«Дивлюсь я на небо»
(пам’яті Олександра Добровольського (1970-2021))
Останнє фото. Цю вишиванку, де у візерунках «прочитується» Сварга, він згадував у останній розмові. Жартував, що вона заспокійливо діє на «сєпарів».
Ми з ним одразу перейшли на «ти». По телефону. А бачилися тільки раз у житті – в Дніпрі (тоді ще Дніпропетровську), на науковій конференції влітку 2010 року. Дуже щира і неймовірно прямолінійна людина. І трудоголік: до фанатизму, до виснаження…
Дослідник зі Слов’янська (того самого), він здійснив справжній науковий і громадянський подвиг – крім кількох різнопланових книг про українську Донеччину видав 2 томи збірників документів «ОУН на Донеччині». Документи – з того самого архіву УСБУ в Донецькій області, в якому нині російські окупанти влаштували концтабір. З того самого архіву, керівництво якого у 2011-му відмовляло мені в доступі до справ на моїх земляків. А Сашко ті документи діставав, звідти ж – у вічне користування (оригіналами!)
«Ти не розумієш» – говорив він, – «У нас тут все по іншому – це Донбас… Я йду, копаю металолом, продаю, тими грошима виставляю могорич і отримую документи». А ще просив мене привезти коли-небудь кілька «Кобзарів», виданих у діаспорі. Бо, виявляється, старі каґебісти – ветерани боротьби з УБН, мають сентименти до Шевченкового слова, надрукованого «там». Нібито серед них вважається особливим шиком – тримати у своїй бібліотеці такий примірник. І, відповідно, готові платити… документами. Так назбиралася Сашкова колекція, рівноцінних якій в Україні просто не існує, адже решту архівних справ ще на початку війни окупанти вивезли до Москви.
Нажаль ніхто з «титанів думки»: ні тих, які час-від-часу навідувалися до Сашка з різними «мутними» пропозиціями, ні тих, яким розповідали про унікальність його праці, не здогадалися своєчасно купити йому бодай комп’ютер зі сканером… Тож він видав ті документи сам. Працюючи в, без перебільшення, нелюдських умовах. Перший том вийшов друком коли почалася війна…
В окупованому Слов’янську у Гіркіна Сашко значився в розстрільних списках. Шукали повсюди. А він був у Дніпрі, у друга. Коли, після визволення міста, повернувся, – розгледів у коридорі «привіт від сєпарів» – розтяжку. Знімав її сам, – як-не-як – колишній в. о. командира Донецької УНСО.
Робота над наступним томом зайняла майже 6 років. Поряд з цією працею – маса людських контактів, пошук джерел, виступи в пресі і боротьба. Боротьба з «русскім міром», який звідти нікуди не пішов, – лише зачаївся. І боротьба за виживання. Адже важко бути істориком Українського Визвольного Руху в краї, де кожен український проект доводиться буквально «вигризати зубами», в краї, де ящик тушонки – справжній скарб.
В телефонних розмовах останнього часу він був щасливим і стривоженим. Щасливим – від усвідомлення виконаної титанічної роботи, адже документально показав широку історичну панораму українського Донбасу, показав з найбільш болючої для ворога грані – українського націоналізму. Виступав з лекціями перед воїнами і волонтерами, давав інтерв’ю.
Стривоженим, бо кожен українець там, на прифронтовій території, особливо той, хто цілеспрямовано працює над формуванням української ідентичності наступних поколінь – під постійним прицілом…
Цей приціл нагадував про себе то телефонними погрозами, то письмовими привітами «з тієї сторони». Один з них – конверт, перекинутий вночі через паркан, Сашко вважав «чорною міткою» для себе. Тому, згадуючи, як скептично він оцінював спроможність наших відповідних структур, просякнутих ворожою агентурою, з яким болем змальовував дрімучий світоглядний «совок» серед них, – я не до кінця вірю в «природне» походження інсульту…
А ще він був романтиком. Початок його дослідницької діяльності – біографія Михайла Петренка, – уродженця Слов’янська, який десь похований у нашому Лебедині. Там він у ХІХ ст. написав «Дивлюсь я на небо». Ми планували разом знайти ту могилу і провести телеміст: Лебедин-Слов’янськ.
Не судилося… 8 серпня Він пішов у те небо сам. А воно сьогодні напрочуд світле.
Дивлюсь…
Геннадій Іванущенко
