18-20 лютого 2014 року
Напередодні у нас було засідання фракції на Турівській. Ми обговорювали останні моменти, пов’язані із засіданням Верховної Ради 18 лютого і акцією під стінами парламенту. Говорили про те, як ми будемо заходити до ВР, що будемо там робити. Зійшлись на тому, що будемо змушувати парламент проголосувати зміни до Конституції, хоча ми знали, що апарат ВР відмовлявся навіть реєструвати ці зміни.
Фото Павла Хабарова
18 лютого 2014 року
Отже, зранку почалися паралельні процеси. Ми зайшли до ВР і вимагали зареєструвати зміни до Конституції для того, щоб ми могли їх проголосувати. А люди, які з’їхалися до Києва з різних куточків України, і ті, які вже були на Майдані, рушили до стін ВР.
Атмосфера була надзвичайно напруженою. На антимайдані у Мар’їнінському парку зібралося багато тітушок. Всі вони були озброєні, агресивно налаштовані і мали гарну фізичну підготовку.
До Верховної Ради ми зайшли. Там нічого не відбувалось. Взагалі нічого. Ми заблокували трибуну, вимагали, щоб зареєстрували зміни до Конституції, це дало б хоч якусь можливість розрулити ту ситуацію, яка склалася. Рибак у залу засідань не заходив. І через якийсь час стало зрозуміло, що нічого у ВР вже не відбудеться. Регіонали і комуністи потроху розсмоктувались. ВР була оточена великою кількістю міліції, Беркута і внутрішніх військ.
У цей час колони демонстрантів пішли по Інститутській і дійшли до Кріпосного провулку, через Кріпосний провулок зайшли у Мар’їнінський парк. Фактично у Мар’їнінському парку відбувалось найзапекліше протистояння на той момент. Міліції там не вистачало. Внутрішні війська розтягнулись по Мар’їнінському парку фронтом між тітушками і мітингувальниками. На якийсь час міліція змішалася з бандитами і вони діяли спільно.
У той момент, дізнавшись, що ВР нічого не може прийняти, що зміни до Конституції не реєструють, наші мітингувальники почали діяти агресивніше. Почались підпали та перекидання камінням на розі вулиць Інститутська і Садова, Інститутська і Липська, Інститутська і Шовковична.
Мені з вікна Верховної Ради було видно, як загорілись машини і міліція перекрила вулицю Шовковичну. Усе, що відбувалось, було дуже добре видно з вікон, які знаходяться як раз навпроти виходу зали сесійної зали Верховної Ради, де ми перебували. Вже пішов дим від покришок, чутно було стрілянину, світло-шумові гранати.
Знаходитись у Верховній Раді не було вже сенсу.
Я вийшов і пішов у бік Мар’їнінського парку. Підійшов до ліній протистояння у Мар’їнінському парку, був на вулиці Грушевського, заходив у і парк Грушевського (я заходив з боку Беркута і бандитів). Каміння з боку мітингувальників долітало і до моїх ніг. Міліція вела стрільбу, очевидно, що гумовими набоями. Гільз було дуже багато.
Потім я зайшов до Верховної Ради. Одразу зустрів Лесю Оробець. Вона сказала, що є перший затриманий і треба допомогти, щоб його фізично не вбили. Ми вибігли з нею на вул. Грушевського через третій вихід Верховної Ради. Там була колона антимайданівців з Одеси. Ми у людей спитали, куди повели затриманого. Вони сказали – вниз. Ми побігли вниз повз Кабмін аж до нижніх барикад на Грушевського.
Ми шукали автозак, до якого посадили затриманого. Не знайшовши там автозаку і хлопця, ми піднялись назад і на вул. Садовій знайшли авто, в якому був затриманий. Його охороняв хтось зі спецпідрозділу внутрішніх військ. «Охоронець» дістав пістолет і підняв догори. Ми намагались переконати його, щоб він випустив людину. Ну очевидно, що цей затриманий хлопець не був бойовиком. Він, до речі, був непобитий. Міліція його затримала десь на даху і охороняла як нашого снайпера (снайпера мітингувальників).
А згодом з’ясувалося, що стрільба велась бойовими по нам. Були поранені з обох боків. Потім підійшло їхнє керівництво – спецпризначенців внутрішніх військ. Ми вперше побачили Асаулюка, якого підозрюють у причетності до розстрілу людей на Інститутській 20 лютого. Я його впізнав по фотографіям. Він тоді вів переговори зі мною і з Лесею. Пізніше й інші депутати підійшли, зокрема, Микола Княжицький.
