Незавидна доля Кошиця-імміґранта, ч.3

До 80-річчя відходу у вічність

Частина третя

У 1943 році Крайова Екзекутива УНО прийняла рішення виділяти Кошицеві кожного місяця по 175 доларів (і це тоді, коли організація сама ледве зводила кінці з кінцями!). Для цього позичили у одного з англійських адвокатів 2 тисячі доларів. «Ми лякалися, – згадував П. Маценко, – щоб він не відмовився [їx] приймати, тому я запропонував йому написати історію української музичної культури». Кошиць захопився ідеєю книги і, забуваючи про «підлість, завість, злобу, зраду і безпричинну ненависть» з боку земляків, багато часу проводив в бібліотеках Нью-Йорку, підбирав необхідну інформацію і планував «уже в 1945 році зачати її писати». Але, на жаль, доля розпорядилася інакше… (Павло Маценко. Музиколог… – C. 37-39).

Олександр Кошиць помер у лікарні Св. Йосифа у Вінніпезі (St. Joseph’s Hospital, 421 Pritchard Ave.) 21 вересня 1944 року невдовзі після концерту на завершення четвертих Вищих Освітніх Курсів, який відбувся у Walker Theatre. 26 вересня «труна з тілом св. п. Кошиця була виставлена в салі Читальні … для віддання останнього поклону покійному народом» (Півстоліття праці українського товариства читальні Просвіти у Вінніпеґу. Вінніпеґ, 1958. – С. 63). «Панахиду» Кирила Стеценка, творчість якого «любив до безтям’я» О. Кошиць, в час похоронних відправ відспівав великий зведений хор.

Коротке повідомлення про смерть О. Кошиця та розпорядок похоронних відправ (The Winnipeg Tribune, Sep. 25, 1944).

Заупокійну Службу Божу відслужив о. П. Маєвський 27 вересня в українській православній катедрі Св. Покрови (St. Mary the Protectress Ukrainian Orthodox Cathedral, 820 Burrows Ave.). Кошти похорону були покриті провінційним Комітетом Українців Канади.

Детальне звідомлення закордонної служби Америки про смерть громадянина США Олександра Кошиця: Alexander Koshetz. 1944 – US, Reports of Deaths of American Citizens Abroad, 1835-1974 (Xenia Stanford: https://familyrootstracer.com).

Повідомлення про смерть О. Кошиця у місцевій газеті The Winnipeg Tribune від 22 вересня 1944 року

Похоронна процесія в дорозі до катедри Св. Покрови (з архівів Осередку)

Зовнішній вигляд склепу-мавзолею на цвинтарі Glen Eden Memorial Gardens, 4477 Main St., West Saint Paul, MB. (фотознімок автора)

Стела та мармурові ніші з домовинами захоронених (фотознімок автора)

Надгробні написи на нішах з тлінними останками Олександра і Тетяни Кошиць (фотознімок автора)

Оригінальний надгробний напис (фотознімок: Wikipedia)

Урочисто відкритий у вересні 2000 року Пам’ятний знак на честь Олександра Кошиця в Тарасівці, який споруджено на місці колишньої церковної школи, через дорогу від якої стояла хата Кошиців (фотознімок Р. Недоступ)

Скарборів ставок та старий дуб, які «пам’ятають» О. Кошиця (фотознімки Р. Недоступ)

Сьогодні, коли Україна веде кровопролитну війну із найстрашнішим її ворогом путінською кацапією, українська пісня знову на передовій!!! Вона вселяє сили й віру в перемогу. Довгі десятиліття перебування нашого народу за залізною заслоною позбавили його не лише правди про його героїчне минуле, а й вирвали з народної пам’яті імена наших Великих українців, серед них – ім’я Маестро Олександра Кошиця. Це той Велетень, який нашою піснею завоював світ і здобув «культурну перемогу» України ще за часів УНР.

