(За матеріалами книги Середницький Я. Генерал Павло Шандрук. 1920-1936 роки. Продовження боротьби з російським імперіалізмом за незалежність України. – Львів: Растр-7, 2020. – 284 с)
Генерал П. Шандрук писав у спогадах, що «більшовики не давали спокою й у таборі № 10 інтернованих вояків 3-ої Залізної дивізії Армії УНР у м. Каліші біля Познані в Польщі. В 1922 році кілька разів згідно з польсько-совєцькою угодою приїздила совєцька місія агітувати вояків «повертатися на «родіну». Загальний збір інтернованих козаків і старшин на таборовому майдані зустрів агітацію цілковитою тишею, жоден не вийшов уперед і виглядало на те, що так було в усіх 7 таборах у Польщі. Тоді більшовики пробували підмовляти людей поодинці. Пізніше ми дізналися, що одним із зрадників став заступник керівника штабу 3-ої Залізної дивізії сотник [Омелян] Макаренко, що втік до Варшави і навіть прихопив зі собою якісь штабні документи».
Військові інваліди в таборі № 10 в Каліші. 1921 р. http://ounuis.info/events.html?start=360
«Був ще один випадок» у інтернованій в таборі № 10 у Каліші 7-ій стрілецькій бригаді 3ої Залізної дивізії полковника П. Шандрука: «Підполковник [Павло] Нечитайло*, намагаючись у 1922 році знайти роботу в Карпатах, повернувся до табору за кілька тижнів і прийшов до мене з листами від своєї дружини і від отамана [Івана] Кобзи, що якийсь час командував Слобідським корпусом**». Дружина писала П. Нечитайлові, що «він мусить негайно повернутися додому, бо вона з трьома дітьми в скруті, що йому простять всі «провини» (30 листопада 1921 року Уряд УРСР оголосив амністію особовому складу Армії УНР). П. Нечитайло просив поради П. Шандрука і не послухав її. Пізніше «дійшли звістки, що він так і не дістався додому, а був засланий до таборів разом з отаманом І. Кобзою».
Головний Отаман Симон Петлюра, генералітет Армії УНР і командний склад дивізій і окремих частин підготувалися й підготували підлеглих старшин і козаків до відвідування більшовицькою репатріаційною комісією таборів інтернованих у Польщі. Про це свідчать, наприклад, розпорядження від 22 травня 1922 року і лист від 13 жовтня 1922 року Головного Отамана С. Петлюри до Генерал-інспектора Армії УНР генерала О. Удовиченка, копії Воєнміну (Військовому міністру Уряду УНР) і командувачам військових груп. В результаті в таборі № 10 у Каліші тільки 93 вояки і старшини Армії УНР зголосилися повернутися до України.
* Підполковник П. Нечитайло, що як керівник служби постачання 7-ої стрілецької бригади П. Шандрука в 3-ій Залізнійдивізії, проводив восени 1920 р. махінації з цукром у зоні бойових дій з більшовиками на Поділлі.
** Отаман Іван Кобза у Листопаді 1918 р. під час повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського сформував із прихильників Директорії Харківський Слобідський Кіш. У грудні Кіш переформували у харківський Слобідський полк під командою І. Кобзи, який згодом увійшов до Запорізького корпусу. Після розформування полку в червні 1919 р. І. Кобза виконував особисті доручення Головного Отамана С. Петлюри, а в 1920 р. був головою міста Кам’янець-Подільський.
Група старшин у таборі № 10 в Каліші. 1924 р. Зліва-направо: сотник М. Майборода, підполковник І. Дем’яненко, генерал О. Удовиченко, підполковник Ю. Крижанівський, хорунжий М. Лоцький. http://ounuis.info/events.html?start=350.
Командувач 2-ої Волинської дивізії генерал Олександр Загродський
Козак куреня морської піхоти під час боїв у Одесі на початку 1918 року, а пізніше заступник командувача Одеської «Січі» Юрій Липа так описав більшовицьку агітацію в таборі Запорізької дивізії Армії УНР у м. Пикуличі біля Перемишля [54]: «По кількох місяцях союзникам-полякам обридло давати хліб інтернованим – та воно й забагато – кількадесят тисяч нагодувати… Отож приїхало з совєцької місії з Варшави кількох, серед них студент-українець, жовтий сухітник, добре говорив українською мовою – агітатор… Закашлявся й почав. Що в Україні тепер краще, як за самостійних часів, що федерація – найфасонніше діло, що всі брати, а особливо хто з півночі, і теє і, теє і онеє.
Мовчать всі, не кашляне ніхто, бо то «струнко». Холодом тільки віє, не знати, чи з рядів, чи так з повітря… Витягає папірець, читає: на яких умовах під москаля вертатись. Викликає: хто хоче? Нікого. Тільки дивляться так – без пощади… Студент плечима рушив, як од нагая. Кричить тоненько: Разом у них забагато духу, а я буду ходити од бараку до бараку – позбираю декого.
-
Позбираєш ти – кажуть козаки потихеньку, – але свої кістки.
Ходить студент коло бараків, винюхує, за ним – жиди, за ним польські урядовці. Вибрав барак 3-ої Залізної дивізії. Там його мало помиями не облили та сотник Василь Недайкаша встеріг козаків, не дав. Ходить студент коло бараків, як коло пекельних машин». Додамо, що 1 400 вояків Армії УНР повірили все-таки оголошеній Урядом УССР 30 листопада 1921 року амністії особовому складу Армії УНР і повернулися до рідного краю.
Було на світі плем’я інки.
Було на світі – і нема.
Одних поставили до стінки,
А інших вбили крадькома.
Кого улещено дарами,
Кого утоплено в крові.
І тільки храми, древні храми
Стоять по груди в кропиві.
Ліна Костенко. Іма Сумак.
Дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка
Ярослав Середницький (Львів)