Коли ми з Лесею піднімалися по Грушевського у пошуках автозаку, з двору Кабміну вийшло два чоловіка у чорній формі. У руках несли чохли від снайперських гвинтівок. По-моєму, Леся їх навіть сфотографувала. І ці снайпери йшли по Грушевського вниз.
Коли вже біля автозаку було багато людей, багато нардепів, я вирішив зайти на лінію вогню на Шовковичній. Дійшов по Грушевського до Верховної Ради і повернув на Шовковичну. Дійшов майже до лінії сутичок, десь, може, не за 15-20 метрів до машин, які горіли.
З того боку була моя мама.
Вона приїхала до Києва на маніфестацію. Вже летіли камені, почалася стрілянина. Я попросив, щоб вона була дуже обережною. Час від часу ми з нею зізвонювалися. Зв’язок був поганим. Вона приїхала разом із сумчанами на цей захід. Мало хто очікував, що буде таке жорстке протистояння, стрілянина, стільки загиблих. З нашого боку летіло каміння, міліція стріляла, кидала потужні світло-шумові гранати і, так само, каміння.
На Шовковичній, я бачив, було декілька співробітників внутрішніх військ, дуже молодих хлопців з розбитими головами. Їм надавали першу медичну допомогу, відносили вглиб Шовковичної.
Потім я зайшов у дворик на розі Шовковичної та Інститутської. Це був внутрішній дворик, де знаходився офіс Балашова. Нам сказали, що саме у цей дворик заходять працівники міліції, піднімаються на верхні поверхи будинку, кидають світло-шумові гранати. Коли я зайшов у дворик, побачив там, близько 40-50 осіб Беркута. Час від часу вони заходили до під’їзду, я так зрозумів, наскрізного (аж до Інститутської) і пускали набої у натовп людей. Потім поверталися, щоб перезарядити зброю назад у дворик. Купа сажі там була, все горіло. Горів частково офіс Балашова. І я був свідком, коли до одного з під’їздів зайшла група людей з автоматами у чорному одязі. Вони були дуже схожі на тих, які пізніше стріляли по людям 20 лютого. Ми з Лесею туди, здається, заходили. Потім Леся пішла, а я залишився. Думав, якщо будуть затримані з нашого боку, буду захищати, щоб їх тут не кончили. Якийсь час постояв, затриманих не було. Там і не могло бути затриманих, бо наші були за лінією машин, а Беркут у дворику відстрілювався. У резерві стояли чоловік 40 бійців.
Я вийшов на Шовковичну і почув, що дають наказ на штурм маніфестантів. Старші офіцери Беркуту і внутрішніх військ давали накази вдягати на себе все, що тільки можна, брати які тільки можна палки і йти в наступ. Я зрозумів, що вони вирішили використати той факт, що ми розтягнулися по інститутській, щоб розрізати людей і розкидати наших маніфестантів. Те саме вони робили і в грудні, коли ми будували на Кріпосному провулку барикади – ці барикади якраз і були оточені через перекриття вулиці Інститутської та Шовковичної.
Я повернувся на вулицю Грушевського і побачив, як з нижньої Грушевської і з боку Кабміну перекидають сили у напрямку Шовковичної. Я намагався додзвонитися до кого міг додзвонитися, щоб попередити, що буде прорив по Шовковичній.
Зв’язок працював дуже погано.
Потім, власне, перейшов на Липську до готелю «Київ» і до ліні сутичок на розі Липської та Інститутської. Поки я проходив, Беркут вже пішов у прорив на всі лінії оборони на Грушевського. Прорвали одразу Шовковичну, прорвали одразу Липську, почали ділити колони маніфестантів на дрібні групи і жорстоко зачищати. Беркут вже зніс наші ряди на Інститутській з боку Липської. Я з народним депутатом Ігорем Бриченком пішов за лінією Беркута, щоб рятувати наших полонених.
Видно було, що асфальт у крові.
