Про Никанора Харитоновича Онацького у енциклопедичних довідниках інформують скупо. Живописець, поет. Народився 9 січня 1875 року у селі Хоменки Гадяцького повіту Полтавщини (нині Липоводолинська громада Сумської області). Його пензлю належать картини «Місячна ніч», «Перед грозою», «Ніч на пасіці», «Бузок» та ін. З 1906 по 1932 роки викладав креслення в учбових закладах Лебедина і Сум. Вірші його друкувалися в альманасі «Терновий вінок», збірці «З неволі» та ін. Остання дата життя «2. VII. 1940» не точна. Бо ті, хто знищив Никанора Харитоновича приховували масштаби комуністичного терору 1937-1938 років за вигаданими датами. Завісу над драматичними сторінками останніх років життя художника, поета й етнографа піднімають матеріали із архівних кримінальних справ Онацького Н.Х. і Мазура П.П., які зберігаються в архіві Управління СБУ в Полтавській області.
На чолі Сумського художнього музею
Про сумський період життєвого шляху Никанора Онацького йшлося у працях низки дослідників. Серед них виокремлю нарис Бориса Ткаченка «Никанор Воскреслий», опублікований в журналі «Україна» у 1988 р. (№ 35) та розвідку Т.І.Магури і В.Б.Звагельського «М.Макаренко і С.Магура», вміщена у 1990 році в збірнику «Вивчення історичної і культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи». Суми-Ромни».
У Сумах Онацького знали як невтомного трудівника на ниві української культури. З 1920 року був організатором і директором Сумського народного художнього музею. У ньому налічувалося більше 13 тисяч експонатів. Особливу цінність мали стародруки, полотна І.Репіна, Л.Боровиковського, В.Сєрова, старовинні козацькі парсуни Полуботків, Апостолів, офорт Т.Г.Шевченка «У шинку» («Приятелі»), «Кобзар» з дарчим написом поета та інші. Чимало було відшукано безпосередньо Онацьким.
Поповненню музейних експозицій, поглибленому вивченню історії України сприяли археологічні експедиції. Одну з них здійснили під керівництвом видатного археолога Миколи Макаренка. У ній брали участь дружина Макаренка Анастасія Сергіївна, його учень Сильвестр Магура, працівники Сумського музею на чолі з його керівником Никанором Онацьким. Вперше було розпочато дослідження археологічного комплексу Крейдище з городищем та похованнями, близько 20 з яких були розкопані. Комплекс знаходиться на березі річки Псел поблизу села Зелений Гай на Сумщині і тепер його називають Зеленогайським. Неподалік розкопали 5 курганів.
Дослідження археологічних пам’яток Онацький проводив і самостійно, отримавши повноваження на це від Всеукраїнського археологічного комітету, Українського комітету охорони пам’яток культури. Займався й іншою науковою роботою. Опублікував праці: «Старовинні кахлі Сумщини», «Українська порцеляна», «Межигірський фаянс», «Українське гутне скло», «Сім років існування Сумського музею». Консультуючись з дослідником української архітектури Стефаном Таранушенком, опікувався збереженням Покровської церкви, збудованої в Сумах на початку XVІІІ ст. з втіленням у камені традицій дерев’яної архітектури, та Воскресенської церкви кінця XVІІ ст.
Українські фігури, виготовлені Н.Х.Онацьким. Виконаний художником газети «Зоря Полтавщини» В.П.Бакалом у 1990 р. із фотокартки, яка зберігалась в кримінальній справі
Онацький – учасник українського революційного руху. Стосовно цього оприлюднюю витяг із «заяви» Онацького, яку у 1929 році надрукувала сумська газета «Плуг і молот»: «З 1905 року, беручи участь у визвольному русі, ідеологічно я близько стояв до народницьких угрупувань, і після лютневої революції 1917 року був одним з активних організаторів партії (правильно осередку .-Авт.) українських соціалістів-революціонерів у м. Суми. Подальший розвиток революції і громадянської війни переконав мене, що політика партії УСР не відповідає інтересам пролетаріату (покликали німців на Україну, боротьба з радянською владою), і тому я вийшов з названої партії, порвавши з нею як ідеологічні, так і формальні зв’язки. З того часу я незмінно працюю в галузі радянської культури й освіти (чотири роки в Червоній Армії) і визнаю, що лише Комуністична партія є дійсним і єдиним провідником пролетаріату і що лише під її керівництвом суспільство досягне соціалізму». Очевидно, що змушений був зробити такий неоднозначний вчинок під тиском співробітників ОДПУ (Державне політичне управління СРСР, – каральна репресивна спецслужба, що була створена в 1923 році при Раднаркомі СРСР – авт.), які вбачали в українських соціалістах-революціонерах «сепаратистів», ворогів «єдиної і нєдєлімої» Росії. До написання заяви спонукало і те, що тоді масово фабрикувалися кримінальні справи щодо членів вигаданої контрреволюційної Спілки визволення України і відбувалися арешти колишніх державних діячів УНР, провідних представників української інтелігенції. Никанору Харитоновичу довелося вирішувати питання життя і смерті. Одначе заяви, написаної власноруч, у справі немає, тож до опублікованої слід ставитися критично.
