13 серпня виповнилося 100 років від дня народження Леоніда Лимана (1922 – 2003), поета, публіциста, літературного критика, яскравого представника українського модернізму. Пам’ятна дата цьогоріч відзначається з ініціативи Інституту нацпам’яті та згідно з Постановою Верховної Ради на державному рівні.
З родини репресованих комунорежимом
Народився в сім’ї священика у селі Малі Сорочинці (нині Миргородська міська громада Полтавської області). Батька розстріляли російські більшовики, трагічно обірвалося життя й мами.
Краєзнавець із Лохвиці, приват-доцент Українського Вільного Університету, член Національної спілки краєзнавців України й Асоціації українських письменників Олександр Панченко у своїй книзі «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія» наводить спогад Марії Честнєйшої, батько якої отець Георгій Честнєйший мав парафію у селі Сари Гадяцького району, сусіднього із Соснівкою, де жила родина отця Іоана Григорова – батька Леоніда Лимана. «Місцевість наша надзвичайно красива, мальовнича. Із Сар в Соснівку треба було йти берегом річки Псел, луками, лісом. Соснівка так і називається тому, що розташована в сосновому лісі. Можете собі уявити, що пережили наші батьки в умовах лютої антирелігійної пропаганди в кінці 20-х і початку 30-х років. Були і погрози, і образи. Вони були позбавлені прав, тобто не мали права голосу. А дуже хотіли дати дітям освіту, якийсь фах, але діти далі семирічки вчитись не мали права аж до 1936-го року. Соснівка – село маленьке, тому там була в кінці 20-х років тільки початкова школа – 4 класи, а в нас аж три семирічки, і Дмитро, старший брат Леоніда, жив у нас і ходив до школи з моїм старшим братом Миколою. Дмитра я дуже добре пам’ятаю, хоч і була тоді ще зовсім малою. Це був красивий, здібний до навчання, обдарований хлопець, і шляхетний. Моя мама його любила як рідного, і завжди нам ставила його за приклад. Після закінчення семирічки (здається, в 32-му році) наші хлопці сиділи дома, бо вчитись далі їх нікуди не приймали. В 1936 році день 13 серпня був звичайний, як і всі. Наші батьки, священики, готувались до служби Божої наступного дня – свята Маковія. Але відслужити це красиве свято в церкві з освяченням води, маку і квітів їм не довелося: вночі відбулися арешти багатьох священиків Гадяцького району, в тому числі були заарештовані мій і Льонін батьки. З арештом батьків наші родини залишились зовсім без засобів існування, особливо в тяжкому стані опинилася сім’я Григорових, бо в них не було ні своєї хати, ні свого городу. Деяку матеріальну підтримку надавали парафіяни, але того було замало. Наші батьки, поки йшло слідство, сиділи в тюрмі в Харкові. В довідці про реабілітацію мого батька зазначено, що звинувачували їх в приналежності до організації церковників, які мали на меті повалити радянську владу і соціалістичний лад. Після слідства їх судило «особоесовещание» і дало їм по п’ять років ВТТ (виправно-трудові табори). Так весною 1937 р. вони опинилися в Магадані, а потім їх відправили в різні місця на золоті копальні на Колиму. Наш батько, з великими перервами, прислав листи. А від о. Івана ніяких звісток не було».
Від голоду й страшного животіння в радянському сиротинці, який мало чим відрізнявся від зони, його врятували чужі люди, перед якими Леонід Лиман вважав себе боржником до кінця свого життя.
Віршуванням захопився, ще будучи школярем
Навчався у Гадяцькому педагогічному технікумі та Харківському учительському інституті. Під час Другої світової війни працює у газеті «Нова Україна» (Харків). Подорожує Україною, відвідує окуповані німцями Одесу, Миколаїв, Донецьк (певний час мешкав, імовірно, у Краматорську, про що свідчить його вірш «Краматорськ»), стає свідком розкопок масових захоронень людей знищених російсько-комуністичним режимом у Вінниці (1943). Відтак оселяється у Львові, друкується у газетах «Львівські вісті», «Краківські вісті», у журналі «Наші дні». Приятелював з визначними літературними діячами Євгеном Маланюком та Михайлом Орестом.
Леонід Лиман не бачив у Другій світовій війні жодного визвольного чи оборонного сенсу. Але з яким монументальним спокоєм, із якою добірною чіткістю, лаконічністю, образною конкретністю малює поет той час.