Під час наступу вони брали полонених. Як правило, це були тяжко поранені. У них були розбиті голови, розірвані щоки. Я не давав бити цих людей. Дзвонив у Суми і диктував своїй прес-секретарці прізвища, щоб люди потім не зникли. Треба було зафіксувати факт їх затримання. Беркут тягнув їх з Інститутської на Липську. Там стояли автозаки з міліцією, видно, з якихось райвідділів. Там вони залишали цих хлопців. По дорозі їх, зрозуміло, били. А ми намагалися зупинити Беркут, махали посвідченнями нардепів. Вони бувало й на нас замахувались, штовхали нас. Але, принаймні, не били.
Біля готелю «Національ» їх посадили на землю. Міліціонери з автоазків бігали за Беркутом, щоб ті написали рапорт. Ті кричали: «Який рапорт?!» «Та, пожалуйста, будь ласка, напиши рапорт про передачу затриманого, щоб це була підстава для суду затримувати потім вже на 2 місяці». Хлопці були дуже побиті, всі в крові. Ми викликали швидку, бігали за швидкими, які не доїжджали. Вступили в переговори з працівниками міліції. Вони діяли агресивно, кричали на нас, що у них вже є загиблі і поранені з числа міліції: «Що це за мирний протест?» – кричали. Ну, а ми намагалися у будь-який спосіб врятувати наших хлопців.
Затриманих ставало все більше і більше. Всі поранені. Кажу міліціонеру: «Давай зробимо так, щоб швидкі приїхали сюди, бо вони нібито заблоковані». Реально швидкі могли заїхати лише з боку метро Арсенальна. Ми з ним пішли у напрямку протистояння, яке було на розі Грушевського і Кріпосного провулку біля Будинку офіцерів. Як тільки ми дійшли туди з міліціонером, щоб організувати допуск швидких – він з міліцейського боку, а я з боку протестувальників – Беркут спільно з ті тушками пішов в атаку з боку Грушевського до метро Арсенальна.
Наші тримались недовго. Через 30 секунд це просто перетворилося на паніку. Наші тікали, а їх нещадно били, фактично вбивали. Я зрозумів, що тут уже ніякі швидкі не проїдуть. Побачив, що велика частина наших заховалась у Будинку офіцерів.
На кріпосному провулку я побачив розбиту машину «Батьківщини». У цей момент 4 або 5 беркутівців витягнули когось із машини, били ногами, а один із задніх дверей витягнув каністру з бензином для генератора (недалеко стояв електричний генератор для звукопідсилювача). Там, може, було літрів 5. І один із беркутівців облив хлопця бензином. Я його схопив, смикнув на себе. Думав, що хлопця зараз просто спалять. Я не знаю, може б і спалив, бо у них в очах було повне божевілля. Я дочекався моменту, коли хлопця потягли до автозаку (вірогідність того, що вбиватимуть в авто – менша).
Почали підтягуватись народні депутати. Я зайшов до Будинку офіцерів, де були наші протестувальники. Туди зносили поранених.
Будинок офіцерів, на той час, уже перетворився на шпиталь.
Я побачив трупи. Було 2 трупи і сказали, що ще один помирає. Біля нього вже був священник. Було багато поранених. Мінімум 50 осіб. Вони лежали кругом, уся підлога була в крові, і були люди, які рятувалися у Будинку офіцерів. До мене підійшов один із медиків Майдану – Андрій Тірон – впізнав мене і каже: «Медуниця, не залишай нас!».
Надворі бігали тітушки разом з міліцією, добивали людей. Хоча біля самого входу в Будинок офіцерів цього не було. Мене просто благали люди, щоб я нікуди не йшов, захистив їх. Я подзвонив у Суми, щоб від мого імені написали у фейсбуці, що тут багато поранених і є трупи, і що сюди потрібна допомога. Мій пост у соцмережі одразу розійшовся по ЗМІ, і сюди приїхали журналісти, депутати. Фактично, ми не дали увірватися до Будинку офіцерів бандитам і міліції.
Один мітингувальник заліз над Будинком офіцерів на коробку кондиціонера. Беркутівці все хотіли його зняти, стріляли по ньому дробом пластиковим. Він не злазив. Я його хотів зняти, казав, давай я тебе одведу, говорив, що я депутат. Мені здалося, що він від цього всього жахіття з’їхав з глузду. Він 40 хвилин там сидів. Потім його через вікно якимось чином затягнули до Будинку офіцерів, умовили зайти. А внизу стояли бандити, Беркут – чекали на нього, погрожували. От і я стояв там, щоб його не прикінчили, і одночасно охороняв вхід до Будинку офіцерів. Потроху до Будинку офіцерів почали під’їжджати карети швидкої допомоги. Люди боялись виходити. Важких поранених якимось чином виносили-заносили. Депутатів тоді вже додалося.
