24 січня 2019 року, на дев’яносто четвертому році життя після важкої хвороби відійшла у вічність славна донька українського народу «Марта» – Костюк (Процак) Стефанія Василівна.
Багатолітній член ОУН (б), політв’язень, інвалід бойових дій ОУН-УПА.
Народилася 9 (22) серпня 1925 року в робітничій родині в прикарпатському містечку Надвірній. Вчилася в українській гімназії м.Станіславова.
В 15 років за активну патріотично-просвітницьку роботу серед молоді була прийнята в Юнацтво ОУН. В березні 1942 року за виконану акцію, а саме супровід до Делятина керівника СБ ОУН Миколи Лебедя, була переведена з складанням присяги в присутності крайового провідника ОУН «Роберта», Я.Мельника, крайового провідника СБ «Митаря», обласного провідника ОУН «Всеволода», М.Хмеля до дорослої сітки ОУН.
В липні 1942 року через попадання в розстрільні списки гестапо серед учнів станіславівських шкіл (було розстріляно 20 чоловік) довелося перейти на нелегальне становище, в підпілля, де і перебувала до арешту в 1946 році.
В 1943 році по наказу окружного провідника СБ «Яра» була зарахована на вишкіл розвідки і контррозвідки в Ст.Угринові. Вишкіл проводили колишні офіцери армії УНР. Після закінчення вишколу була зарахована в розвідку ОУН-УПА Станіславівської обл. Командиром розвідки ОУН-УПА Карпатського краю був «Сотник Сокіл», Констянтин Петер. Завданням Стефи було організація розвідувальної сітки на терені гірських районів Станіславівської області. Конспірація була настільки ретельною, що кожна сільська розвідниця знала лише свого станичного, той — лише свого зверхника й так — до самого очільника крайової служби безпеки.
Паралельно виконувала функцію спецкур’єра для спецзавдань при Крайовому проводі ОУН між провідниками «Робертом» і «Митарем». В 1944 році по завданню Крайового проводу кілька разів переходила лінію Фронту для налагодження зв’язку проводу з відділами УПА, які опинилися за лінією фронту. Її життя не раз і не два висіло на волосинці, яка могла обірватися від одного невпевнено вимовленого слова, раптової зміни настрою чи виразу обличчя.
Під час одного з таких переходів біля села Красне мадяри сприйняли її за російську шпигунку й прирекли на страту. На щастя, хлопці із сотні Білого встигли відбити полонянку, коли її вели на розстріл. У 1945–му Марта заразилася тифом і пролежала без пам’яті десять днів. Ледь ставши на ноги, вона знову взялася виконувати чергове невідкладне завдання. Як завжди — небезпечне.
В 1944 році на «прохання» курінного «Скуби» проводила первірку роботи розвідки УПА на Снятинщині.
За цей час із романтичної дівчинки–підлітка Марта перетворилася на безстрашну і невловиму розвідницю, котра то вислизала з–під носа облавників, то на Снятинщині, майстерно зігравши роль доньки голови сільради, «обеззброїла» офіцера й солдатів, які несподівано наскочили з облавою, горілкою та яєчнею. Між іншим, саме тоді в облаштованій у цій хаті криївці переховувалося кілька повстанців. Про це пошиті в дурні енкаведисти довідалися через кілька днів, коли за підпільниками й слід охолонув.
За нею полювали не тільки явні вороги, а й ретельно замасковані зрадники. Принаймні одну спробу знищити Марту здійснив окружний служби безпеки Коломийщини на псевдо Кіров. Цей агент КДБ (справжнє прізвище — Роман Тучак) на високій посаді в середовищі повстанців вів подвійну гру, завдавши руху опору значних утрат. Попереджені ним енкаведисти зробили засідку на березі річки в Косівському районі. Тією стежкою, за завданням Кірова, Марта повинна була пройти з донесенням. Тоді їй дивом удалося втекти від ворога, який в нічній темряві не зумів зорієнтуватися на місцевості.
За 1944-1946 роки неодноразово пішки переходила через гори з завданнями Крайового проводу ОУН від провідника «Митаря» на Верховинщині до провідника «Роберта» на Яворину на Рожнятівщині.
В 1946 році була включена в похідну групу на Схід України. Під час підготовки до походу попала в засідку і була важко поранена. Через два місяці при перевезенні в Ворохту через зраду була заарештована військами НКВД.
В липні 1947 року Воєнним трибуналом військ МВД в м.Станіславові була засуджена до 20 років каторжних робіт. «Покарання» відбувала в різних таборах Сибіру.
З табору звільнена після «актіровки» в 1956 році. Реабілітована в 1991 році.
Пані Стефанія очолювала Івано-Франківську обласну організацію Всеукраїнської ліги українських жінок й до останнього часу охоче зустрічалася з молоддю. «Якщо не виховаємо підростаюче покоління в національному дусі, — переконувала легендарна розвідниця Марта, — ми його втратимо, як, зрештою, й Українську державу, за яку поклали голови десятки тисяч наших патріотів».
