«Це не наші». Так казали перелякані харків’янки у березні 2014-го року, втискаючись у під’їзди будинку і з жахом спостерігаючи як вулицею біжать лобурі із палицями й криками «за Росію». Хуліганів-«раклів» у Харкові вистачає, але от цей типаж був явно немісцевий. Спостереження панянок підтвердилися – молодики, що штурмували Харківську ОДА, заїхали автобусами з боку Бєлгороду. Звісно, були й місцеві, які створювали «картинку» й камуфлювали зайд.
Вивчаючи події часів Перших та сучасних визвольних змагань, дослідники звертають увагу на подібність сценаріїв. Потужна пропагандистська кампанія (тоді соціалізму й «русского міра» нині), формування на теренах України груп бойовиків («красная гвардія» та «Оплот», «казачєство»), нарешті – пряма агресія з Півночі. І головним плацдармом є саме Харків. Хоча в минулих і сучасних подіях є й різниця. 2014 року харків’янам стало снаги зупинити ворога вже у самому місті. А 1917-го українські підрозділи вперше відповіли північній орді кулями не в Харкові, а на невеличкій станції Лозова (нині райцентр Харківської області), на 150 кілометрів південніше.
Отже – Харківщина, 1917 рік, осінь. У Харкові – баланс сил і влад. Українці із власними військовими підрозділами, апарат загальноросійського Тимчасового уряду, місцеві більшовики, що губилися серед своїх союзників – есерів, меншовиків, анархістів. Баланс почав псувати 30-й полк – збільшовичена тилова частина, надіслана влітку з Тули й відома як поширювач більшовизму та грабежів. Командував полком «обраний» самими ж солдатами ротний Руднєв.
Ситуація загострювалася далі. Окрім тонн ідеологічної макулатури (і звідки кошти на поліграфію у бідних пролетарів?), російські більшовики масово постачають в Україну зброю. Попри заборону, звісно. Не встиг ще Микола Чеботарьов очолити петлюрівську СБ й зайнятися харківськими залізничниками. Один із предків новітніх «Моторол» згадує: «Володимир Ілліч дав розпорядження видати нам гвинтівки і нагани. Через кілька днів ми повернулися в Донбас зі зброєю». На словах, звісно, балачки про «мир», але лише одна із партій російської зброї до Харкова налічувала 55 тисяч гвинтівок, 2 вагони кулеметів, а також набої й інше спорядження. Далі зброя розходилася серед любителів «миру в халупах та війни в палацах». Назви знайомі – Харків – Горлівка – Донбас.
Але й цього Москві якось мало. Зброя постачалася, а із «революційним» насильством не складалося. У Харкові стояли як російський 30-й полк, так і 2-й Український. Проте до бойового зіткнення не доходило. Тоді в Україну потяглися «північні загони». З Петрограду, Москви, Костроми, Бєлгорода. Розваливши власну промисловість, будівники «світлого майбутнього» опинилися без харчів. Треба ж було щось продавати аби могти купувати. А продавати нічого – власників підприємств вигнали, а самі господарювати нестулепні. До Харкова прибувають російські загони Сіверса й Ховріна. Останній тут же розклався. Над загонами загарбників поставили командувати «землячка» Овсієнка, зрусифікованого й збільшовиченого українця на псевдо «Антонов». У Харкові більшовики проголошують «фейкову» квазі-республіку, в уряді якої більшість була неукраїнською, а війська – російсько-латиськими із певним відсотком місцевих.
Росіяни вдаються до подальшої агресії. В ніч із 13 на 14 грудня 1917 року загін із російських солдатів та червоногвардійців, вкупі із власними бойовиками під орудою сотника Руднєва рушає залізницею на Південь. Кілька сотень окупантів та колаборантів, на бронепоїзді «Путіловєц» із гарматою. Перші сутички – вночі, на роз’їздах Лихачове, Краснопавлівка, станції Панютине. Вислали розвідку, але остання була явно непрофесійною – совєтів помітили і над Лозовою залунали тривожні гудки. Ось тут і стався перший бій, внаслідок якого українські війська на деякий час залишають станцію.
Наступного дня українські підрозділи, сподіваючись на допомогу союзників, вирушають у наступ. Із заходу наближається до шести тисяч війська – ешелон із союзниками, донськими козаками. Окупанти вибиті, відступають до села Хлібного, що в кількох кілометрах від Лозової. В полон потрапив Жан Зонберг – старшина для доручень самого керівника більшовицької агресії Антонова-Овсієнка.
Проте союзники у місті не зупиняються і допомоги не надають. А до росіян поспішає свіже підкріплення – московський загін Єгорова. Руднєв починає протинаступ, розпочавши обстріл наступаючих українців картеччю. Відповісти гарматним вогнем наші не могли, хоча на станції і був ешелон із важкими гарматами, але, вочевидь, не було тих, хто міг ними користуватися. Оточивши українські війська, ворог захоплює станцію та селище. Частина українців розсіюється, частина відступає на південь, Павлоград, ще частина приймає бій на околиці міста, в районі місцевої Зайцевої балки. Забитих червоні роздягли, оголосили лозівчанам аби приходили подивитися – чи не впізнають знайомих. Проте люди були налякані. Вояків закопали у виритій нашвидкуруч ямі в балці, а навесні перенесли на цвинтар. Могили не збереглися, як і більшість імен. Відомо лише про Семена Горбатенка та Андрія Мовчана.
Потріпаний загін Руднєва повертається до Харкова, а до Лозової прибувають все нові загони більшовиків – московський Єгорова, макіївський Жлоби тощо. Вони розпочинають наступ далі – на Південь (Павлоград, Синельникове) та захід (Конград (нині Красноград), Полтава).
Українці, хоча часом і запізно, але роблять висновки. Ще 1991 року у Лозовій поставлено меморіальний Хрест в пам’ять героїв, які вперше зустрілися із червоною навалою. Табличка на вокзалі на честь Руднєва була розбита в середині 2000-х років невідомими патріотами. А коли у 2014 році в Лозовій підняли голову любителі «русского міра», Лозівська самооборона, озброєна саморобними акацієвими кийками, вийшла наводити лад в центр міста. Мішками з піском зміцнили місцеву РДА, на схід від міста виставили блокпост, а частина самооборони вирушила добровольцями та за мобілізацією на фронт. Про те, що вони є продовжувачами справи Горбатенка й Мовчана дехто з новітніх добровольців вже знав. Так через майже сто років «знову озвався затихлий кулемет».
В’ячеслав Труш
