4 жовтня 1957 року у селі Борщівка Лановецького району Тернопільської області народився Ярослав Горошко – легенда і засновник військ спеціального призначення незалежної України. Працівник Служби Безпеки ОУН (б). Проживши всього 37 років, Ярослав встиг зробити стільки, скільки інша людина не могла б зробити і за все життя.
Не люблю поринати в спогади. Бо поділяю думку генерала Енріке Горостьєти (1890 – 1929) – головнокомандувача мексиканських «крістерос» у їхній героїчній Битві за свободу: «Якщо живеш спогадами – ти вже мрець!» А ми не маємо права просто так взяти й померти, залишивши незавершеною Українську Національну Справу. Ту, за яку полягли мільйони кращих синів нашого народу. Вони з Неба дивляться на нас і чекають перемоги над ворогом і зовнішнім, і внутрішнім. Так, я вірю в це! Вони справді дивляться. І терпляче чекають. Ми не можемо їх підвести. Як і наших дружин і дітей, призначених собі на рабство знахабнілим від безкарності злочинним «інтернаціоналом».
Але боротьба затягується. То що ми можемо зробити для наших національних мучеників вже зараз? Хіба згадати їх, словами Шевченка, «незлим, тихим словом». І нехай із попелу поховальних вогнищ полеглих героїв зродиться прийдешній месник.
У серпні 1991 року ми з Ярославом Павловичем Горошком і не здогадувалися про існування один одного. Хоч перебували на відстані буквально «витягнутої руки». Він зі своїми спецпризначенцями – на стадіоні СКА, де, згідно шифровки начальника розвідки ПрикВО, розмістили його загін чисельністю 100 чол. Прихильники ГКЧП мали намір задіяти десантників для розправи над патріотично налаштованими львів’янами.
А я – тоді голова Львівського громадського комітету за відродження Української Національної Армії і мої люди – в нашому офісі по вул. Вірменській 4/4. Ми готувалися до рішучих дій зі здобуття незалежності України. Ворог же пильно відстежував наші дії. Про це я дізнався від офіцера Розвідувального управління штабу ПрикВО капітана Віктора Гвоздя. У наданому ним мені добовому зведенні управління про обстановку в області зазначалося, що місцеві українські націоналісти таємно накопичують зброю і боєприпаси, зокрема із розконсервованих схронів часів 2-ї Світової війни. Однак набоїв у них вистачить лише на 4 години загальновійськового бою.
Тобто, вороги вимальовували нам із Ярославом перспективу познайомитися у бою, стріляючи один в одного. Однак їх підлий задум не вдався. Ярослав і його друзі відмовилися виконувати злочинні накази. І їх повернули до Старокостянтинова. А ми розпочали формування Національної гвардії України, яка пізніше відіграла значну роль і в зоні Придністровського збройного конфлікту, і в утихомиренні «мєшковських» заколотників у Криму.
І все ж ми з Ярославом мали колись та зустрітися. Це сталося у 1992 році в Міністерстві оборони України. Він прибув по службових справах з Ізяслава до Києва і зайшов у мій робочий кабінет за українською літературою. Чому саме до мене? Бо вона в мене була. Попри те, що тодішні фінансові органи держави навідріз відмовлялися виділяти кошти на видання книжок для військовиків. Мовляв, «в країні економічна криза», «грошей немає» і т.п. Але, як в народі кажуть: «Світ не без добрих людей!» Десь у лютому 1992 року подзвонив до мене на вул. Банкову 6-8 полковник Віталій Чечило, свого часу Голова колегії Народного Руху України з військових питань, і повідомив, що в офісі НРУ залишилося декілька тисяч книжок професора Йоркського університету в Торонто Ореста Субтельного «Україна: історія», надрукованих київським видавництвом «Либідь» у 1991 році. Тобто, українська діаспора профінансувала видання книжки, рухівські «вожді» урочисто відзвітували організованому світовому українству про свій черговий подвиг в ім’я нації, а потім зайнялися своїми звичними справами: політикуванням на дивані. Про книжки, скинуті на купу в темній комірчині, забули. «Їдь і забирай для Збройних Сил України!» Негайно забрав і завіз на Банкову, а наступного дня – до військового бібколектора для скерування у війська. Декілька книжок залишив «у резерві» і перевіз до свого нового робочого кабінету на Повітрофлотському проспекті. Одна з них і дісталася Ярославу для його частини.
