10 березня, на 91-му році життя, відійшов у Вічність багаторічний політв’язень комуністичних тюрем і концтаборів, борець за волю України Роман Олексійович Німий.
Його життєва стежина розпочалася з подвір’я батьківської хатини в мальовничому селищі Черче, що на Рогатинщині. У їхньому домі завжди вітав дух глибокої релігійності та поваги. Там він жив і виховувався в середовищі, яке понад усе любило Бога і Україну, а також свої національні традиції. З юнацьких років Романа поглинув визвольний рух проти німецьких та московських окупантів. І в тому русі, в тій визвольній боротьбі, він знайшов своє призначення і своє переконливе кредо.
В середині 40-х років його прийняли в Юнацтво ОУН, і він старався виправдати довір’я Організації. З 1947 по 1950 рік перебував у підпіллі. У Великодню п’ятницю, 7 квітня 1950 року був арештований в рідному селі Черче. Потім була втеча, поранення і знову арешт, зі всіма страхітливими наслідками. Однак то був лише початок сумної дороги на його мученицьку Голгофу. І він її долав, по глибоких снігах, на безмежних сибірських просторах. І таки здолав. 14 квітня 1957 року йому повернули волю, однак здоров’я і втрачених років, проведених у таборах та в’язницях, не повернули.
Прагнучи допомогти нашим хлопцям, що кровавляться на просторах Донбасу, Роман Олексійович не тільки молився за їхні душі, але й віддав на потреби українського війська тридцять тисяч гривень. Згодом, зі своєї скудної пенсії, бо він не реабілітований, пожертвував відповідну суму грошей і спорудив у «Парку Слави», що в містечку Більшівці Галицького району, пам’ятний монумент і тим самим увіковічив славу українських патріотів, що поклали своє життя на Майдані.
В травні 2016 року сесія міської Ради присвоїла йому звання Почесного громадянина міста Бурштина, а в лютому, 2017 року, за активну громадську позицію та з нагоди міжнародного дня волонтерів, нагороджений почесною грамотою міністра оборони Степана Полторака.
На самих початках, так званої, «горбачовської перебудови», Роман Олексійович розпочав активно сприяти національному відродженню. Був членом Української Ґельсінської Спілки, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, став членом Спілки політичних в’язнів і репресованих, а згодом і Братства ОУН-УПА. Був активним членом оргкомітетів із спорудження пам’ятників Тарасові Шевченку та Ользі Басараб в нашому містечку Бурштині, а також одним із ініціаторів зведення символічної могили січовим стрільцям і співтворцем музею Історії національно-визвольних змагань.
Пам’ять про нього буде вічно жити в наших серцях, а його життєвий шлях – це еталон справжньої любові до України, до рідного народу. Нехай земля йому буде пухом.
Михайло Гачинський