У листопаді 1933 року він переїхав до Полтави, де очолив відділ етнографії місцевого музею.
Полтавський період
«Чи знаєте ви колишнього працівника Полтавського краєзнавчого музею Никанора Харитоновича Онацького і що вам відомо про його діяльність?». Це запитання звучало не в другій половині 30-х, а через двадцять років після того, як прокотилася перша хвиля реабілітації. І адресувалося не кому-небудь, а одному з тих, хто створював «ті» справи, колишньому оперуповноваженому Полтавського управління НКВС Здиховському. «Онацького пам’ятаю. Приблизно у 1934 році він працював у Полтавському музеї завідувачем відділом етнографії. Я вів слідство по його справі. У нас були оперативні дані про те, що він начебто проводить у музеї націоналістичну роботу».
Здиховський сховався за обтічними «професійними» термінами. Що означає «у нас були оперативні дані?». А чи не сам він постачав їх? Колишній підпоручик російської імператорської армії до всього своїм розумом дійти не міг. Однак консультації колег-«спеціалістів» із каральних органів СРСР він «засвоював». Час зберіг запис цих консультацій. Важко зараз судити, що в них від консультанта, що списано з наукоподібних джерел, а що від самого Здиховського. Далі цитую з оперативної довідки яка передувала кримінальному переслідуванню: «Для того, щоб були зрозумілі вчинки і настрої Онацького, слід сказати про значення етнографії на Україні. Справа в тому, що етнографія як наука про чисті етнічні одиниці була використана як зброя для збудження націоналізму та ще, мабуть, у дусі фашизму на Україні і на Кавказі, особливо в Грузії. Такий напрям етнографічних відділів у музеях був помічений Всесоюзним Наркомпросом, і вони були фактично ліквідовані ще в 1931 році. Однак у новій схемі музеїв на Україні відділ етнографії залишився повністю, і його тільки замаскували новою назвою «Відділ феодалізму». Як приклад феодалізму-етнографізму може бути Харківський історичний музей, буквально завалений українським шовіністичним матеріалом, замазаним якимось написом у дусі марксизму. Якщо на тому ж написі із зворотного боку дати націоналістичний напис, то вийде наймахровіший український фашистський музей. Вся справа в обертанні цих написів. Речі і так промовляють самі за себе. У такому дусі (?!) проводитиме реорганізацію й Онацький. Справа в тому, що всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трошки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості. Як буде розміщувати Онацький, покаже подальше. Зараз він пробує влаштувати виставку вишивок. Викликаючи на периферії інтерес в окремих одиниць до питань етнографії, Онацький може, не створюючи ніяких організацій, зробити готовий кадр шовіністичної української інтелігенції, готовий при першому зручному випадкові вийти на арену, як з полум’я фенікс».
Після таких «роз’яснень» комуністичне партійне керівництво не могло допустити перетворення наукової установи «в український фашистський музей». Тож туди зачастили комісії. Одна за одною. Наукові працівники Харківського й Одеського музеїв підготували «висновок», що теоретичні положення Полтавського музею в експозиційній роботі «є першим кроком в оволодінні марксизмом-ленінізмом в музейній справі». У Харківському обкомі КП(б)У не розійшлися з висновками попередньої комісії. Але комісія, що прибула у жовтні 1935 року, характеризувала роботу Онацького в Полтавському музеї «як таку, що має контрреволюційний український шовіністичний напрям»
Перший арешт
На висновки цієї комісії, безумовно, вплинуло те, що Онацький був уже заарештований. Під час обшуку вилучили «Історію України» Михайла Грушевського, праці Бориса Грінченка, «Українські співці і кобзарі» Миколи Сумцова, «Мистецтво Слобожанщини» Стефана Таранушенка, «Українське мистецтво» Миколи Голубця, «Дума кобзарська» Якова Степового. Начальник міськліту написав на списку цих книг резолюцію: «Вважаю підбір їх явно націоналістичним». Звинуватили Онацького також в тому, що він експонував у музеї скульптуру Леоніда Позена «Вбитий козак», яка «не мала ніякого стосунку до історії», виготовлені ним і виставлені українські фігурки у національному одязі, підпис до малюнку «Канальські роботи»: «Посіяли, поорали, та нікому жати; пішли наші козаченьки лінію копати». У справі зафіксовано й мстиві свідчення І.Степаненка, звільненого раніше з музею за крадіжку експоната. Той звинувачував Никанора Харитоновича в тому, що він, начебто, «іконостаси порозмальовував, євангелія порозставляв у красивому стилі, без текстів і відповідної характеристики. В журналі «Рідний край» виписував про козацькі степи, неньку Україну і таке інше в націоналістичному, чорносотенному дусі».