Невдовзі я відвідав бригаду, поспілкувався із Ярославом у колі його рідні та друзів. Ми потоваришували. Мені подобалася його прямота й чесність у людських взаєминах. На той час мені, як члену атестаційної комісії Генерального Штабу ЗСУ, доводилося розмовляти із багатьма офіцерами. Перед атестацією вони приходили до мене на співбесіду. Приглядався до них. Намагався нікого не образити. Визначати людську долю – велика відповідальність. Але всяке було. Один молодий капітан, пам’ятаю, який претендував на посаду в стінах Генштабу, зайшов до мене якийсь дуже знервований. Намагаючись якось «розрядити обстановку», кажу: «Випускник розвідфакультету КВОКУ мабуть добре знає вулиці й парки Києва, якими можна було без «увалки» гуляти з подругою, не ризикуючи «нарватися» на військовий патруль?» Щось він там пробує говорити та продовжує «наливатися» червоною барвою… айдаред такий собі…І раптом «вибухає»: «Ви тут всі «бандери»! У вас руки по лікті в крові!»
Підбір кадрів – непросте питання. Всім не вгодиш. Якось, читаючи російський журнал «Солдаты удачи», натрапив на статтю ветерана радянського спецназу Сергія Козлова «Противостояние», в якій той з явною неприязню написав таке: «Заместитель командира Изяславской бригады подполковник Я. Горошко по прибытию в часть украинских офицеров для замещения вакансий, образовавшихся после увольнения всех неукраинцев, спрашивал «в лоб»: «С москалями воевать будеш?» В списки зачислялся только офіцер, давший положительный ответ». А що, Ярослав мав набирати собі команду із патріотів Росії? Щоб у найвідповідальніший момент вони зрадили й перейшли на бік ворога? Як ті, в Криму, в 2014 році?
Пам’ятаю, після свого чергового службового відрядження до Криму в липні 1993 року, я подав вищому керівництву доповідну записку. У ній виклав своє бачення воєнно-політичної обстановки на півострові, окреслив проблеми і запропонував шляхи їх вирішення. Через якийсь час доповідну мені повернули. На ній виднілися помітки. Зокрема навпроти пропозиції провести «чистку» офіцерського складу від антиукраїнських елементів стояло: «Не демократично!» Цікаво… Який військовий статут вимагає цієї «демократичності»? Із якого словника військової термінології вона взята? То, може, запровадимо у війську козацькі ради, на яких особовий склад буде обговорювати бойові накази командирів? Командир, наприклад, наказує йти в наступ, а рада, натомість, «демократичним» способом ухвалює рішення йти в сусіднє село по самогон. І тоді вся світова демократія нас на руках носитиме!
Щось дуже швидко тоді новоспечений «вишиваний» генералітет ЗСУ поринув у дрібне політиканство й демагогію. Замість ділом займатися. Наслідки цього відчуваємо й досі.
Десь через рік після нашого знайомства з Ярославом ми стали сусідами по двокімнатному житловому блоку військового гуртожитку в Києві (у більшій кімнаті він із двома земляками-прапорщиками, у меншій – я зі старшим мічманом. На той час йому доручили формування 10-го ОЗСпП.
Служба поглинала весь наш час. Просто так посидіти, порозмовляти було ніколи. Хоч і жили, фактично, в одній квартирі, тільки в різних кімнатах. Але були суботні вечори, коли Ярослав з якихось причин не виїжджав на вихідні до Тернополя провідувати свою сім’ю. Тоді його прапорщики готували вечерю на всіх. Ми п’ятеро сідали довкола столу, вечеряли й неспішно спілкувалися.
Про бойові дії в Афганістані Ярослав розповідав стримано. Зокрема й про відомий бій поблизу кишлака Дурі у провінції Заболь на афгансько-пакистанському прикордонні 31 жовтня 1987 року, в якому загинув його друг старший лейтенант Олег Онищук та 11 із 16 чол. його групи. Коли Ярослав зі своєю групою прибув до місця бою, зрозумів, що група Онищука загинула. Їм уже не допоможеш. Але треба забрати тіла полеглих побратимів, щоб ворог не позбиткувався над ними. І треба було помститися за їх смерть. Тому Ярослав зі своєю групою атакував тих, які вже вважали себе переможцями і винищив їх. Ворог зазнав великих втрат. За цей бій капітан Ярослав Павлович Горошко отримав звання Героя Радянського Союзу.