Лягло життя, як снігові намети:
Повторюється Біблія й Коран –
Загрожує перебудовою планети
З червоного плакату партизан.
Непередбачені явилися герої,
На дверях пльомби і наказ – мовчи.
І не минути попелищ нової Трої,
До Бога ще незнаного йдучи.
Розквіт таланту на еміграції: поет і прозаїк, діяч МУР і об’єднання «Слово», видавець і журналіст
Під кінець 2 світової війни еміґрує на захід Європи. Перебуває в таборах переміщених осіб. Разом з поетом Леонідом Полтавою, за допомогою Володимира Ярошевича потайки вивозять українські шрифти з колишньої друкарні журналу «Дозвілля» та газети «Земля» з міста Плауена (радянська окупаційна зона) і, таким чином, започатковують український друк спочатку в Реґенсбурзі на Дунаї, а згодом — «Прометей», видавництво в Новому Ульмі. Лиман був мовним редактором в газеті «Українські вісті» (Ной-Ульм), публікувався в «Альманасі МУРу» (Мистецький український рух), журналах «Світання», «Арка». 1949 року переїхав до Нью-Йорку (США). Спочатку довелося працювати натирачем підлоги. У 1960-70-х роках власними силами видавав «Нотатник» — місячник суспільно-політичної проблематики. Публікувався в газетах «Український Прометей», «Українська літературна газета», «Українські вісті», журналі «Сучасність». Був членом Об’єднання українських письменників «Слово».
Кількісно його письменницький доробок невеликий: понад півсотні поезій та три повісті, що друкувались по журналах. В останні роки життя Лиман виявляв себе більше як журналіст. І поезію і прозу Лимана виділяє стильова чіткість, що часто доходить ступеня кристала. Він, мабуть, свідомо протиставляє шляхетну чіткість сировій безформності. «Нас вічно «пролетаризували», – пише він, – а по звичці ми вже й самі пролетаризувались, і ми завжди були лише масою, народом. А коли не маємо природної тяги до вищости, до (духового) аристократизму, в душі задовольняючись тим, що й на споді нам м’яко і сито, то взагалі нічого борсатись».
Помер Леонід Лиман 31 жовтня 2003 року у Нью-Йорку.
Спогади голови Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта» Миколи Кульчинського
У1990-ому році Микола Кульчинський став штатним працівником першої громадської організації в радянській Україні на посаді голови Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського Товариства української мови. Зарплата мізерна й матеріальний стан родини різко погіршився, та зате він міг віддавати увесь свій час для праці у Товаристві та над створенням НРУ на Полтавщині. Рятували родину від остаточних злиднів посилки з Америки від дуже різних людей. «Скільки іскристої радості було у дітей, коли ми відкривали ті посилки, завдяки яким вони могли і скуштувати цукеркок, шоколаду, і мати одяг! Найчастіше і найдовше надходила допомога від Леоніда Лимана, блискучого українського поета. Написав він небагато, але те, що написав, вартує більше, ніж десятки книг деяких авторів. На той час я нічого про нього не знав і думав, що це хтось зі звичайних наших політичних емігрантів з доброю душею, яка і досі квилить за Україною і вболіває за неї. Ми листувалися. Він видавав самотужки інформаційний листок, який повідомляв про політичні репресії в Україні, зокрема писав і про суд над творчою молоддю Дніпропетровська, тобто Іваном Сокульським, мною та Володимиром Савченком. Якось дізнався мою адресу. Я ж замість того, щоб писати йому змістовні листи і таким чином викликати цікаву розповідь про життя еміграціїі взагалі і його життя зокрема, просив прислати ще зубну пасту «Колгейт», яка гамувала мій пародонтоз і який радянські стоматологи зовсім не знали, як лікувати, а тільки виривали зуб за зубом, або просив про якесь взуття чи одежину для дітей. Навіть сьогодні, коли пишу ці рядки, і сором, і жаль та печаль пропікають мене і довго не відпускають. Коли читаю сьогодні у різних виданнях вірші Леоніда Лимана, у мене аж дух перехоплює і серце мало не зупиняється від цієї прозорості слова і його довершеності», – поділився Микола Кульчинський – «Знав про Лимана Петро Ротач, вивезений німецькими загарбниками на рабську працю у Німеччину. Там доля і звела його з Леонідом Лиманом. Проте у жодній своїй лекції перед членами клубу «Рідне слово», що згодом став Товариством української мови не розповідав нам про письменників повоєнної еміграції і тільки у 1998 році видав книгу «Розвіяні по чужині», де є стаття про Леоніда Лимана. Коли я розповів йому про своє листування з Лиманом, Петро Петрович попросив віддати йому ті листи для опрацювання і підготовки майбутньої книги, але так і не пояснив мені значення Леоніда Лимана для української культури. Коли ж я написав про це Лиману і попросив його написати листа Петру Петровичу, він категорично від цього відмовився і висварив мене за передачу листів без його дозволу. Хтозна, що там між ними було у тій Німеччині, але стаття про Леоніда Лимана, як і вся книга, дуже змістовні і корисні і сучасному читачеві. Її треба було б доповнити та перевидати і вручити кожному вчителеві української літератури на Полтавщині».
Леоніда Полтаву ми вже видавали, а хотілося перевидати ще й «Повість про Харків» авторства Леоніда Лимана, розповів про плани Кульчинський. Він процитував слова історика української мови і літератури Юрія Шевельова про цей твір видатного уродженця Полтавщини: «Обережність, забріханість, цинізм, нігілізм. І у глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема. Що ж є? Є тільки брехня, брехня, брехня. І єдине, що є реальне, – це я. І єдине, що можна і треба робити, – це зберегти оте я у страшному, наскрізь фальшивому світі. Нігілізм проявляє себе кар’єризмом. Система охоче йде назустріч. Спритного пристосуванця чекають ордени і медалі, власне авто і спецрозподільники, вілли в Сочі і сталінські премії. Так спрямуймо ж нашу енергію не на боротьбу з системою, а на чавлення конкурентів, на пробивання собі кар’єри, на краще пристосування. Підставляй іншим ніжку (але потай), борсайся хитро й підступно (але тихцем), за всяку ціну лізь угору, збиваючи інших (але без крику). Так виростає КАР’ЄРИЗМ і нестримний ЕГОЇЗМ цього покоління. Жорстокість і честолюбство. «Ми всі тепер кар’єристи», – говорить Леонід».
Скільки радянських українців жили саме за такими правилами поневолювачів, а багато хто живе й сьогодні, надбавши статків, деякі стали олігархами, і так само у них немає ні Вітчизни, ні народу, тож і ні найменшого національного обов’язку!
З поетичної спадщини
Вальс
Десь грає море, пахне цвіт жасмину,
І все, що є, минулось і було,
Віддавши щедро світові данину,
Як біль і сум, зів’яло, відцвіло.
Нове життя повернеться весною,
Прилинуть знову пережиті дні
— Хвилюйся, серце, і не знай спокою,
Дзвеніть, бокали, в голубій тіні.
І на плече лягають тихо руки,
І ніжний погляд опадає вниз.
Пливтимуть вальсу неповторні звуки,
У котрих повно радости і сліз.
Життя іде і розсипає дати,
Ми горимо немолодим вогнем
І, всіх красот не встигши розпізнати,
У день скорботи помремо, помрем…
Як білі квіти, виростають дні
І відпливають, кинуті на воду.
Знов пригадати випало мені
Твою далеку нелукаву вроду.
Багато ще зустрінеться зневір,
І це життя поволі стане мітом.
І тільки скрізь, всьому наперекір,
Жіночість осени стоїть над світом.
Ти знов живеш у Харкові тепер
І мусиш знову гірко полюбити
Палац Труда і прапор есесер
І мертвого Держпрому сірі плити.
Затихли вже усі материки,
А ти готова стрінути негоду.
Та подивись: нам суджені вінки
Пливуть безладно, кинуті на воду.
Однакова романтика
портів Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти…
Повсюди та ж неумолимість слів: “Коли від’їхати — це трохи вмерти”.
І погасають, як даремний міт, Усі чуття, нікому непотрібні;
Нове життя і зовсім інший світ, Як гостя ждуть на заході чи півдні.
(Ще вчора нас безжурно пестив сміх, Коли напала випадкова злива).
Хай буде так: на всіх шляхах своїх Людина є по-своєму щаслива.
Вже в невідоме корабель несе (Немов новонароджений тепер ти).
Усе залишено, забуто все (Коли від’їхати — це трохи вмерти).
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами прес-центру обласного товариства «Просвіта»; книги доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету, члена Національної спілки краєзнавців України й Асоціації українських письменників Олександра Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія» та офіційного сайту радіо «Свобода»)