Суд не визнав зібрані «докази» переконливими. Викликаний у судове засідання письменник Пилип Капельгородський став на захист Онацького, схвально відгукнувся про його працю у журналі «Рідний край» та у музеї. Враховуючи свідчення Капельгородського і суперечливість висновків комісії, суд вирішив направити справу на нове розслідування, а Онацького з-під варти звільнити.
Після цього більше півтора року його ніхто не чіпав, а про справу, здавалося б, забули. Та Никанор Харитонович жив, чекаючи удару в будь-яку мить. Так і трапилося.
Обвинувальний висновок
У вересні 1937-го знову заарештували. Всупереч усім наявним матеріалам у обвинувальному висновку записали, що він був «завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні».
Про відносини між Онацьким і літературознавцем Григорієм Майфетом у справі також є документ. Він говорить зовсім протилежне обвинуваченню. З нього видно, що Онацький прагнув вести у музеї роботу з вивчення української історії, мистецтва й етнографії. Хотів залучити до цього співробітництва Майфета. Запрошував його на посаду бібліотекаря. Вважав, що кращої кандидатури підшукати неможливо. «Я дуже хотів би попрацювати в музейній бібліотеці, – говорив Майфет. – Та боюсь іти в музей. Він до цього часу вважається шовіністичним вогнищем. З моїм здоров’ям, якщо я потраплю в ГПУ, я не витримаю. Тепер черга вже за нами, молодими українськими інтелігентами». Він як у воду дивився.
Постанова особливої трійки
У день, коли вирішувалась доля Онацького, тобто 23 листопада 1937 року, особлива трійка при Управлінні НКВС в Полтавській області «розглянула» 286 справ. Насправді їх ніхто не розглядав, це фізично було неможливим. Заслуховували заздалегідь підготовлені списки, з прізвищами і короткими формулами обвинувачення. Тому ці справи зазвичай називали «списочными». 124 особам сталінські кати призначили по 10 років ув’язнення, 74 особи отримали по 8 років, 61 справу направили до обласного суду, 1 – на особливу нараду, частину повернули на дослідування і лише стосовно етнографа Никанора Онацького того дня винесли постанову про застосування «вищої міри покарання». Протоколи трійки свідчать, що це було рідкісне засідання – в інші дні такі страшні постанови виносили щодо десятків і сотень людей. Розстріляли його у підвалі біля будівлі УНКВС.
Технологію кривавої роботи описав Павло Мазур, якого розстрілювали у цьому підвалі 14 грудня 1937-го. Після поранення в голову малокаліберною кулею він втратив свідомість і його разом з трупами вивезли на територію колишнього Старого полтавського кладовища. Перед прийняттям сталінської конституції 1936-го року його зрівняли з землею, залишивши лише могилу Івана Котляревського. У 1937-му стали використовувати для поховань розстріляних у підвалі НКВС. Від нього до кладовища вела пряма і коротка дорога. Коли на нього разом з трупами привезли Павла Мазура і відкрили борт, Мазур вивалився під брезент, яким застеляли кузов і сховався під ним на осі автомобіля. Тримаючись за заднє запасне колесо, виїхав з кладовища і втік. Через деякий час його арештували, допитали і розстріляли. Моторошний протокол його допиту автор цих рядків оприлюднив у розвідці «Сповідь з того світу, або Розповідь Павла Мазура, «который приговорен к ВМН и бежал из Полтавы при погребении». Її опублікували у збірнику наукових статей Полтавського краєзнавчого музею у 2025 році. На підставі розповіді Мазура можна зробити висновок, що розстріляного Онацького вивезли на назване кладовище і прах видатного подвижника, який усе життя віддав збереженню і розвитку української культури покоїться на ньому. Тепер це територія парку…
Після переповнення цієї місцини трупами, їх стали вивозити в урочище Триби. Всього в підвалі УНКВС в 1937-1938 рр. було розстріляно близько 6 тисяч чоловік.
У 1990 році за ініціативою колишнього начальника обласного УКДБ Євгена Марчука кривавий підвал зруйнували і закатали асфальтом. Може, це і правильно: прибрали одну із страшних ран на тілі нашої землі. Та нехай не зникає вона із нашої пам’яті і будить ненависть до ворогів України.
Василь Граб, краєзнавець, автор праць про репресованих діячів української науки і культури (для представництва Українського інституту національної пам’яті в Полтаві).