Опираючись на прочитане про Кошиця і на слова самого Маестро, можна з певністю сказати, що його поважали, шанували і одночасно принижували і зневажали! У пам’яті прихильників, тих, що знали Кошиця особисто, він залишився перш за все людиною, такою, як і ми, і митцем-патріотом. У житті він був веселим, дотепним, темпераментним і надзвичайно чутливим, емоційним. Сучасники Маестро відзначають його пунктуальність, працьовитість, гострий розум, надзвичайну ерудицію, феноменальну пам’ять, його почуття гумору. Він міг цитувати цілі уривки прочитаного, пам’ятав десятки партитур. Кошиць всім своїм єством відчував і насолоджувався красою природи, любив тишу і добре товариство, був уважним спостерігачем, вміло висловлював свої думки та ідеї і володів особливим хистом точно характеризувати людей.

Кошиць був щедрою особистістю. Він переймався життям близьких йому людей і фінансово допомагав не лише родині, а й приятелям, колегам. Допомагав тим, кому було ще важче, ніж йому. В одному з листів до Кошиця зворушений до сліз Іван Масиченко дякував і писав, що ті гроші були не «дарунком, а порятунком». У трагічні для нашого народу 30-ті роки він пересилав гроші і на адресу спеціально створеного Комітету допомоги голодуючим в Україні. В місцевому Осередку зберігаються оригінали листів та документів, які і є цьому доказом.

Кошиць був строгим, вимагав дисципліни, а деколи пишуть, що він завжди настоював на тому, щоб було так, як він хотів, що він був самовпевненим, любив славу, похвалу і був гордовитим. Але ні в кого не було сумнівів чи заперечень, що цей політичний страдник, імміґрант «по неволі» мав чим гордитися і ціною страченого – в ім’я України та свого народу – здоров’я, заслужив на повагу і пошану!!! Не кожного ж митця вітала особисто королева Данії і президенти, не кожного дириґента шанувальники правдивого мистецтва після концерту виносили на руках і не кожному встеляли дорогу квітами і вручали лаврові вінки!!!

Не всім були до вподоби та викликали обурення Кошицеві відверті думки про «короткоштанних критиків», яким «власна фіґура заступала світ», про окремих митців та деяких громадських діячів. Не нам бути тому суддями, та ще й за стільки літ, але його щирі, просякнені гумором слова: «Я думаю, що він став компоністом комусь на злість...», або «Не те страшне, що він пише, а те страшне, що знаходяться люди, які його писання друкують», викликають у читача добродушну посмішку!

В останні роки життя Кошиця найближчим його приятелам, колегою і однодумцем був Павло Маценко, який вважав його «борцем за красу української душі». Він добре розпізнав його і як людину, і надзвичайно високо цінив його як митця, який «з великої любови до народної пісні й бажання показати її в усій красі світові, витримав всі зловживання капелян, їх революційну дикість, урази, приниження, щоб уторувати українському імені дорогу у великий світ. І він, знеможений, із слабим серцем переміг» (Від редактора/З піснею через світ. Ч. ІІ. – С. 5).

Його думки про внесок О. Кошиця в українське мистецтво: «…Кошиць був пророком, … неперевершеним дириґентом. Він умів розпізнати і відтворити кожну пісню так, як живу істоту… він продовжував роботу Миколи Лисенка в стилі гармонізації, але з видимими змінами, …з глибшими змінами самої пісні. Він, кінець-кінцем, певніше і краще знав пісню навіть від Лисенка. Такі мої слова про Кошиця.

Я учень його учениці – дириґентки Щуровськоі. …коли вона в гурті своіх друзів і студентів [у Празі] згадувала Кошиця і його дириґування, ій попросту бракувало слів… Вона вважала, що Кошиця післав Бог для рятунку українського народу з духовного боку. … У Кошицеві жило щось божеське, дар божий, що його неможливо збагнути… Це була постать, післана Богом для пізнання світу духовости українського народу… (Павло Маценко. Музиколог… – С. 22-23).

