Наддніпрянець про закарпатця: погляд через спогади. – Останній учасник Другого Великого збору ОУН (б) (1941) Андрій Глуханич скінчив свій земний шлях у далекій Австралії
На початку листопада минає сумних півроку, як після недуги в австралійському Мельборні відійшов до свого Творця видатний український патріот й політичний діяч сл. пам. Андрій Глуханич, – колишній голова Української Громади Вікторії (УГВ), довголітний член різних управ УГВ, голова комітету розбудови Народного Дому, член хору «Чайка», провідний член Організації Українських Націоналістів за кордоном та делеґатури Закордонного Представництва (Середовища) УГВР. Пан Андрій був взірцевим членом української громади на австралійських теренах, що не тужив долею України чи із-за океану чи співчував українкам і українцям, які опинилися під жахливою московсько-совєцькою окупацією, але й повсякчас боровся за кращу долю нашого народу, допомагаючи знедоленим та переслідуваним своїм єдинокровним братам і сестрам.
Я знав про пана А.Глуханича від середини 1990-их років, тривалий час з ним листувався, але ближче я запізнався з ним у серпні 2012 року в Мельборні, коли проводжав в останню путь іншого видатного діяча української політичної еміґрації інж.Мирослава Болюха. Тоді пан Андрій виглядав ще досить енергійним і впевненим у собі літнім чоловіком, був підтягнутим та мав доволі моложавий вигляд, його українська мова при поминальних заходах була надзвичайно доброю, якщо б не сказати – вишуканою, а виступ – доволі чітким, продуманим та змістовним. Хоча й було тоді панові А.Глуханичу вже за 90 років! Народився ж він 20 березня 1921 року у селі Мирча Велико-Березнянської округи на Закарпатті, пізніше, у 1940 році, закінчив Українську торговельну академію в Братиславі (Словаччина). Від 1937 року пан Андрій був членом підпілля ОУН, а у квітні 1941 року був одним із трьох представників Закарпаття на Другому великому зборі ОУН з-під-стягу Степана Бандери у Кракові, а повернувшись на Закарпаття, увійшов до крайової екзекутиви цієї ОУН. У квітні 1942 року він був арештований угорцями в Мукачеві, звідки втік із слідчої тюрми Ковнер на Словаччину.
У своєму дописі «В’язні палацу Ковнера» Михайло Могорита зокрема писав, що: «… у 1941-1942 роках у підпільних організаціях національно-визвольної боротьби, підпільних бібліотеках української історичної та художньої літератури молодь уважно вивчала історію, відзначала гучні дати, річниці самостійності України. За рівень підготовки молоді відповідали Андрій Глуханич, Михайло Орос та Василь Маркусь. Арешти студентів розпочалися з січня, а активізувалися ближче до липня 1942-го. Ув’язнювали людей у палаці Адольфа Ковнера в Мукачеві, де, врешті, опинилося понад 150 душ, у тому числі 16 селян із Тячівщини, Іршавщини, Перечинщини та Ужгородщини. Таке, коли невеличка кількість людей розпочинає боротьбу за своє національне визволення без врахування власних сил і без думок про кінцеве вціління, не раз траплялося у світовій історії. Згадати хоча б тих же 300 спартанців, юних оборонців на станції Крути, наших героїв на Красному полі. В’язням палацу Ковнера теж довелося пережити багато мук. Ті, кому вдалося вціліти, не раз згадували про неперевершених садистів, які страшенно мучили молодих націоналістів, однак не почули з їхніх закривавлених уст нічого «цінного». Розповідали, що в’язнів били палками по голих підошвах та череву. Особливо мужньо переносили знущання Іван Сочка, Маргарита Бабота, Іван Пагиря. А один із ватажків молоді, Андрій Глуханич, примудрився спланувати й реалізувати свою втечу з палацу Ковнера. Із заміських кукурудзяних плантацій він дістався до самої Австралії, де працював над консолідацією української громади та збирав матеріали, які згодом видав у фундаментальній книзі про Голодомори в Україні «Злочин»…».
