Юрій Щур
Після Голодомору та Великого терору для зародження нової хвилі політичної антисовєтської активності на Наддніпрянщині необхідним було потрясіння, щось нове, що виходило за вже усталені рамки. Таким потрясінням стало приєднання у 1939 р. частини Європи у вигляді Східної Галичини. Ця частина України, яка хоч перебувала до того під польською окупацією, мала можливість пройти шляхом «освідомлення Ідеєю й Чином», оскільки український націоналізм тут мав поле для розвитку й становлення руху. Багато хто із засновників й лідерів ОУН були безпосередніми учасниками Української революції. Представники молодшого покоління націоналістів були очевидцями політичних та військових поразок своїх батьків і вирішили врахувати їхні помилки у майбутній діяльності.
Тверезо розцінюючи Наддніпрянську Україну як головну територію майбутньої української держави, засновники ОУН першорядної ваги надавали соціально економічній складовій політичної програми, орієнтуючи її передусім на УССР. Очевидно, що ігнорувати особливості совєтської системи господарювання в таких умовах можливості вже не було. Це, до речі, також простежується і в аналізі майбутнього промисловості України, відображеного у публікації в офіціозі ОУН «Розбудова нації». Зокрема, С. Володимирів, запропонувавши власну схему районування промисловості в незалежній Україні, передбачив виокремлення на Лівобережжі «гірничого району» (донецький вугільний басейн) та «промислового району» із центром у Запоріжжі. Обидва регіони набули таких рис завдяки совєтській індустріалізації, однак їх загальний напрямок розвитку мав зберігатися й надалі.
Загалом ОУН була зацікавлена в тому, щоб поширити власну діяльність на якомога більші території, де проживали українці. Думки, які нуртували в націоналістичному середовищі з цього приводу в загальних рисах виклав на папір Дмитро Мирон, аналізуючи розвиток української духовності і світогляду на Наддніпрянщині, яка перебувала під більшовицькою владою: «треба нам не засклеплюватися в галицькому затінку чи в доктринерстві емігрантщини, але слідкувати за процесом розвитку українського націоналістичного руху на всіх українських землях, щоб перетворити всі відрубності та властивості людей та земель в одну монолітну духовність і світогляд соборної владарної Нації в Революції Націоналізму». Цей же автор подав і формулу досягнення успіху боротьби ОУН в рамках Української Націоналістичної Революції, яка полягала у розбудові й опануванні ідейно, політично й організаційно головних стратегічних осередків, ключових пунктів і керівних суспільно-політичних сил на землях Наддніпрянщини (УССР), опануванні робітництва, здобутті молоді, творенні єдиної всеукраїнської політичної Організації, із здоровим добором провідного активу й індивідуальностей. Також в рамках цієї революції необхідно було формувати одну політичну національно-державну думку й світогляд.
ОУН, намагаючись поширити свою діяльність на територію Совєтської України у 1930-х рр., визначила пріоритетні напрямки такої роботи. Зокрема, значна увага приділялася створенню глибоко законспірованих осередків Організації в УССР, налагодженню зв’язків із опозиційними силами і поширенню пропагандистських матеріалів на Наддніпрянщині, задля чого було створено спеціальний орган – референтуру східноукраїнських земель. Крім того, у діяльності оунівських осередків на західноукраїнських землях важливе місце відводилося проведенню акцій, які повинні були задекларувати самостійницькі прагнення українців, які проживали в УССР.
Загалом же, провідні діячі ОУН, зокрема Михайло Колодзінський, досить високо оцінювали потенціал українських підсовєтських земель, як таких, де національне повстання буде одночасно розгортатися й у селі, й у містах. Таким чином опосередковано визнавався той факт, що у 1920-1930-х рр. відбувся значний наплив українського населення саме до міст. У автора воєнної доктрини українських націоналістів це знайшло відображення у наступній тезі: «великі міста на СУЗ, як Київ, Харків і Одеса мають релятивну більшість українського населення, а середні міста, як Полтава, Херсон, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Єлисаветград, Миколаїв мають переважаючу більшість українського населення. Навіть Донецький басейн має такий процент українського робітництва, що воно має всі вигляди захопити промислові осередки революційним шляхом».
