Прочитав збірник спогадів про Другу світову (див.: «Друга світова. Родинна пам՚ять». Упорядники: Л.Легасова, О.Білоус, І.Васильєва, Н.Гамарник, В.Сімперович, Н.Смолярчук, А.Солонець, Т.Стріхарська; затверджено до друку вченою радою Національного музею історії України у Другій світовій війні, Меморіальний комплекс, протокол № 1 від 18 січня 2021 р. ‒ 266 стор.), в якому подано 24 спогади учасників найкривавішої війни в історії людства.
Про що ця книга? Вона про те, про що пропаганда комуністичної імперії старанно замовчувала аж до розвалу СССР, і цього принципу донині дотримуються в путінській Росії. Ось приклад: «Життєве шестя моїх батьків правдиво ілюструє не тільки обпалені війною роки (1941-1945 рр.), а й усю добу радянщини, викуваної хромовим чоботом сталінізму. Цебто не ту історію, яку їхні діти вивчали за підручниками, а ту, що дихала в потилицю й не давала права на забуття…» («Крізь терни, славу і «чистилище»; автор ‒ Тетяна МакКой). Як тут не згадати слів про Сталіна ‒ «ефективного менеджера» ‒ так його охарактеризував президент РФ!
Але про все по порядку. Розпочинається дана унікальна книга вступним словом п.Любові Легасової (керівниці проекту), котре вона назвала «До джерел (замість прологу)», в якому, зокрема, сказано: «Без перебільшення, справжніми скарбівнями історії є сімейні архіви, що акумулюють і зберігають пам՚ять роду про минуле. Із родинних наративів біографується й непростий шлях звичайної людини ‒ маленького «гвинтика» майстерно відрежисованих і ретельно скоординованих геополітичних ігрищ «кривавого» ХХ ст. ‒ світових війн, революційних зламів, безпрецедентних соціальних і технологічних змін, антигуманних експериментів та військових злочинів». Важко не погодитись зі сказаним!..
Авторці вторить п.Олена Стяжкіна ‒ провідна наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України: «Немає рецептів. Немає правил. Немає інших способів, ніж просто говорити. Як є. Як було сказано або написано. Як запам՚яталось у родині. Як не можна було говорити чужим. Просто говорити…»
Перейдемо тепер до «основної частини» ‒ спогадів. Їх започатковує нарис професора Івана Патриляка ‒ декана істфаку КНУ ім. Т.Г.Шевченка «Господи, рятуй-помилуй!», в якому йдеться про непросту долю його дідуся Михайла Мартишка ‒ учасника тої страшної війни, про яку він згадував на схилі літ. На долю солдата випало все ‒ мобілізація в червні 1941-го, поранення, полон… З останньго він утік, але в 1943-му, коли повернулися «червоні», його «загребли» в діючу армію знову, не забувши запитати за яких обставин він був полоненим. Викрутився заявивши, що потрапив у полон непритомним через контузію ‒ показав поранення руки як доказ… Йому повірили ‒ або лише вдали ‒ особового складу діючої армії в 1943-му катастрофічно бракувало. Не відав, що попереду повторне важке поранення, від якого в серці (!) залишився осколок ‒ лікарі не ризикнули його видалити ‒ скерувавши повторно на фронт! У вуличних боях за Будапешт Михайло Мартишко зазнав третього за ліком поранення ‒ на цей раз внаслідок авіанальоту. Після цього його нарешті комісували… Ветеран згадував між іншим, що солдати ЧА займалися мародерством ‒ грабували квартири в столиці Угорщини, у винних погребах розбивали бочки, аби скуштувати їх вмістиме ‒ були випадки навіть загибелі від сп՚яніння ‒ про це мені оповідав мій односельчанин Василь Копильчук.
Михайло Мартишко з донькою Надією
Не стану переповідати змісту спогадів Ніни Абрамович, Валентини Вербицької, Ганни Богацької, Олександри Волкової, Ніни Мігової, Людмили Рибченко, Володимира Кудрі, Елеонори Коваль, Маріанни Гункевич, Ліани Дахненко, Надії Трохимець, Анатолія Настасюка, Павла Ткаченка, Володимира Чорновола, Людмили Жоголь, Олександра Лисенка, Леоніда Лобка, Валерія Грицюка з його «Сюжетів без закінчення» ‒ і не тому, що вони для мене «нецікаві» ‒ з тих спогадів виступає її величність Правда про війну без будь-яких прикрас. Хочу поговорити про «заборонену» донедавна тему ‒ а саме про Рух Опору окупантам ‒ як нацистам, так і «червоним», що його репрезентували ОУН-УПА. Цій темі в книзі присвячено спогади Євгена Овсіюка, Володимира Пилипчука і Володимира Чермошенцева ‒ їх, до речі, проілюстровано сюжетами повстанського фотографа Дмитра Білінчука-«Хмари».