Андрій Глуханич у своєму спогаді «Моя втеча з Ковнера» писав, що «після матури в Торговельній Академії у Братіславі в 1940 році я знайшов працю й записався на словацьку Високу Торговельну Школу. Зв’язковим ОУН в Братиславі був якийсь час колишній академіст Василь Мордованець. Після відходу Василя до Кракова провід ОУН призначив мене на зв’язкового, а контакт зі мною з Відня удержував Юліан Химинець. Рішення про моє повернення на Закарпаття узгіднено початком 1941 року в Кракові, де я був одним з делегатів від Закарпаття на Надзвичайному Зборі ОУН. Мене початково приготовлювано до Похідних Груп, але на прохання Крайової Екзекутиви ОУН на Закарпатті рішено післати мене на працю серед юнацтва. На Закарпаття я повернувся в серпні 1941 р. Мадяри арештували мене й подержали на «Галагові» в Ужгороді один місяць, підозріваючи, що я повернувся поширювати українство. Член Екзекутиви ОУН Михайло Габовда зв’язав мене з тодішнім референтом юнацтва Василем Маркусем, учнем гімназії в Хусті. Початком 1942 р. приїхав до мого села зв’язковий Іван Немеш й повідомив, що поліція притримала деяких осіб за вивішення синьо-жовтих прапорів, та радив припинити всяку діяльність на короткий час. Початком квітня я одержав поштою недбало написану записку (не закодовану), щоб їхав на відвідини рідні на Словаччину… Не знаючи, що це значить, я вибрався до Великих Лучок до Габовди. Родина сказала, що його затримала поліція. В дорозі до Мукачева зауважив, що за мною слідкує особа на ровері. І дійсно, виявилося, що це був угорський детектив, який переводив зі мною перше переслухання в «Ковнері». Повернувшись до рідного села, я вирішив на якийсь час виїхати до рідні у Воловому (тепер Міжгір’я), але не встиг… Мене заарештували угорські жандарми й вивезли до Мукачева. Перший протокол з переслухання був короткий і невинний: я повернувся на прохання батьків, вчуся угорської мови, щоб знайти працю десь в банку або в торговельному підприємстві. Я заперечив, що займаюсь поширенням українських книжок, яких я привіз з-за границі приблизно сто. 20 книжок привезено аж до «Ковнера». Мене залишено в спокою аж до днів, коли привезено на переслухання М.Габовду й В.Мордованця. При конфронтації виявлено, що я був у Кракові. Новий слідчий, який знав досконально українську мову та добре орієнтувався в справах ОУН (це був колишній працівник польської розвідки), показав мені постанови Надзвичайного Великого Збору ОУН та прийняте там становище щодо КарпатськоїУкраїни. Почалася нова фаза допитувань, цим разом вже за допомогою тортур. Я старався протягати із зізнанням аж до часу, коли буду мати нагоду перекинутись кількома словами з М.Габовдою. Сталось це під час спільного купання в мукачівській лазні. М.Габовда сказав, що в руки поліції попала частина архіву, деякі звіти референтів. Найбільше натискали на зізнанні, де переховується зброя. Мені було легко видержати, бо про зброю я дійсно не знав. Ситуація зазублювалась, зачали приводити нових людей. В мене визрівала сильна постанова вирватися з «Ковнера». Перша спроба: я наївся різного сміття, дістав шлункові болі, мене завезли до шпиталю, випомпували жолудок, прив’язали до ліжка, дали на ніч жандарма, а вранці завезли назад до «Ковнера»… Капітан бісився: «Ти хочеш померти? Ти здохнеш, але аж тоді, як скажу я!». Тоді я рішився на план втечі. Ті, які сиділи в «Ковнері», знають, що вранці жандарм виводив по двох в’язнів до туалету і там був з ними приблизно 5 хвилин. За той час другий жандарм пильнував в’язнів аж у двох кімнатах, пов’язаних собою відкритими дверима. Я сидів недалеко дверей у коридор, біля мене один комуніст, а біля нього Юрко Бандусяк. Того ранку я шепнув Юркові, що попробую непомітно вийти, щоб заповнили моє місце, тобто, щоб посунулися. Теж кинув йому мої тяжкі черевики, а взяв його легкі. Коли другий жандарм відвернувся від нас, я вискочив до коридору, побіг до кімнати в кінці коридору (всього 6-8 метрів), відкрив вікно, вискочив у сад, а тоді попрямував до високого плоту. В тому саду ми проходжувались півгодини майже кожного дня. Оглядаюся – погоні нема. Я був рішений втікати далі навіть тоді, якщо б стріляли. Перелажу пліт й прямую дорогою до річки, на т.зв. болгарські поля. Ось вже бачити міст коло Росвигова, тут поля й високі жита. Заходжу в жито, лягаю на вогку землю, прикриваюсь житом. Все мокре, бо вночі падав дощ. Лежу годину-дві, відчуваю, що лежу в мокрому. Погоні нема, мабуть-таки непомічено моєї відсутності….».
Від 1948 року Андрій Глуханич перебував на еміґрації – спочатку на теренах у Західної Німеччини, а у 1950-ому переселився до Австралії, спочатку мешкав у місті Перті, а від 1951 року – у Мельборні, де відразу включився в громадське й культурне життя. Упродовж тридцяти років був членом Управи Української Громади Вікторії (УГВ), був її головою в роках 1964-1967 і першим заступником голови – від 1967 року. У початковий період перебування в Австралії пан А.Глуханич став відомим як організатор з культурно-мистецької праці, співорганізатором і членом проводу хору «Чайка», як засновник і перший голова Комітету оборони прав людини при УГВ (1970-72). Він був головою Карпатського Союзу Австралії, відзначився при розбудові дому молоді Української Громади Вікторії.
В материковій Україні, а особливо на наддніпрянських й закарпатських теренах, не забули вірного сина України, видатного й успішного будівничого українського життя в Австралії Андрія Глуханича, останнього учасника Другого Великого збору ОУН (р) (1941) та в’язня слідчої тюрми в мукачівському палаці Ковнера. Висловлюємо наші глибокі співчуття дружині пані Марті, співтоваришці Долі й подрузі життя пана Глуханича, з якою він пройшов нелегкий і героїчний шлях, як також дітям Христині і Славкові з родинами.
Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