Як чоловік, який багато чого пережив і побачив на своєму ще молодому віку, Ярослав мав загострене почуття справедливості. Пам’ятаю, повернувся із навчального походу катером по Дніпру похмурим, злим. Щось трапилося? Довго мовчав. Врешті виклав усе, що «накипіло» на серці. Коли катер минув Київ, побачили на березі в лісі новесенький розкішний палац із причалом та багатою яхтою. Все це охороняли люди в цивільному з автоматами. Схоже, власник ніскільки не відчував «економічної кризи», якою нам постійно «затуляли рота», коли ми піднімали питання соціальної захищеності офіцерів і їх сімей. Нам тоді невчасно виплачували зарплату. Розмір цієї платні був злидарським. Продовольчий пайок урізали. Деякі з молодих офіцерів не витримували й стрілялися з особистої зброї. Було й таке. А в той час у дорогих ресторанах Києва цілодобово гуділи «новые русские». Після цього випадку я почув від Ярослава приказку: «Летіла лопата і впала в болото. Яка зарплата – така і робота».
Окрім проблем внутрішнього характеру мала тоді Україна й проблеми зовнішні. Сусіди не приховували свого негативного ставлення до факту незалежності України. Російська сторона вела себе дедалі зухваліше, агресивніше… Наприклад: 9 липня 1992 року присягнув на вірність Україні особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону. А вже 10 липня комендатура була захоплена озброєною штурмовою групою 810-ї бригади морської піхоти ЧФ.
Українські високопосадовці виїхали тоді на місце події. Когось там совістили, вмовляли… Замість ввести у Крим війська з материка і викинути з нього у Росію «за шкірку» всіх, які не прийняли українську присягу.
Пам’ятаю, після повернення з Криму генерал Дурдинець зібрав у себе нараду. Цілу годину він пояснював нам геніальність рішення української сторони проявляти терплячість і «не вестися на провокації!» У кабінеті ставало дедалі нудніше. Врешті, вичерпавши, либонь, запас красномовства, генерал запропонував приступити до обговорення. І я сказав йому приблизно так: «Політика «умиротворення» агресора завжди була йому на руку. Тому від неї слід відмовитися. Кожну «миротворчу» ініціативу російська сторона сприймає як нашу слабкість. Пора надіслати їм чіткий сигнал. Після якого вони задумаються, чи варто з нами зв’язуватися. Як варіант: голова адмірала Касатонова на блюді, із хроном у роті! Чекаю наказу!»
Генерал наче ошпарений зірвався зі стільця і заволав: «Я цього не чув! Це – провокація!!» Насилу присутні його заспокоїли і роз’яснили, що ні про яку провокацію з мого боку не йдеться. На тому нарада закінчилася. А гнила гра офіційного Києва «у піддавки» з Кремлем продовжилася. Не виключено, що загибель Ярослава пов’язана саме з цією грою. Не отримавши «сигналу» від української сторони, ворог надіслав свій «сигнал» офіційному Києву.
Того дня вранці під час гоління Ярослав розбив дзеркало. «Погана прикмета!» – сказав. «Може, Тобі слід носити при собі зброю?» – спитав його. «Не треба! Я сам – зброя!» – відрізав. Похапцем поснідали й поїхали на службу.
Під час обідньої перерви я помчав у Верховну Раду, вкотре сподіваючись спонукати «вишиваних» до протидії черговій небезпеці. Там мені знову сказали: «Сергію! Це лише тимчасові труднощі розбудови держави. Ваші тривоги перебільшені. Вони є наслідком вродженого песимізму Вашого характеру й не більше того. Повертайтеся на службу. Все під контролем. Кожен на своєму місці!»
Автобус повернув на набережну Дніпра. І тоді я побачив у вікно, як катер Ярославової частини «утюжить» воду навпроти солдатського пляжу. Це мені не сподобалося. Забіг у робочий корпус і піднявся в кабінет до Сергійовича – полковника-афганця, друга Ярослава. Той стояв біля вікна й дивився на Дніпро. На моє запитання відповів: «Ярослава вже немає…» Невдовзі його слова підтвердилися.
Після офіційного прощання домовину з тілом Ярослава поставили в кузов військового грузовика. Ми сіли довкола плече до плеча і машина рушила. Це була, мабуть, найважча дорога в моєму житті. Із Києва до с. Борщівка Лановецького району Тернопільської області.
У пам’яті закарбувалися оченята Ярославових синів Павла та Івана: злякані, розпачливі. Їх могутній батько, непереможний воїн повернувся додому холодним і нерухомим.
Коли ми вже виходили з кладовища, побачив удалині в полях якусь цятку, яка швидко наближалася, набираючи обрисів людини. Почекав трохи і впізнав Сергійовича. Мабуть у тій нервозній обстановці в Києві його забули підібрати у транспорт. І він добирався самотужки. А щоб встигнути, побіг підтюпцем навпрошки полями.
Сергій Рудюк