Я дзвонив друзям у Суми, щоб вони на моїй фейсбук-сторінці оперативно подавали всю інформацію. Через мої пости у фейсбуці мене постійно розривали журналісти – просили якісь коментарі, телефонували мені. Це реально заважало виводити людей, контролювати ситуацією і координувати дії.
Мені подзвонила Леся Оробець. Сказала, що в будинку, який знаходиться позаду Мар’їнінського парку (у бік Арсенальної), там, де магазин «Чумацький шлях», забарикадувались наші хлопці і їх можуть з відти просто витягувати і вбивати.
Ми з групою народних депутатів – Валерій Дубіль, Володимир Шкварлюк, Василь Гладій, Василь Бойко, Ігор Бриченко, Василь Пазиняк, Апостол Михайло – підійшли до цього будинку і побачили, що справді у під’їздах будинку були вже вибиті двері, шибки, вікна на першому поверсі розбиті. Ми намагалися виявити наших, щоб врятувати. Ми не знали, де саме вони знаходяться. Я встановив телефонний зв’язок з одним із тих, хто забарикадувалися на горищі одного з під’їздів. У цей момент з боку Арсенальної почали підходити беркутівці, внутрішні війська і бандити. Вони були озброєні палицями, обрізками труб. Всі були у шоломах. Вони почали витягувати наших із під’їзду. Але наші сиділи у двох під’їздах, і в одному вони їх не виявили. На наші зауваження вони взагалі не реагували. Народного депутата Васю Пазиняка просто побили. Кілька разів завдавали ударів мені, оточили і намагалися збити з ніг, але я втримався.
Хвилин через 15-20 вони почали витягувати наших з під’їзду і намагалися бити. Протестувальники були дуже побиті, тітушки хотіли лінчувати їх прямо на місці, били металевими палицями по головах. Нас не допускали до них, нас грубо виштовхували. У цей момент дуже результативно спрацювали Володя Шкварлюк і Валерій Дубіль. Поки ми були біля під’їзду, вони вмовили працівників Беркуту (десь 15-20 осіб), щоб ті взяли під охорону хлопців, яких витягували з будинку бандити. Бандити були переважно з Харкова. З ними було два депутати-регіонали – Левченко і Геллер. Беркут розчистив коридор і, фактично, вивів наших хлопців до автозаків.
У кореспондента чеського телебачення, який був свідком цих подій біля будинку, забрали камеру і розбили. Вони били журналістів, наносили удари народним депутатам. Діяли агресивно і абсолютно неадекватно. Але та група наших, з якою я встановив зв’язок, знаходилась у сусідньому під’їзді. Ми намагалися давати зрозуміти бандитам, що наші є лише в цьому під’їзді, і їхній наряд, який лазив у сусідньому під’їзді, їх просто не виявив. Тітушки спустилися вниз, і ми намагалися не подати вигляду, що наші сидять поруч. Коли ми побачили, що наших відвели в автозак (теж осіб 15-20), то пішли звідти, щоб не привертати уваги. У момент, коли вже біля будинку нікого не було, ми з Василем Гладієм непомітно зайшли до під’їзду, піднялися на горище, де сиділи забарикадовані наші, і встановили з ними голосовий контакт, спробували їх вивести, вмовляли, забезпечили їм прохід. Вони, правда, відмовились – були настільки перелякані. Але на горищі ці люди були у безпеці.
Потім ми повернулися назад до Будинку офіцерів. Я зустрів Олеся Донія, який вже був там і займався організацією вивозу людей. Біля Будинку офіцерів уже, фактично, було кубло бандитів, які діяли спільно з Беркутом і ВВ-шниками. Доній попросив мене допомогти.
Я зайшов у Будинок офіцерів. Лежало вже три трупа. Одним з них був сотник Дідич. (Певний час я був заступником коменданта Майдану і майже всіх сотників знав в обличчя). Але Дідича тоді я не впізнав. Таке в нього було розірване обличчя. Я, навіть, не міг допустити думки, що це сотник.
Раптом до мене підійшов якийсь хлопець і промовив: «Я – сумчанин. Вивезіть мене звідси!» Кажу: «Зараз я приїду на машині – я тебе вивезу».
