Середницький Ярослав. Павло Шандрук. Вереснева кампанія 1939 року. – Тернопіль: Мандрівець, 2016. – 192 с.
Генерал Армії УНР Павло Шандрук. Початок 20-х років ХХ-го століття.
Прізвище Ярослава Середницького не потребує особливих пояснень для українського та і для європейського читача, котрий цікавиться мілітарною історією Європи ХХ ст. Серед книг, виданих досі п. Ярославом, особливе місце займає цикл, присвячений генералові Павлові Шандрукові. Слід зазначити, що кожна з публікацій автора стосується не виключно перебігу подій в Україні чи життєписові українських військовиків. Я. Середницький завжди вписує Україну в контекст європейської, а то і світової історії. Це особливо потрібно нам зараз, коли ми так прагнемо розповісти Європі про себе.
Актуальність нового дослідження полягає насамперед у тому, що український читач мало знає про німецько-польську війну 1939 року. Радянська історіографія досить зневажливо писала про польські кавалерійські атаки на німецькі танкові колони, про фанерні літаки, про бездарність польського державного і військового керівництва, яке в розпал війни покинуло свій народ і армію, втікши до Румунії. Ці погляди значною мірою заперечує Ярослав Середницький. На його думку (власне кажучи, на думку П. Шандрука) польські вояки, а особливо офіцери виявили під час Вересневої кампанії справжню відвагу й велику самопожертву. Німці, попри значну технічну перевагу (зокрема, 1640 літаків проти 400) й великий бойовий досвід, зазнали значних втрат як у живій силі, так і в техніці. Зокрема, протягом Вересневої кампанії Люфтваффе втратили 415 літаків, тобто, чверть машин, не кажучи вже про танки, бронемашини та ін. Військо Польське може пишатися не лише героїчною обороною Вестерплятте чи Варшави, але й битвами на ріці Бзурі й під містечком Краснобродом. Одним із героїв цієї війни був український генерал Павло Шандрук, на початку війни полковник Війська Польського, начальник штабу 18-го полку піхоти в м. Скєрнєвіце.
З огляду на ускладнення в українсько-польських стосунках, що виникло останнім часом, читачам буде цікаво дізнатися про маловідому сторінку українсько-польських стосунків ХХ століття – спробу створення у вересні 1939 року двох українських піхотних бригад для оборони Галичини від російського вторгнення. Основою цих бригад мали стати члени парамілітарного товариства «Луг», яке очолював колишній полковник Армії УНР Роман Дашкевич. Ідею створення українських збройних формувань ще перед вибухом війни підтримали віце-маршалек Сейму Польщі Василь Мудрий та митрополит Андрей Шептицький. Офіцерський корпус планованих бригад мали скласти колишні військовики – старшини Армії УНР. А ще раніше, в 1930 році Президент УНР Андрій Лівицький подав керівникам польської держави меморандум про перспективи створення Української армії у Польщі. Її загальна чисельність могла б скласти 550 тис. стрільців і старшин. На жаль, перебіг воєнних дій не дозволив реалізувати ці ідеї. Полковник війська Польського П. Шандрук, який їхав до Львова для створення двох піхотних бригад не зміг добратися до міста, блокованого німецькими військами і виконати доручення начальника Генерального штабу ВП генерала В. Стахєвича.
Повчальними для сучасних політиків мали б стати прорахунки польської дипломатії та помилки у зовнішній політиці міжвоєнної Польщі. Зокрема, як вказують і польські дослідники, міністр закордонних справ Ю. Бек надто покладався на союз з Великобританією та Францією. А при укладанні горезвісної Мюнхенської угоди Польща, отримуючи частину території Чехословаччини, виступила фактичним співучасником Гітлера, отож так само, як і інші учасники змови, співвідповідальна за розв’язання Другої світової війни.
Дуже двозначною була й позиція Польщі щодо Карпатської України, загарбаної ще одним союзником Гітлера – Угорщиною. Ще одним повчальним для нинішнього польського суспільства моментом є висвітлення маловідомої сторінки у невоєнній біографії генерала Б. Ольбрихта. Як командир 3-ї піхотної дивізії він особисто керував процесом насильницької політики окатоличення православних українців на Холмщині й південному Підляшші 1937-1938 роках. Тоді брати-християни відібрали у братів-християн 127 святинь. Із них 3 передали римо-католикам, 4 перетворили на трупарні, а решту просто зруйнували. За іншими відомостями на Холмщині 1938 році загалом знищили 189 церков і каплиць, а 149 перетворили на римо-католицькі костели. Отож внутрішня політика Польщі щодо найбільшої національної меншини (якщо вважати меншиною 5-6 мільйонів осіб!) аж ніяк не сприяла позитивному ставленню українців до держави й болісно відгукнулася під час подальших трагічних подій на Волині.
