* Народжена в підвалі дитинка через півтора місяця потрапила до лікарні з інсультом.
* Перше слово хлопчика – ні «мама» чи «тато», а «бах».
* Дворічне дитинча плаче від вибухів, а старша на рік сестричка заспокоює: «Они же не сюда летят».
-
Щоби поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини.
* 29-го січня 2015 року поховали диспетчера газової котельні, снаряд застав її на робочому місці.
* 1-го лютого 2015 – рік, як загинув водій хлібовозки – поруч розірвалася міна.
* Мама п’ятирічного хлопчика на запитання, чому не виїхала з сином, сказала: «А кто людей будет снабжать водой?»
-
Щоб до останнього подиху вчитися.
За місяці війни всі, хто не знав, вивчив одне слово: люстрація. Та події в Донбасі – закономірні наслідки помилок усіх років незалежності.
Хто викладав історію України? Хто не визнавав і ненавидів цю державу всіма фібрами: «Украины, как таковой, просто нет. Банды – бандеровцы отстаивали идеи-фикс» (Тетяна К., дві вищі освіти, учитель історії), «Мои родственники в Западной Украине (г. Холм, Люблинский уезд) были убиты бандеровцами, потому ассоциации самые негативные. Не считаю их героями войны. Москаль – Донбасс – Россия – очень многим связаны. Не считаю русских своими врагами» (Лариса Р.), – запис 2008 року. (Ось коли – і ще раніше – потрібна була люстрація!!!)
-
Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних.
Нас, мирян, знищують, назвавши спочатку сепаратистами, потім – федерастами, зараз – терористами. А як назвати тих можновладців, хто дозволив розкрадати банкомати, казначейства, військкомати? Коли суверенна держава заарештує всіх винних у скупченні на моїй землі «Градів», «Буків», танків, ПЗРК, бронетранспортерів, БМП? Як держава Україна дозволила ввозити зброю? Якщо надходила вона з інших країн – де були прикордонники? Нас, свідомих українців, закликають створювати загони. Уявіть: із гімном і прапором проти артилерії.
Воякам-українцям іноді важко довести, де вони були поранені; вибити пенсію.
Усі прекрасно знають, хто збільшив за час війни свої статки. Мовчите – мовчіть! А народ мій говорить: це війна дуже багатих людей проти багатих! Тільки жодне «елітне» житло зруйноване не було…
-
Байдужим до тих, хто живе тваринним життям.
Колишні й теперішні мешканці Донбасу – дуже різні. Як і за часів Василя Стуса – «шопта» проукраїнськи налаштованих людей: творили посестри Союзу Українок, є товариство імені Олекси Тихого, був музей «Смолоскип». Є старенька жінка з Крутої Балки, яка врятувала чотирьох українських солдатів із Івано-Франківська ( до речі, вояки повідомили, що приїхали на навчання, а не на війну). Проте є медсестра, що стрибала від радості (на дивані , в лікарні), коли збили український літак…
-
Щоби вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції народу.
Один мій учень відмовився вчити вірш українською мовою. Не переконала, тільки зрозуміла: а для такого – українська мова – завелика, культура – недосяжна. Не торкайся таким брудом найчистішого!
-
Щоби позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства.
Влітку зрозуміла деякі відмінності між нами: ті, хто йде сюди воювати, ставлять питання: «За що?», ніхто не поцікавився: «Проти кого?»
Знаю, що ніхто не почує слів однієї мудрої жінки: «Ми не хочемо жити краще. Дайте нам жити погано. Як раніше».
Кожного ранку, виходячи на роботу, читаю слова на стіні магазину: «Славянск держись». Ну і як ви, тримаєтесь? Не про докори сумління хочу вас запитати, про інше. Скільки надписів «Ясинувата тримайся» у вас?
Ярина з Донеччини