Я швиденько переговорив з народними депутатами, які були на той час у Будинку офіцерів: хто за що має відповідати, де стояти (там тоді були Анатолій Дирів, Максим Бурбак).
І я пішов по машину, яка була припаркована біля готелю «Київ». У мене пішло трохи часу, щоб повернутися до готелю «Київ», взяти ключі від машини, перевдягнутися (бо в костюмі було незручно бігати) і приїхати до Будинку офіцерів.
Почали виводити поранених. Я попросив, щоб у машині залишили одне місця для хлопця, який до мене підходив. Я ходив по Будинку офіцерів і шукав його. Я не знав, як його звати. Думав сховати його в багажнику – він маленький сам, а трьох поранених посадити в машину. Якщо буде хтось шукати, то четвертого не виявлять. Але я його не знайшов. Я загрузив чотирьох поранених і повіз до лікарні.
Всі дороги були заблоковані, тому треба було об’їжджати і робить велику петлю через метро Арсенальна, через проспект Лесі Українки. Були величезні затори. Чоловік на передньому сидінні був дуже важкий. У нього був відкритий перелом руки і відкрита черепно-мозкова травма. Забинтований. Видно було, що йому важко, він стогнав, коли я пригальмовував. Він категорично відмовлявся їхати в лікарню. Сказали, що поїдуть лише на Майдан.
Біля Бесарабського ринку мене зупинила міліція і не пропускала. Я мало не наїхав на міліціонера-даїшника. Я йому: «Я – народний депутат». Він каже: «Нє!» Я кажу: «Я везу поранених», а він «Нє, сюди не можна». Вони перекрили рух біля Бесарабського ринку і не пускали на Майдан машини. Але я проїхав, мало не по їхніх головах. Ми прорвалися. Я довіз своїх пасажирів до Майдану, до перехрестя Хрещатика і Богдана Хмельницького. Від Будинку офіцерів ми їхали півтори години, хоча там їхати хвилин 15. Я Їхав через проспект Лесі Українки – суцільна пробка.
Мені прийшла смс-ка, що всім терміново треба їхати на Майдан. Але, я пообіцяв людей вивезти, тому і повернувся. Назад було простіше їхати. Взяв чергову порцію поранених. У машині працювало радіо, і я чув, що на Майдані напружена ситуація. Друга група поранених так само не хотіла їхати в лікарню. Я їх переконував. На переднє сидіння знову посадив одного важкого – чоловік старшого віку. У нього були переламані руки і ребра, відкритих травм не було. Але він стогнав на кожному перехресті. Його бандити забили ногами, поламали руки і ребра дубинками. Відвіз їх у лікарню швидкої допомоги на провулок Лабораторний. Київ знаю погано, так само довго їхав.
Врешті-решт побачив на дорозі карету швидкої допомоги, я подумав, що вона їде в лікарню. Пристроївся за швидкою і знайшов – у районі вулиці Щорса і Лабораторної. Там же знайшов народних депутатів Юрія Бублика від «Свободи», Михайла Апостола і Андрія Позиняка. Вони займались підвозом людей до лікарень, щоб їх не викрадали.
Лікарня була вже забита.
Постійно під’їжджали, під’їжджали, під’їжджали… Одні витягнули тіло вже накрите, понесли в морг – він там поруч. Дуже багато активістів-киян приїжджало на допомогу людям, на охорону лікарні. Прямо на моїх очах кількість небайдужих збільшилась. Було чоловік 30, а коли я вже від’їжджав, – чоловік 200. Хтось написав у соцмережах, що треба охорона, щоб не викрали людей. І кияни прибували масово охороняти пацієнтів лікарні. Потім хтось сказав, що труп можуть заховати. Ми пішли за цим трупом, вимагали, щоб нам показали документи на це тіло. Але патологоанатоми нас запевнили, що це людина, яка померла раніше, і, в принципі, видно було, що вони не брешуть. Це були люди, які нам співчували. Це була смерть, яка не пов’язана з Майданом.
Надворі вже було темно, вечір. Я почергував біля лікарні, десь, години півтори. Потім я кажу Бублику: «Юра, давай так: тут 4 нардепи, гадаю, ти якось впораєшся тут і один. А нас скликають на Майдан. Давай, залишайся, а ми туди поїдемо». Він відповів: «Я у будь-якому випадку тут буду до ранку». Ну, кажу: «Ти телефони знаєш, дзвони раптом щось. Ми прилетимо, якщо будуть викрадати людей».
