Рішенням двадцять четвертої сесії Полтавської міської ради восьмого скликання від 10 березня 2023 року вулицю Кавказьку перейменовано на честь Вадима Щербаківського -видатного археолога та мистецтвознавця, життя якого пов’язане з Полтавщиною. Він народився 17 березня 1876 року. Тож сьогодні Полтавський офіс Інституту нацпам’яті розповідає про цю непересічну постать української культури.
Майбутній археолог, етнограф, мистецтвознавець Вадим Щербаківський народився 17 березня 1876 р. в с. Шпичинцях (Ружинський район, Житомирська обл., Україна; тоді – Сквирський повіт, Київська губернія, Російська імперія).
«Середню освіту почав в Києві і закінчив 1895 р. в Ніжині, після чого студіював в Санкт-Петербурзькому і Московському університетах. У 1902-1906 рр. студіював у Київському університеті де закінчив історично-філологічний факультет і пройшов курс історії мистецтва. Весною 1907 р. був арештований і ув’язнений за причетність до українського національного руху. У грудні того ж року його звільнено і відправлено у вигнання за кордон. Переселився до Львова, де був запрошений митрополитом Андреєм Шептицьким на посаду співпрацівника заснованого ним музею (нині – Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). У цей час займався дослідженнями у південній частині Галичини, Буковині та Закарпатті – вивчав народний побут, звичаї, різні типи селянського одягу, зразки народного будівництва, а також зібрав чимало вартісних предметів для музейної збірки. Під кінець 1910 р. повернувся до Києва. У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету», – розповідає дослідниця Людмила Пекарська.
Досліджував стару українську архітектуру, брав участь в етнографічних експедиціях та археологічних розкопках, зокрема у Гінцях на Полтавщині. Був завідувачем археологічного відділу земського музею в Полтаві, професором Українського університету в Полтаві (1918–1922). Директор Центру дослідження історії Полтавщини Полтавської обласної ради Олександр Білоусько у Енциклопедії «Полтавіка» так описує полтавський період життя видатного вченого і митця: «Улітку 1903 р. разом з хором М.В. Лисенка приїздив на відкриття пам’ятника І.П. Котляревському до Полтави. Познайомившись тут з В.Г. Кричевським, зацікавився українським народним мистецтвом, почав активно збирати мистецькі матеріали. Задумавши створити серію видань «Українське мистецтво», розпланував зібраний матеріал на 15 книг-альбомів. У Полтаві вчений розгорнув широку програму збирання та вивчення археологічних, етнографічних та мистецьких матеріалів. Підсумком праці було зростання кількості експонатів музею з 1270 у 1912 р. до 5000 у 1917 р. Протягом 10 років завідування відділом вчений обстежив 50 курганів доби бронзи та скіфського часу, 250 курганів Київської Русі, зібрав більше 10000 предметів. Окрім того, він дослідив народну архітектуру Полтавщини, обстежив усі церкви і описав церковні старожитності, зібрав колекцію шедеврів народного мистецтва: рушників, вишивок, килимів, гаптування XVII—XVIII ст., завершив нарис «Українське мистецтво». Сам В.М. Щербаківський вважав свою десятирічну працю в Полтавському музеї найплодотворнішим періодом своєї діяльності. З початком революції 1917 р. вчений окрім наукової праці займався роботою по врятуванню історичних і культурних скарбів від знищення. Уфундував і очолив Українське наукове товариство досліджування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. Разом з іншими патріотично налаштованими вченими взяв участь у заснуванні Полтавського українського університету (1918—1922 pp.)».
Після окупації Української Народної Республіки більшовицькою росією у 1922 році опинився на еміграції: професор Українського Вільного Університету (УВУ) в Празі (1922–1945) і в Мюнхені (1945–1951), ректор. У 1946–1947 роках обіймав посаду ректора Українського вільного університету в Мюнхені. Був також довголітнім продеканом або деканом філософічного факультету УВУ, професором археології в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова, співзасновником Українського Історично-Філологічного Товариства (1923 р.).
