Цьогоріч Україна «олюднює» пам’ять про Другу світову війну.
Історики пояснюють: в накреслених кордонах радянського офіціозу про «Велику вітчизняну», прийнятого зараз у Росії, не було місця для Голокосту, жахливих депортацій десятків національних груп, здійснених у 1944-1946 роках органами НКВД і армійськими підрозділами. Замовчувалися радянські воєнні злочини. «Табу» стояло на обговоренні «ціни Перемоги» – ставлення совєтського командування до звичайних солдатів.
Таку думку висловив Олександр Штоквиш, кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті у статті для Historians «Війна пам’ятей. Образ Великої Перемоги як інструмент маніпуляції історичною свідомістю».
Штоквиш говорить, щоУкраїні варто відмовитись від міфу про Велику Вітчизняну війну і відзначати 8 травня як День примирення, День скорботи за загиблими. «Дата 8 травня для Європи та й усього Західного Світу слугує не в якості тріумфу одних народів над іншими, а як періодичне нагадування про страшну катастрофу, нагадування про неможливість і нерозумність вирішення складних міжнародних проблем збройним шляхом, шляхом агресії, ультиматумів і анексій», — пише дослідник.
На думку Штоквиша, героїчне минуле народу було об’єктом ідеологічних спекуляцій радянського режиму, решта ж пам’яті просто замовчувалася. Ідеологічно-пропагандистський апарат путінської Росії продовжує монополізувати Перемогу. «Саме цим визначається той затятий спротив російського політикуму і наукового бомонду користуватися універсальним для всього світу поняттям “Друга світова війна” і наполягання на терміні «Велика Вітчизняна війна». Адже останній підкреслює певну ексклюзивність відносно СРСР чи Росії», — пояснює дослідник.
Позиціонуючи себе як реставраторів СРСР, путінське оточення почало повертати «осколки» останнього. А для цього важливо було визначитися зі своїми і чужими: «Роблячи ставку на ті верстви населення України, які найбільше ностальгували за “сім’єю братських народів”, путінські “бійці” інформаційно-психологічної війни почали всіляко “розхитувати човен” української незалежності, вбиваючи клин між носіями європейського і путінсько-совкового тлумачення Перемоги. Початковими етапами були акції на кшталт “георгіївської стрічки”, або вимоги до місцевих або центральних властей вивішувати 9 травня так званий прапор Перемоги. Попри, здавалося, “нешкідливий” характер даних заходів, вони таїли у собі потужний деструктивний потенціал».
Аналізуючи такі маніпуляції свідомістю, Штоквиш виділяє головні завдання, серед яких — консолідація народу навколо владних еліт Росії та мобілізація у самій Україні населення, яке сповідує близькі до російських ідеологічні настанови. Таким чином роздмухується вогнище конфлікту.
Науковець робить висновок, що не такий День перемоги потрібен нашому суспільству. «Нам потрібне, напевне, не свято барабанів і литавр, не гуркітливий брязкіт бронетехніки у парадних колонах, а тихий, з налетом суму, День пам’яті: про полеглих, про тих хто вистояв, про тих хто втратив і тих кого втратили. Нам потрібна Пам’ять про війну, яка об’єднує нас, а не війна пам’ятей, яка поглиблює розбрат».
Нагадаємо, позиція Українського інституту національної пам’яті полягає у тому, що слід відмовитися від святкування Дня Перемоги в радянському форматі. Акцентувати увагу не на військових парадах, що є своєрідною формою пропаганди війни, а на допомозі живим ветеранам та вшануванні загиблих. Посилити соціальний аспект підтримки ветеранів як з боку держави, так і з боку громадськості. Перевести радянський культ війни, важливим інструментом якого був День Перемоги, в традицію пам’яті про солдат, які загинули за свою батьківщину. Увагу зосереджувати не на макрорівні (радянський народ чи держава — переможці), а на мікрорівні (конкретний вояк-переможець), на персональних історіях українців-учасників війни, не лише вояків, а й тих, хто пережив її в тилу чи на окупованій німцями території. Зосередити увагу на стражданні людей в умовах окупації, у полоні, після війни.
Більше читайте на сайті Українського інституту національної пам’яті та Historians