Я поїхав на Майдан. Залишив машину на Заньковецької. На Майдані вже була купа народних депутатів. Вже стояв Беркут.
Була певна розгубленість. Ми були поділені на групи. Я спитав старшого нашої групи, яка наша задача. Отримав відповідь, що нардепів вистачає і до 5-ї ранку можна відпочити. Я поїхав у готель.
Поставив машину, помився, ліг у ліжко. Щось почитав в Інтернеті, намагався зрозуміти, що відбувається. Не міг заснути. Десь години півтори – ну не можу спати і все. Завожу машину, їду назад на Майдан. Це було вже близько опівночі.
Горів Будинок профспілок.
Я прийшов під сцену. Що робити крім того, що самому носити шини, бруківку, я не знав.
Ми ходили між людей. Пару годин таке було «вояжування» Майданом. Підходили до лінії вогню – наступав Беркут, наші хлопці відбивалися. Я ніколи не забуду жінку, яка у норковій шубі довбала бруківку. Старшого віку, років 50, може, більше. А, реально, якимсь кайлом вибивала біля головпоштамту бруківку і передавала по ланцюгу. І у нас, у нардепів, іншої місії не було, окрім зробити якусь практичну роботу, щось допомогти, піднести.
На той час на Майдані було багато нардепів. Зустрів Ігоря Бриченка, ми пару годин потовклися там. Потім пішли, намагалися подрімати, але не могли. І потім знову вийшли на Майдан, уже годині о 3-й ночі. Я підійшов до Будинку профспілок, він горів уже дуже сильно. Я попросив людей відходити, бо мені здалося, що він міг впасти. Якби він упав, то могло б накрити сцену. Я дивлюсь: пожежа дуже страшна. Пам’ятаю, як падали башти-близнюки у Нью-Йорку, і подумав, що і це може впасти. Ми ходили відганяли людей. Я виходив на сцену (сцена була закрита, її охороняли, але нардепів пропускали), щоб подивитися, що відбувається.
Піднімаюсь на сцену і бачу – це видовище ніколи не забуду…
…Вже світанок, їх залишилось, може, три сотні людей, яких поливали зі шлангу, а вони стояли там і кидали шини, дрова, все, що можна було кинуть на лінію вогню, і зупиняли Беркут. Я бачив, як горіли ці машини, по 10-15 осіб підбігали і кидали коктейлі Молотова. Я бачив дівчат, які знімали з себе ковдри (а в ту ніч було досить холодно) і віддавали ковдри хлопцям. Ті кидали їх у вогонь, щоб горіло, бо Беркут тушив вогонь постійно. А стіна вогню – це було те, що їх зупиняло.
Групи по 10 осіб забігали в зону між вогнем та Беркутом і кидали коктейлі, по ним вели вогонь гумовими кулями. Всі були политі водою. Вода долітала і до нас. Промайнула думка, зараз намокну і що далі? Я вже намокав 11 грудня, коли лягав під наступальну машину у льодову кашу (під час штурму Майдану Беркутом) – за 10 хвилин перетворився у шматок льоду… Потім три тижні відкашлювався.
Я вже добу не спав. Проте, сон не йшов.
Почало світати… 19 лютого 2014 року
Пам’ятаю, що я, Ігор Бриченко і Андрій Шевченко пішли по Хрещатику у бік КМДА, барикад на розі Хрещатика і Богдана Хмельницького. Назустріч нам йшла перша підмога. Строєм на передню лінію йшло близько 100 чоловіків – здорові мужики. Це була якась Волинська сотня.(Наступного дня серед них було дуже багато загиблих). Світало, мужики йшли на цю барикаду, на Хрещатик і Богдана Хмельницького. Під’їжджали автобуси. Виходив такий свіжий, бойовий народ, йшов одразу туди, на передову, де, реально, залишалося чоловік зо 200. Почали підвозити каністри з бензином, мішки порожніх пляшок. Прямо біля сцени усе це розливалося, пакувалося і викидалось. Чогось мені стало легше – дивлюсь, люди підходять. І я поїхав спати. Поспав близько трьох години.
У цей день я займався налагодженням комунікацій. Я обдзвонював сумчан. Будинок профспілок згорів, згорів мій ноутбук, документи згоріли там, згорів наш намет. Оцінювали втрати.
У мене була задача – десь влаштувати людей, прийняти тих, які приїжджали, забезпечить якимсь харчуванням, поставити якісь задачі на наступний день.
Тоді ще якісь угоди підписувались. Щось у мене вселяло оптимізм…
20 лютого 2014 року
Я прокинувся рано, в районі 5-6 години, написав у фейсбуці, що треба помити людей, бо всі були чорні від сажі. Я написав: «Кияни, поки угода є (вона була заключна вчора – 19-го), помийте людей». Запросив сумчан, щоб вони помилися у мене в готельному номері.
Потім почав обдзвонювати народних депутатів, щоб вирішити одну проблему. Проблема полягала в тому, що міліцейські патрулі почали оточувати Майдан. Вони ще 19 числа з перемінним успіхом блокували підвіз бензину, їжі, людей. І один з таких постів був на розі Володимирської і Прорізної. Команд не поступало, а я вирішив просто проявити самоуправство, народ зібрати і зняти цей міліцейський пост.
Я обдзвонив кілька народних депутатів. Хтось був на нічній зміні, хтось не міг фізично бути присутній. Зібрав групу народних депутатів у складі себе, Апостола Михайла та Ігоря Бриченка. Завів машину. Ми вирушили в бік вулиці Прорізної і Володимирської.
Перед цим я зізвонився із самообороною, щоб вони підтягнулись і взяли під контроль це перехрестя, аби доставляти допомогу на Майдан ще й через Хмельницького. Там реально були пробки, бо людей їхало стільки, що не встигали розвантажуватися. Тоді б можна було з боку Прорізної довозить допомогу на Майдан прямо під Держкомтелерадіо, яке було вже нами захоплене.
Ми прийшли утрьох – три нардепа. Там стояв екіпаж ДАІ. Вони перегородили дорогу. Ми представились, попросили розблокувати дорогу, бо будуть під’їжджати люди, підвозити їжу. Вони кажуть: «Нема питань, але ми будемо перевіряти». Кажу: «Хлопці, ніяких перевірок не буде, не затримуйте людей». Такий трохи був конфлікт. Вони визвали керівництво. Керівництво приїхало з автоматами «наголо». Я кажу: «Пане підполковнику, заховайте автомат. Ви що мене не знаєте? Ми скільки разів уже з вами бачились». Коли на Майдан проривався якийсь транспорт, ми вже зустрічались і були з ним знайомі. Він каже: «Да, я тебе помню». «Так чого ти з автоматом?» Дивлюся, а в нього очі скляні, чи то п’яний, чи втомлений, такий вже не зовсім адекватний. Каже: «Знаєте, що в нас люди загинули?» «Думаєте, в нас люди не загинули?» Потім традиційна розмова, обмін «понтами». І тут як раз Іван Васильович Бортнік веде з Майдана півсотні людей. Даїшники реально злякалися. Я подзвонив Бортніку, щоб він зупинив людей метрів за 50 до міліцейського посту. Спустився до них вниз по Проїзній. Взяв 5 хлопців без палиць, без шоломів, які б могли спільно з ДАІ вести патрулювання цієї вулиці. Ми змусили даїшників, щоб вони прибрали автомобіль з проїжджої частини, розблокували вулицю і домовилися, що будемо вести спільне патрулювання – їхні і наші.
Важливий епізод: перед тим, як ми доходили до перехрестя вулиць Прорізної і Володимирської мені подзвонив депутат Андрій Шевченко і сказав, що якийсь снайпер на Майдані стріляє по міліції. Попросив розібратися. Хтось йому з міліціонерів подзвонив і сказав, що по них стріляють. Кажу: «Андрію, я не можу, на Майдан мені бігти далеко, перехрестя треба розблокувати».
Врешті-решт ми все розблокували, зайшли в мою громадську приймальню на Ярославому валі, це метрів 200 від перехрестя. Сіли пити чай і дивитися новини. Тут подзвонив Іван Бортнік, каже, що міліція втекла. Кажу: «Іване Васильовичу, ну раз міліції нема, вам там знаходитись не треба». Я переживав, що їх як мішень підставлять. Тому дав їм наказ виходити. Кажу: «Відійдіть значно нижче, тримайте в полі зору перехрестя, якщо міліція знову прийде – підтягуйтесь, і ми приїдемо, будемо розблоковувати. Але самі не стійте там, відійдіть в безпечну зону». Вони виконали наказ, і в цей момент ми отримали інформацію, що на Майдані вже йде стрілянина, є перші загиблі.
