Харків’янин від діда-прадіда, екс-капітан совєцького спецназу в Афганській війні Володимир Касяненко став одним із вдячних читачів моєї книжки «Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція. – Тернопіль Мандрівець, 2016. – 2-ге видання. – 176 с.» після «Форуму Видавців – 2017 року» у Львові. Звичайно, в офіцерському училищі й на совєцькій військовій службі він не міг знати, якою поважною історичною постаттю був генерал Павло Шандрук – організатор і Голова Українського Національного Комітету в Німеччині й Української Національної Армії в Збройних силах Німеччини в кінці 1944 і 1945 роках.
І тим більше знати, що у вказаних діях українського генерала підтримували настроєні проти бездарного військового командування й політичних рішень Адольфа Гітлера учасники таємної зустрічі на зламі 1944-1945 року в Женеві з керівником розвідки США в Європі Алленом Велшем Даллесом. Це були детально описані в книжці штандартенфюрер СС Фріц Арльт – керівник Бюро східних добровольців Головного управління СС , командувач Східних добровольчих військ генерал Ернст Кьострінґ і провідний працівник Райхсміністерства східних окупованих територій Герґард фон Менде.
Генерал П. Шандрук по дорозі з Берліну до Південної Австрії в розташування 14-ої Гренадирської дивізії Ваффен-СС «Галичина» також нав’язав контакти з «панцерним графом» Гіацинтом фон Штрахвіцом – командувачем танкового корпусу «Герман Геринґ» групи армій «Центр». А той в січні 1943 року разом із десятьма іншими офіцерами-аристократами збирався стріляти у фюрера Адольфа Гітлера на урочистому обіді в штабі групи армій «Центр» у Смоленську. Цю акцію замінили на підрив літака «Кондор» А. Гітлера англійською часовою міною через дві години після вильоту з Смоленського летовища. З невияснених причин міна не вибухнула.
Проте найбільший інтерес у харків’янина і екс-капітана спецназу В. Касяненка викликав опис у книжці про генерала П. Шандрука участі Фріца Арльта – колишнього професора сходознавства Бреславського університету, обер-лейтенанта Абверу – в тривалих і запеклих боях за Харків у лютому-березні 1943 року й битві на Курській дузі під час німецької операції «Цитадель». Ф. Арльт воював на Східному фронті в рангу штурмбаннфюрера (рівень майора Вермахту) підрозділу штурмових гармат в елітні танковій дивізії СС «Дас Райх», що входила до 2-го танкового корпусу СС обергруппенфюрера Пауля Гауссера. На додачу до цих воєнних подій, включно з дутою совєцькою перемогою у велетенській танковій битві під Прохорівкою, В. Касяненко повідомив мені спогади його матері Лідії Зузулі з тих часів.
Німецькі війська вступили до Харкова 24 жовтня 1941 року, зайнявши на кілька днів раніше вузлову станцію в місті Мерефа в 24 кілометрах на захід від Харкова. Перший період німецької окупації тривав до 16 лютого 1943 року. Від початку 1942 року 18-річна жителька Мерефи Лідія Зузуля, що після семирічки трохи знала німецьку мову, працювала на складі залізничної станції, куди привозили продукти для населення міста. Це давало їй картки на мізерний пайок, адже навіть робітники важких виробництв у Харкові отримували на тиждень: 2,0-2,5 кг хліба, 250 г крупи, 200 г соняшникового насіння, 300 г солі, 75 г товщу й 75 г цукру. Не працювати значило поставити себе на грань голодної смерті.
Німецька самохідна штурмова гармата Stug–III Ausf C/D
Звільнення Мерефи Червоною армією 17 лютого тривало тільки до 21 лютого 1943 року. Під нищівним двостороннім контрударом військ групи армій «Південь» під командою генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштайна совєцькі війська були розбиті. Їх рештки відкотилися на схід і зайняли оборону навколо Харкова й у самому місті. Саме від того дня працівниця складу Л. Зузуля вранці й ввечері (в темноті, щоб не розбомбила авіація) спостерігала прибуття на станцію Мерефа ешелонів з німецькими танками, самохідками і військовим спорядженням. Німецька бронетехніка виїжджала з платформ на високі перони станції й далі прямувала своїм ходом на штурм Харкова. Крім того, Л. Зузуля не раз бачила як тягачі транспортували на станцію підбиту в боях німецьку бронетехніку. Далі її вантажили на платформи і відправляли на ремонт до Німеччини. Транспортували до Німеччини і совєцькі підбиті танки.
Совєцькі середні танки Т-34 на озброєнні дивізії „Дас Райх”. 1942-1943 роки. http://otvoyna.ru/ kim.htm
Варто додати, що 2-й танковий корпус СС П. Гауссера повторно захопив Харків 14 березня 1943 року, причому в дивізії СС «Дас Райх» за німецькими даними було на озброєнні 8 танків Т-34, фото яких наведено вище. А щодо «переможного» зустрічного танкового бою під Прохорівкою на Курській дузі в липні 1943 року, показаного у фільмі «Освобождєніє», то це видумка командувача 5-ої гвардійської танкової армії генерала П. Ротмістрова. І хвальба П. Ротмістрова обурювала навіть маршала Г. Жукова. Насправді тоді совєцькі танкові війська зазнали катастрофічних втрат від артилерійського і танкового вогню противника.
Наприклад, за совєцькими даними тільки 29-ий танковий корпус втратив 153 танки з 199 і 16 самохідних гармат із 20. У цілому 5-та гвардійська танкова армія втратила 348 одиниць бронетехніки, що залишилася на німецькій території. Втрати 2-го танкового корпусу СС під командою П. Гауссера становили біля 100 танків, значну частину яких німці відремонтували в польових майстернях й відправили на передову і лише 22 відправили на капітальний ремонт у тил.
Панорама наступу 2-го танкового корпусу СС під Прохорівкою під час битви на Курській дузі. Липень 1943 року. http://svpressa.ru/war/photo/8295/2#f
Непростою була подальша доля Л. Зузулі. Після німецької поразки в битві на Курській дузі (справу вирішили совєцькі резерви) 6 серпня 1943 року німці розпочали евакуацію Харкова. Невдовзі частини Червоної армії вступили до Мерефи. Л. Зузуля знала ще від першого п’ятиденного «визволення» в лютому 1943 року, що буде з нею та іншими робітницями складу за німецької окупації. Тому постаралася перебратися з Мерефи на село, а потім до Харкова. Працювала на відновленні машинобудівного заводу в Харкові, а потім два роки – на відбудові підприємств у Курській області. Там здала екстерном іспити у вечірній десятирічці. Повернувшись до Харкова й влаштувавшись на роботу до ощадкаси, спробувала поступити в Харківський фінансовий інститут. Заяву від неї, як від особи, що перебувала під німецькою окупацією, не прийняли. Лише після того, як у 1947 році поміняла прізвище, вийшовши заміж за колишнього військового льотчика Івана Касяненка, вдалося поступити і закінчити заочний відділ інституту.
Ярослав Середницький, Дійсний член НТШ