Неабиякий інтерес викликає розділ, присвячений агресії проти Польщі Радянського Союзу. Так званий «визвольний похід» Червоної армії, як аргументовано доводить Я. Середницький, був далеко не таким тріумфальним і безкровним, як подавала радянська історіографія. Наприклад, лише група генерала В. Андерса, прориваючись крізь радянські війська, вирубала на схід від Перемишля два полки більшовицької піхоти (с. 167). Цікавими, хоча й відомими для дослідників, є також дані про збройні сутички між радянськими й німецькими військами у Винниках. Тут доречно було б подати фото братської могили радянських солдатів, похованих на виїзді з Винників у бік Тернополя. Для українського читача надзвичайно цікавими є відомості про спільні бойові дії проти Війська Польського війська німецьких і радянських частин. Добре, що Я. Середницький уточнює подробиці військового параду в Бресті, який вже традиційно називають спільним радянсько-німецьким парадом, в той час, коли насправді радянські офіцери були лише глядачами німецького параду.
Дуже цікавими для пересічного читача є суто військові деталі перебігу Вересневої кампанії 1939 року. Автор наводить технічні характеристики різних видів і типів озброєння обох армій, польської і німецької, а в розділах, присвячених радянській агресії проти Польщі, також детально висвітлює технічний стан Червоної армії. Навряд, чи хтось, крім воєнних істориків, знає, що на озброєнні польської армії знаходилися передові, як на той час, засоби протиповітряної і протитанкової оборони, що надійшли з Великобританії і Франції, а також бомбардувальники, які не змогли виконати своєї функції через велику перевагу в повітрі німецьких винищувачів. Для читача вся ця інформація стає значно зрозумілішою завдяки численним документальним світлинам того часу. Переважно вони походять з електронних ресурсів європейських країн і відрізняються доброю якістю.
Як і в кожному новому виданні, у рецензованій книжці трапляються дрібні огріхи. Скажімо, на с. 105 автор цитує спомини німецького ротмістра Олександра Пулюя, однак не пише про нього, як про німецького військовика (це він робить щойно на с. 119), тому для читача незрозуміло, яким чином українцеві здалися польські кавалеристи. На с. 105 групу Андерса називають то Операційною, то Оперативною. Підпис під світлиною на с. 104 також потребує уточнення. На с. 109 назви гори Бони та вулиці Широкої треба було провідміняти. Так само багато прізвищ і населених пунктів подані в суто польському звучанні. В той же час українська мова користується власною географічною номенклатурою. Ми пишемо «Краків», «Перемишль», «Любачів», і цим підкреслюємо нашу причетність до польського назовництва. На с. 155 про артилерійські підрозділи сказано, що в них забракло «запалів», коли насправді треба було сказати про заряди чи набої. Втім, дрібні недоліки аж ніяк не применшують загального позитивного враження від книжки.
Приємно, що нова книга вписується своєю ошатністю й мистецьким оформленням у серію «Невідома Україна мілітарна», засновану ще 2014 році й добре впізнавану на бібліотечних та крамничних полицях. Барви обкладинки традиційні – золота військова відзнака й заголовок на захисному тлі. Книга, як і попередні, виготовлена дуже якісно, на щільному папері, вміло змакетована, добре зшита, отож довго слугуватиме читачеві. Окремо слід відзначити скрупульозний добір і якісне відтворення ілюстрацій: це документальні світлини, часом абсолютно незнані в Україні, картосхеми бойових дій, цікавий і дуже доречний «несерйозний» ілюстративний матеріал – політичні карикатури на Сталіна, Гітлера, Молотова й Ріббентропа, а також пропагандистські плакати 1939 року. Особливо промовистим є зіставлення німецьких і совєтських плакатів, що відрізняються лише символами й портретами своїх вождів. Серед ілюстрацій багато матеріалу з зображенням бойової техніки. Вони значною мірою доповнюють розповідь автора, допомагають розвіяти стереотипи, що довго насаджувалися радянською пропагандою.
Іван Сварник, директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки
