Юрій Щур
Не зважаючи на те, що основні осередки та кадри ОУН совєтським органам державної безпеки вдалося знищити ще у другій половині 1940-х років, протягом 1950-х та на початку 1960-х років питання боротьби проти окремих представників націоналістичного руху для КГБістів стояло досить гостро. Ворогів совєтської влади, в принципі, не меншало: до родичів підпільників, які були переселені із Західної України, додавалися колишні ув’язненні оунівці та упівці, які оселялися на території Запорізької області. Крім того, до них «підтягувалася» молодь, яка потім складе кістяк дисидентського та правозахисного руху.
У архівних матеріалах КГБ збереглися різні документи, які висвітлюють проблему боротьби «чекістів» з представниками українського націоналістичного руху. Зустрічаються тут не лише звіти, але й плани боротьби, або ж інших видів протидії, зокрема «розкладницьких заходів».
У квітні 1960 року таку «розкладницьку» роботу планували запорізькі КГБісти. На той час на території області на обліку перебувало 270 раніше засуджених членів ОУН та бійців УПА, або тих, хто явився з повинною. Серед них були й ті, що з різних причин уникли ув’язнення за власні переконання чи діяльність. Як зазначали в КГБ, частина з цих 270-ти залишилися на націоналістичних позиціях й «не порвали з своїм націоналістичним минулим».
В основному, на території Запорізької області на той час проживали колишні рядові підпільники та бійці повстанської армії. Серед представників керівних органів фігурували лише член Запорізького обласного проводу ОУН періоду німецької окупації Пилип Мороз та керівник четвертого Проводу ОУН північних районів Василь Васьків, які перебували у розробці запорізького КГБ. Згадувалися й колишні агенти совєтських спецслужб Микола Свистун (референт крайового проводу) та Григорій Корназ (зв’язковий Проводу ОУН). Останні двоє цікавили КГБ у зв’язку із тим, що могли знати про «криваві злодіяння» керівників українського націоналістичного руху, які перебували за кордоном.
Зокрема, Корназ (агент «Гаврило») до 1948 року перебував у підпіллі на території сучасної Польщі, а потім разом з групою «Хріна» перейшов на Дрогобиччину, де діяв у боївці надрайонного проводу під псевдо «Вітер». З 1951 року був кур’єром лінії зв’язку Проводу ОУН. У листопаді 1951 року був затриманий і завербований. Співпрацював на органи держбезпеки відмінно. Від нього оперативникам КГБ у 1960 році необхідно було «відібрати матеріали у подробицях про відомі йому злодіяння українських націоналістів» й використовувати їх з метою «розкладницької» роботи.
Агент Хмурий (Свистун), який проживав у Комишуватському районі (розформований), також був заагентурений на Дрогобиччині у 1951 році. З ним треба було встановити оперативний контакт й отримати інформацію про усіх відомих йому лідерів націоналістичного руху. Тут цікавили, перш за все, матеріали, якими можна було їх скомпрометувати.
Василь Васьків, який після відбуття присуду, оселився у Якимівському районі, був відомий КГБ як один з лідерів націоналістичного руху у Воркутлагу. За даними агента «Смєлого», Васьків залишився ідейним націоналістом й намагався переконати й загітувати своє найближче оточення. Для того, щоби його розробку й документування його антисовєтської діяльності провести максимально успішно, КГБісти підбирали агента із знайомих Васьківа по перебуванню у таборах.
Не відійшов від націоналізму й активний діяч націоналістичного підпілля на території Запорізької області Пилип Мороз. У 1943 році він був заарештований гестапо і перебував у в’язниці Мелітополя. За сприяння запорізьких та мелітопольських оунівців Мороз разом з окружним провідником Мелітополя Миколою Сливкою втекли з в’язниці. Від совєтських спецслужб Морозу втекти не вдалося, разом із пологівськими оунівцями його було відправлено в табори. Після звільнення продовжував спілкуватися з колишніми членами ОУН, висловлювався за необхідність відновлення діяльності на випадок ускладнення міжнародної ситуації. Не маючи можливості «переконати» Мороза у хибності його поглядів, КГБісти вирішили його «підставити». У плані роботи зазначалося: «з метою припинення спроб нав’язання оточенню своїх ворожих поглядів, скомпрометувати Мороза, здійснюючи заходи зі створення видимості його співпраці з органами КГБ й причетності до арешту Шевченка й Миська. Ці дані повинні стати відомими дружині Шевченка й інших його близьких. В подальшому, використовуючи агента «Орлова», добитися, щоб дружина Шевченка повідомила йому про це у Дубравлаг».
Також «на олівці» у КГБістів у цей час перебували колишні в’язні совєтських таборів Богдан Юськів, Іван Харина (проживав у Розівському районі) та Анатолій Власенко (проживав у Бердянську). Останній до ОУН був залучений на початку німецько-радянської війни членами Похідної групи у Кривому Розі й там провадив діяльність під час німецької окупації.
Профілактичні бесіди також необхідно було провести із колишніми підпільниками та упівцями, які після ув’язнення «ще не повністю порвали зі своїм минулим та в окремих випадках висловлювали неправильні судження». Серед таких були Юрій Кузів та Дмитро Бохонський (Успенівка Андріївського району), Василь Родой-Онищук (Гуляйполе), Дмитро Яцишин (Оріхівський район), Петро Рижко (Василівка), Євген Кунька (Якимівка), Микола Балан та Родіон Будняк (Новомиколаївський район), Микола Якимів та Микола Дейчук (Приазовський район).
На такі пропозиції запорізьких «чекістів» із Києва відповіли в цілому ствердно. Окремо зазначалося, що «враховуючи оперативну обстановку в області, необхідно звернути основну увагу на використання перевіреної агентури для відриву від впливу націоналістів політично незрілих осіб, особливо молоді». Що стосується профілактичних бесід з колишніми членами підпілля ОУН та бійцями УПА, вони мали відбуватися лише після ґрунтовної агентурної перевірки.