Всі троє ‒ як один ‒ відбули тривалі терміни «архіпелагу ГУЛАГ» в якості «особо опасных преступников» і… не розкаялись! Ось як про це написав у своїх спогадах п.Володимир Пилипчук: «За 85 років довелося багато чого побачити і пережити. Щодо боротьби за Українську державу, то не шкодую ні за якими муками чи тортурами, які довелося пережити у моєму житті. Заради справжньої української України не шкода було би пережити все знову. Слава Україні! Героям слава!» Аргументуючи свою боротьбу п.Євген Овсіюк, зокрема, наголошує: «…Ми ж боролися на своїй рідній землі, а не йшли в Берлін, у Москву, Варшаву і т.д. Ми боронили свій рідний край-дім, в якім нам жити, від усіх загарбників…»
Довідка про перебування в тюрмі п.Євгена Овсіюка
…Було у Євгена Овсіюка ще четверо братів. Найстарший ‒ його він іменує Перший ‒ пропав безвісти на німецько-польскій війні, а троє старших (Євген був наймолодшим) ‒ служили в лавах УПА. В 1943-му в сутичці з гітлерівцями загинув Другий (більшовицька пропаганда «трубила», що ніби-то УПА постала з намови німців!), за невідомих обставин загинув Третій, в бою під Гурбами (з тими ж більшовиками!) Четвертий, а П՚ятий (тобто власне п.Євген Овсіюк-«Бравий») у цьому ж бою був важко поранений. Друзі відтягли його до криївки, де він «лікувався» (без будь-яких медикаментів!) 7 місяців, а вже на Різдво 1945-го року потрапив в засаду чекістів. Сумнозвісна «тройка» винесла присуд «розстріл», який було замінено на 20 років каторжних робіт. Учасник Норильського повстання в՚язнів ‒ його живого витягли з-під трупів побратимів у серпні 1954-го… «І ось я… чудом, з вірою і Божою допомогою уцілів, як живий свідок тих нерівних баталій за Україну. Я звертаюся до своїх побратимів, що сплять у братському кургані під Гурбами. Спіть спокійно, друзі, і нехай вам сниться, що місто Київ уже вільна столиця і провалилася червона Москва!» ‒ підсумовує автор спогадів.
А Володимир Пилипчук, зокрема, згадує: «…Ворог скаженів, адже «вождь» Сталін дав наказ за будь-яку ціну зламати повстання в Західній Україні /…/ Найефективнішим засобом вони вважали масовий терор. Спалювання сіл відбувалося за випробуваним раніше німецьким зразком. Так згоріли Андрушівка, Ілавиця Мала, Стіжок, Буща. Але знущання над трупами селян і повстанців (коління штиками тіл, виколювання очей, стягання з них одягу) мало в собі щось нове, виключно московське /…/ По селах почали з՚являтися енкаведисти, перевдягнені в українських повстанців…»
Родина Пилипчуків. Крайній справа стоїть Володимир Пилипчук
Але «найколоритнішою» фігурою є, безперечно, Володимир Чермошенцев. Вміщаючи спогади цього воїна УПА, до речі етнічного росіянина, що проживав у Криму, укладачі книги «Друга світова. Родинна пам՚ять» подбали про безпеку ветерана у зв՚язку з анексію цього українського півострова російськими військами ‒ нині п.Чермошенцева прихистив Тернопіль.
Володимир Чермошенцев (у центрі), в՚язень В՚ятського ГУЛАГу з товаришами. Комі АРСР, 1948 р.
Надамо слово ветерану визвольної боротьби: «…Ми добре знали, що проти нас чотири держави. Усі вони хочуть Україну задавити, замордувати нас, знищити, як знищили наших до нас, знищать після нас. Усе ми добре знали, тому що у нас не було нічого нашого. Навіть щирий українець з осторогою приймав нас…»
Василь Гуменюк
