29 серпня, в День пам’яті загиблих захисників України, в Безвіднянському лісі, неподалік урочища «Макітерка», що за 3 кілометри від славнозвісної Лютеньки, мені довелося побувати на пам’ятних урочистостях, що відбувалися з нагоди встановлення та освячення козацького хреста на могилі загиблих наприкінці 1920 року шістьох повстанців, що воювали з більшовиками під командуванням отамана Леонтія Христового.
Перед присутніми, серед яких були й учні місцевої школи, виступали, зокрема, сільський голова Олександр Захлистенко, заступник голови Полтавської обласної ради, учасник новітньої російсько-української війни, член ВО «Свобода» Анатолій Ханко, історик, краєзнавець, автор роману «Дзвони над Лютенькою» Іван Чайка, відомий дослідник повстанського руху на Полтавщині, кандидат історичних наук Віктор Ревегук. Заупокійний молебень та освячення хреста здійснив настоятель Успенської церкви отець Василь Лило.
Саме урочище «Макітерка» стало колискою повстання, тут у травні 1920 року почав формуватися загін отамана Христового. Тож не дивно, що в 2012 році саме тут, над дорогою, неподалік від урочища було встановлено пам’ятний знак, на якому є напис: «Вічна пам’ять повсталим селянам отамана Леонтія Христового 1920–1921». Минулого року поряд з’явилася могила, в якій були перепоховані останки шістьох повстанців, які загинули в нерівному бою з московсько-більшовицькими окупантами на початку грудня 1920 року неподалік Василевого хутора. На постаменті хреста напис: «Тут поховані повстанці, що загинули в бою з більшовиками 04.12.1920 року. Василь Роменський, Іван Мильченко, Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Олександр Назаренко, Степан Патенко, Тимофій Мильченко».
Віднайти могилу повстанців та встановити їхні імена вдалося завдячуючи публікації нашого земляка, письменника-емігранта Дмитра Нитченка «Могила шістьох», що з’явилася в газеті «Голос» (Берлін) 13.12.1942 року. В ній розповідається про геройську смерть козаків Леонтія Христового.
«Прив’язавши до берестка жеребця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибоким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хочемо відвідати.
– Ану, чи знайдете самі? – звертається до мене наш провідник Харитон Павлович.
Я придивляюсь до колись знайомої місцевості.
– Мабуть, ото, – показую я, здалека помітивши нерівність ґрунту.
І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загинули в боротьбі з большевизмом. Пройшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі.
А вдалині, аж до обрію, темно-синьою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись резиденцією отамана повстанських загонів Леонтія Христового. Тут кували зброю, лаштували сідла, варили на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків.
Та хто не чув про отамана Христового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнавши большевицьку владу.
До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Назаренко.
Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Земля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів.
Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютенських Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа повідомила в Лютенські Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильовано гукнула:
– Тікайте! Військо йде!
Вискочивши з хати, їх ватажок Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших.
– За мною! – гукнув він, і всі подалися за ним.
Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони попрямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван вибіг з балки, як назустріч почулися постріли, свиснули кулі від лісу, розтягались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші.
Відступати нікуди. І повстанці вирішили битися до останнього. Залігши на краю схилу балки, вони відстрілювалися, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датися ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох виїхало більше як сотня, не задовольнилися цим – вони хоч мертвим посікли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу.
Нещодавно на клопотання людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування дорогої могили та збудування пам’ятника. Багато народної крови пролилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків минулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь».
Тож, очевидно, за часів німецької окупації могила українських повстанців була впорядкована й на ній поставили пам’ятник, але з поверненням більшовицької влади все було знищено.
Отаман Леонтій Христовий загинув у бою 15 липня 1921 року. Упродовж семи десятиліть свого панування комуністична окупаційна влада через свою пропагандистську машину намагалася зобразити Христового і його повстанців бандитами. Але вони воювали за незалежність Української Народної Республіки. Ще в 1920-х – 1930-х роках місцеві кобзарі виконували «Думу про Христового». А про бандитів, як відомо, дум не складають…
Віктор Міщанин
