Рішенням 30-ої сесії Полтавської міської ради восьмого скликання від 19 травня 2023 року вулицю у назві якої звеличувався російський розбійник Ємельян Пугачов перейменовано на Чорних Запорожців. Так пошановано звитяжців Армії УНР у складі легендарного полку Чорні запорожці, які воювали за незалежність УНР понад сто років проти окупаційної орди денікінської, білої, і ленінської, червоної росії. Також ця назва вшановує подвиги воїнів із сучасної 72-ої окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців, які продовжують справу славних попередників, захищаючи Вітчизну від того ж ворога-путінської росії. Очолював полк Чорних запорожців Армії УНР Петро Дяченко, який народився у селі Березова Лука Миргородського повіту на Полтавщині. Сьогодні ж розповідаємо про іншого героя-земляка Миколу Буська – ветерана перших визвольних змагань у 20 столітті, підстаршину кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР з першого до останнього дня бойового шляху, Лицаря Залізного Хреста, успішного підприємця.
Народився Микола Бусько 126 років тому, 1 грудня 1898 року у Полтаві. Досі не було відомо його місця народження, зазначалось лише загально – Полтавщина.
У 1917 році в числі перших добровольців 19-літнім юнаком приєднався до українського війська. Спершу воював з московськими окупантами в складі славного кінного полку імені Костя Гордієнка. Командував цією частиною тоді полковник Всеволод Петрів, майбутній генерал Армії УНР.
Хто не в курсі – саме гордієнківці не лише успішно зачистили Київ від повсталих більшовиків в січні 1918 року. Але в складі угрупування на чолі із Петром Болбочаном зайшли до Криму. Конкретно гордієнківці пробились кримськими горами під сам Севастополь.
Микола Дусько, який вступив до українського війська ще в 1917 році, очевидно, був учасником цих славних сторінок українського війська. Звільняв рідну Полтаву і заходив в Бахчисарай. Гордієнківців, як надто політично грамотних, гетьманська влада – після насичення її русофільським елементом – розпустила…
У 1918 році Микола стає козаком 2-го Запорозького полку Петра Болбочана, де сформувалась кінна сотня, котру опісля полковник Петро Дяченко розгорнув у полк Чорні Запорожці. Побратими згодом відзначили: «Бився в рядах безстрашних чорношличників під командою полк. Дяченка. Брав участь у Зимовому Поході».
В боях здобув найвище можливий підстаршинський ступінь в Армії УНР – підхорунжого. Сучасний аналог у Збройних Силах України приблизно відповідає званням між головний сержант і майстер-сержант.
У листопаді 1920 р., в складі Армії УНР, перейшов на західний берег Збруча та був інтернований польською владою. Станом на квітень 1921 р. служив козаком в 1-му кінному полку Чорних запорожців 1-ї Запорізької дивізії та перебував у таборі інтернованих в місті Вадовиці, що поблизу Кракова.
З таборів інтернованих у 1923 році виїздить на роботу до Франції. «Не знайшовши праці по фаху, відбувши контракт, анґажується до Тунісу, звідкіля незабаром повертається і стає на працю у шахті у Франції». У 1925 році переїздить на Везін-Шалету. Міста-побратима Києва, на південь від Парижу, де мешкала у той час велика українська громада.
У 1930 році відкриває власний ресторан, який успішно провадить близько 10 років. Під час Другої світової війни «пробував дістатися на Рідні Землі, але застрягає у Німеччині». Після війни повертається до Везін-Шалету й відновлює свій ресторан, який «був місцем зустрічей української кольонії та приїжджих».
Окрім підприємницької діяльності опікується також доростаючою українською молоддю. Допомагає курсам українознавства, учасники яких неодмінно бували у ресторані Миколи. «Як фахівець свого діла, одного року провадив господарську частину Курсів». Був Микола також постійним кольпортером, тобто поширювачем, українського націоналістичного часопису «Українське Слово», який видавала ОУН у Парижі. Був активним діячем націоналістичного руху, про що свідчить відзнака ОУН зображена на могилі славного полтавця.
Тяжке післявоєнне життя українців у Франції (комуністи набирали в парламенті під 40% голосів до парламенту), примушує Миколу виїхати до Канади. Осів у франкомовному Монреалі, де помер 3 травня 1969 року. Побратими написали в некролозі: «Відійшов палкий патріот і щирий приятель. Вічна Йому Пам’ять!».
Юрій Юзич, історик, радник міністра соціальної політики, майор ЗСУ у відставці (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)
Cвітлина, сканована з оригіналу і надана Президентом історичного клубу «Холодний яр» Романом Ковалем