«Із 1947 року присвятив більше уваги науковій роботі в межах Української Вільної Академії Наук та Наукового Товариства ім. Шевченка (дійсним членом якого був обраний 1930 р.), відновив Історично-Філологічне Товариство і готував власні праці. 20 вересня 1951 р. переїхав до Лондона, з наміром працювати над цінним матеріалом про Україну в Бібліотеці Британського музею (нині – Британська бібліотека). В Англії знаходився під опікою Союзу Українців у Великій Британії (СУБ). З березня 1952 р. до серпня 1953 р. був заступником голови Комісії Допомоги Українському Студентству у Великій Британії. Друкувався в журналі «Визвольний Шлях». Продовжував свою наукову працю над темами етнографії, народних звичаїв, мистецтва. Зокрема, завершував роботу над книгою «Українська Хата», до якої зберігав 50 кольорових малюнків різних митців і 20 фотознімків, які творили збірку майже трьох поколінь. Книга була видана заходами СУБ у 1980 р. (під назвою «Орнаментація української хати»). При кінці життя перебував в санаторії в м. Брайтон. Написав біля 100 наукових праць, головніші серед яких: «Деревляні церкви на Україні і їх типи» (Львів, 1906), «Архітектура у ріжних народів і на Україні» (Львів-Київ, 1910), «Українське мистецтво. І: Деревляне будівництво і різьба на дереві» (Львів-Київ, 1913), «Основні елементи орнаментації українських писанок та їхнє походження» (Прага, 1925), «Українське мистецтво. ІІ: Буковинські і галицькі дерев’яні церкви, надгробні і придорожні хрести, фігури і каплиці» (Київ-Прага, 1925), «Трипільська культура» (Прага, 1941), «Кам’яна доба в Україні» (Мюнхен, 1947), «Пам’яті Василя Григоровича Кричевського» (Лондон, 1954), «Життя і діяльність Олександра Антоновича Кошиця» (Лондон, 1955), «Орнаментація української хати» (Рим, 1980), «Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані праці» (Київ, 1995), «Архітектура на Україні» (Полтава, 2006)», – дослідила Людмила Пекарська. За її словами архівна спадщина вченого розпорошена і знаходиться як в Україні так і в еміграції: «Дещо з архіву та своєї колекції він залишив у Києві у брата Данила Щербаківського (археолог, музейний діяч). Після його самогубства у 1927 році, речі і листи Вадима Щербаківського, що переховувались у Лаврському музеї, зникли. У Полтавському музеї були матеріали археологічних розкопок, записи, замальовки й плани, частина фото- і негатеки вченого. Зібрання було розпорошено й почасти знищено новою адміністрацією. У Празі, під час термінового виїзду Вадима Щербаківського з радянської окупаційної зони, залишились архів і фотоколекція за 1922-1945 роки. Після Другої світової війни архіви еміграційних установ та особисті фонди емігрантів були вивезені до СРСР як «дар» чехо-словацького уряду. Ці матеріали опинились у спецфондах державних архівів Москви, Києва та інших міст. Друга група його матеріалів залишилась в Державному центральному архіві в Празі (фонд «Український музей в Празі»). Частина документальних матеріалів, що охоплює життя і діяльність Вадима Щербаківського після Другої світової війни, його особисті речі, листування, рукописи, фото, документи, інше, зберігається в Бібліотеці і Архіві ім. Т. Шевченка в Лондоні. Вони поступово досліджуються і готуються до публікації».
Помер 18 січня 1957 р. в м. Брайтон, Англія (Сполучене Королівство), похований на цвинтарі Ґаннерзбері в Лондоні.
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами енциклопедії «Полтавіка» (редактор Олександр Білоусько) та досліджень Людмили Пекарської).