Теплі спогади про Маестро залишив і Володимир Климків, учень О. Кошиця, його послідовник, довголітній дириґент хору Молодих Українських Націоналістів при УНО у Вінніпезі, названого у 1967 іменем О. Кошиця (Програма концерту: Хор ім. О. Кошиця. 45 років пісні та дружби. Вінніпеґ, Манітоба. Жовтень 1991). Перед тим, як почати вивчати з хором нову пісню, він завжди задумувався над тим, як би її виконав сам Олександр Кошиць. Так як і його вчитель, він спочатку своїми словами пояснював зміст пісні і при потребі пов’язував її з історичною епохою, а вже потім приступав до розучування мелодії, неодмінно звертаючи увагу на вимову слів та дихання.

В програмі концерту з нагоди 50-річчя від дня смерті О. Кошиця, який відбувся в місті 6 листопада 1994 року, наведені наступні його слова: Люди «не забули, що саме він [Кошиць] приніс Україні та її народу славу – хоч і короткотривалу – і купалися в ореолі величі та особистого магнетизму, який оточував цю людину… Цим скромним концертом ми хочемо віддати данину пам’яті нашому вчителю… Ми щиро надіємося, що майбутні покоління … надихатимуться його музикою, його життям і його безмежною любов’ю до всього прекрасного і благородного в людях».

Учасниця літніх Курсів у Вінніпезі 1943 та 1944 років Ольга Бабух (Солман) зберегла не лише фотознімки, брошурки, програми всіх концертів (хору Молодих Українських Націоналістів/хору ім. О. Кошиця), а й спогади про О. Кошиця. В її пам’яті він залишився приємним, пристойним, доступним. Вражав своєю акуратністю як у веденні хорової справи, так і своїм зовнішнім виглядом. Розмовляв лише українською мовою, був дуже прискіпливим до вимови слів пісні… Курсанти, які після двох місяців практичних занять повинні були виходити на сцену з концертом, намагалися виконувати все, що від них вимагалося, а саме – досконалого виконання кожної пісні.

Ольга присвятила хорові 67 років свого життя, тісно пов’язаного із рідною піснею та українською культурою. Згадала вона і родичів, які жили громадським та культурним життям місцевих українців. Її батько всіляко допомагав Кошицеві особисто та своїй громаді, яка постановила заснувати в місті Осередок української культури та освіти. Працювали всі без жодної платні, бо ж робилося це не лише для себе, а для дітей та внуків, щоби зберегти й передати їм культурні надбання свого народу і, перш за все, зберегти рідну українську мову. Тут напрошується додати, що і діти панства Бабух, і їхні внуки вільно володіють рідною українською мовою та є невіддільною часткою сьогоднішнього життя заоеканської української громади (спогади записано 22 листопада 2018 року).

Михайло Воробій, учасник перших Курсів, які проводилися у Вінніпезі, згадує, що у товаристві О. Кошиць був «веселим, говірливим, розповідав різні цікаві пригоди з свого життя, що завжди веселило присутніх, привертало до нього увагу». А при розучуванні пісні «Роспрягайте, хлопці, коні…», коли дійшло до слів: «…та й поїдем здоганяти літа молодії», «Маестро раптом заплакав». Таке траплялося не раз…

У своїх спогадах М. Воробій звернув увагу на «політичну і релігійну розшарованість» тодішньої української громади. Він розповідає про прийняття після «показового концерту», на якому були представники «різних політичних партій і конфесій, які ворогували між собою». Кошиць звернувся до всіх присутніх з промовою, з якої молодому курсантові запам’яталися його слова: «Що вас усіх тут звело? Безперечно ж наша пісня! Тож хай українська пісня єднає вас завжди і всюди!». Ці повчальні слова викликали «велику овацію» і згодом стали закликом, який часто повторювали на «різних зібраннях і форумах» (Спогад курсанта.//M. Головащенко. Феномен Олександра Кошиця. – С. 203-205).