Я просив машину з гаража Верховної Ради. Давати не хотіли, але я наполегливо просив автобазу. Машина їхала довго. З Ярвалу ми поїхали на Майдан. Виїхали на Європейську площу, прямо під барикади під’їхали. У цей момент міліція почала тікати з Майдану і з Грушевського. Вони залишили всі завойовані рубежі і тікали аж до Кабміну.
У момент, коли ми приїхали на Грушевського, я був, чесно кажучи, спантеличений. Я чув, як на сусідній вулиці Інститутській іде стрілянина. На Інститутській, на барикаді на межі Грушевського і Європейської площі, на цій барикаді з бетонних блоків були вже наші, а міліціонери відступили аж до Кабінету міністрів. З ними вели переговори 10-20 наших людей (це вже я потім побачив, коли піднявся).
А наші зривалися бігти нагору, штурмувати далі. Зібралась, може, тисяча людей. Ми їх переконували не йти.
Це виглядало як пастка…
Міліція пішла, а вулиця Грушевського дуже добре прострілюється. Я чую, що на Інститутській іде стрілянина. Думаю: до Кабміну нас заманюють. А там, на барикаді, вже стояли сумчани: Андрій Крамченков, Юрій Ромашов, Іван Бортнік, Андрій Отенко, Володимир Мартиненко… Я попросив, щоб вони зібрали якомога більше людей і організували живий ланцюг, нікого не пускали нагору. Попросив Михайла Апостола, щоб він залишився на барикаді, а сам з Ігорем Бриченком пішов нагору до Кабміну, щоб повернути тих людей.
До речі, там зустрів Василя Гацька. Ми разом з ними поговорили з міліцією, може хвилин 10. Міліція нам сказала, що вони назад вже не будуть повертатися, що відступають, попросили, щоб ми не палили їхні автобуси. Ми запевнили, що нічого палити не будемо, і вивели людей з Кабміну.
Коли я йшов униз, я подзвонив Андрію Левусу, заступнику Парубія. Доповів ситуацію. Він був дуже здивований, що я знаходжусь прямо біля Кабміну, і буквально кричав на мене в трубку, що це пастка, що зараз будуть стрілять, терміново повертайтеся вниз.
Вже потім, коли на наступний день я прослухав запис радіоперехоплення снайперів, який виклали в Інтернеті, я зрозумів, що ми тоді всі під прицілом ходили. Снайпери сиділи на Кабміні і на будинках по вулиці Грушевського. Вони в принципі контролювали весь процес. Аби люди рушили вгору до Кабміну, до ВР, то влаштували б їм таку саму різанину, як на Інститутській.
Я спустився вниз, ще раз попросив сумчан і всіх, до кого міг звернутися, щоб нікого не випускали нагору, щоб залишили буферну зону між барикадою на Грушевського і Кабміном. Це, в принципі, і було зроблено. Бортнік взагалі «горло порвав», щоб докричатися до людей. Народ бойовий, кидалися в бій, не озираючись. До речі, ті люди, які уперше приїхали на Майдан, одразу і потрапляли під кулі. А досвідчені, які там сиділи не перший день, більше розуміли ситуацію, більше орієнтувалися.
Ми отримали інформацію, що з Мар’їнінського парку тікають тітушки, розбігаються. Ми знову сіли в машину і виїхали на Набережне шосе (машина нас чекала). Побачили групу кіровоградських антимайданівців, позабирали у них всі каски, погнали їх автобусу і запакували їх туди. «Бігом в автобус! Тікайте!», – кажу.
З Набережного шосе ми приїхали до готелю «Київ». У готелі нас чекав Арсен Аваков. Ми доповіли йому ситуацію.
Стрілянина на той час вже вщухла. Ми піднялися в номер до Авакова і спостерігали вже з вікна: всі тікають – Беркут, ВВ-шники – всі. На якісь пару годин урядовий квартал був взагалі вільний, не було нікого. А потім внутрішні війська підтягнулись назад і взяли в облогу Верховну Раду.
Власне це все, що залишиться назавжди у моїй пам’яті про ці три лютневих дні 2014-го …