Михайло Колодзінський був недалекий від істини, якщо взяти до прикладу створену 10 січня 1939 р. за рішенням Президії Верховної Ради СССР таку територіально-адміністративну одиницю як Запорізька область. За тогорічним переписом, українці становили більшість населення регіону – понад 1 млн. осіб (66,2%), щоправда лише 1/3 з них були жителями міст (353 тисячі). У той самий час, на другому місці по чисельності були етнічні росіяни – 21,2% (340 тис.). зауважимо, що вони були досить урбанізованими – понад 40% з них становили міські жителі (148 тис.). Таким чином, не зважаючи на те, що українці все ще залишалися переважно жителями сіл, їх частка серед міського населення невпинно зростала.
Інкорпорація Західної України до УССР і ліквідація штучного кордону між українськими землями по річці Збруч, як наслідок «Золотого вересня» 1939 р. надали можливість розпочати роботу з реалізації планів загальнонаціонального повстання. Зокрема, як згадував Степан Бандера, у одному з документів стосовно діяльності членів ОУН у зв’язку з новими обставинами зазначалося: «посилити організаційну, політичну й бойову діяльність на рідних землях, зокрема на ОСУЗ, щоб на всіх землях України досягти такого посилення революційного потенціалу, як на ЗУЗ. Спеціальну увагу присвятити мілітаризації руху і підготовці до розгорнення широкої повстанчої акції».
Проблемою поширення мережі ОУН на Наддніпрянщину займався керівник Крайової Екзекутиви ОУН Дмитро Мирон («Орлик»), залучивши також наукового співробітника відділу Академії Наук СССР у Львові Омеляна Пріцака, викладача Львівського ветеринарного інституту Юрія Стефаника (сина відомого письменника) та студентку Львівського університету Лідію Молащук. Серед основних задач Крайової Екзекутиви був пошук осіб, які могли очолити нові осередки, зокрема, в Києві, Вінниці, Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Ростові, Краснодарі та Криму й на Донбасі.
Спеціально відібрані члени ОУН із Західної України під різним приводом (екскурсія, працевлаштування тощо) їздили по всій території України й принагідно поширювали серед народу відомості про ідею й завдання ОУН, а також займалися створенням осередків підпілля. Заарештований органами НКВД Іван Максимів 23 жовтня 1940 р. у власноручному зізнанні свідчив, що «для піднесення революційних настроїв серед робітництва і селянства на східних областях мала Краєва Екзекутива вислати спеціально деяких членів ОУН – головно робітників і селян до праці в Донбас і інші промислові осередки, щоб там підготовляти повстанчу акцію».
Час від часу співробітникам совєтських органів державної безпеки вдавалося виявляти організаторів осередків ОУН на Сході й Півдні України. У 1940 р. на шосткинських торфорозробках Сумщини було заарештовано галичанина Іллю Голотяка («Дніпра») й залучених ним у Шостці Семена Дністряна і Олександра Яковича. У тому ж році на території Харцизького району Донецької області було заарештовано працівника шахти «Великан» Йосипа Коця, який був відправлений ОУН з Львівщини для організації підпільної мережі.
Не залишилися осторонь цих процесів і молоді робітники із Запоріжжя. У квітні 1940 р. до обласного центру в якості завербованого для роботи у тресті «Запоріжбуд» прибув житель Івано-Франківської області оунівець Омелян Бойчук. Проживаючи на 6-му селищі (тепер – в межах Запоріжжя), він познайомився із робітником заводу «Дніпроспецсталь» Григорієм Лебеденком. Разом вони вирішили створити гурток «Самостійна Україна», до активу якого також належали Микола Фуглев, Микола Понятовський та Петро Шестопалка. Загалом же згадується про 12 осіб самостійників. Мета їх діяльності полягала в організації повстання проти совєтської влади та створення соборної Української держави.
