Степан Семенюк (фото з 2008 року)
11 липня відійшов у вічність чесний і великий син нашого народу. Слава йому! Пишаймося тим, що мали змогу жити біля такої чудової людини, пише Василь Шляхтич у варшавському “Нашому Слові”.
Степан Семенюк народився на Волині у 1920 році. Його батьками були Тетяна і Василь Драницькі. Прізвище Семенюк він прийняв, коли був арештований радянською владою. Про життя пана Степана можна почитати в його автобіографії «…І гинули першими». На Волині він закінчив школу і став учителем. Там залишив свої молоді роки, нездійсненні мрії та надії. Коли прийшла більшовицька влада, Степан Семенюк пішов у підпілля та став членом Організації українських націоналістів, долучився до створення загонів Української повстанської армії. Пізніше його зловили «совєти», понад 10 років Степан Семенюк відсидів у радянських казематах Сибіру. Йому присудили смертне покарання, багато днів він провів уже в смертній камері. Брав участь у Норильському повстанні – був одним із його ініціаторів.
Степан Семенюк завжди був вірний Богові і своєму українському народові. Віра в Бога вела його через усе життя. Пан Степан ніколи не втрачав надії на те, що Україна воскресне. У 50-х роках минулого століття він був помилуваний і як громадянин довоєнної Польщі приїхав до цієї країни, де став членом Українського суспільно-культурного товариства. Пан Степан стежив за подіями в Україні. Після проголошення незалежності він давав лекції по всій території України. Був визнаним істориком, за свою роботу 2010 року отримав Премію імені Василя Стуса. Пан Степан був також членом Любуського Об’єднання українців.
У вівторок, 16 липня о 10.00, зеленогірська громада на цвинтарі на вулиці Вроцлавській попрощалася зі своїм другом, борцем за незалежну Україну, каторжником сибірських таборів. Пан Степан упокоївся на 99 році життя у будинку для престарілих в Зеленій Горі. Молитву відслужив отець декан Андрій Бунзило. Люди прийшли на цвинтар, аби помолитися за покійного та віддати йому належну шану, а біля могили заспівали йому прощальну пісню «Чуєш, брате мій, товаришу мій…».
Тіло спочине в чужині
Душа вже в Бога на гостині.
Тіло покладуть в чужині.
Мріяв спочити на Волині,
Там, де лежать Його рідні,
Там, де служив Він Україні,
Дарив їй роки молоді.
Де піднімав наш жовто – синій,
Де ставав проти ворогів.
Завжди є так, як Бог бажає.
Бог знає, що кому і де.
Заплющив очі в чужім краю.
Душу в край рідний заведе.
У Бога кордонів немає,
Якщо захоче, здійснить все.
Про життєвий шлях Степана Семенюка з Нашого Слова:
Слово про живого, але забутого нашого героя
Наш Герой Степан Семенюк (провів 15 років в Сибіру, півроку у смертній камері – ред.) перебуває зараз у Домі пристарілих. Коли я його недавно провідав і сказав, що хочу написати про нього статтю, він відповів, що, починаючи від 1956 року, є постійним читачем «Нашого слова». Згадав також рідне село на Волині і батьків – Тетяну і Василя Браницьких, що були хліборобами.
Молоді роки
Степан Семенюк народився 19 січня 1920 року. Як сам говорить, перед його очима дуже часто постає образ дитинства. Пригадує собі, як малим хлопчиною побачив приїзд священика в село, як його батько тоді вийшов з хати і пішов у напрямку священика, потім зняв шапку з голови і вклонився. Коли приблизився, чекав, аж священик протягне йому долонь. Щойно тоді батько привітався зі священиком, цілуючи його в руку. Тоді священики мали велику шану в селян.
Пан Степан розповідав, як минали його дитячі роки в рідному селі, як грався з ровесниками, а з часом ходив з ними до школи. У селі було чотири класи. Четвертий клас треба було обов’язково повторювати. У школі священик, або, як сказав, по нинішньому, катехит вів лекції релігії. Навчання велось українською мовою. У п’ятий клас пішов вчитись до школи в Луцьку. Це було приблизно десять кілометрів від його рідного села. У Луцьку за школу батьки зобов’язані були платити 3 злоті за місяць. Це називалося «родзінне», тобто родинне. Церква була у Піддубцях, сусідньому селі.
Пан Степан згадує, що біля його села не було польських сіл. Були тільки польські колонії, а також німецька і чеська. У кожній з цих колоній були школи, де вчили діток їхньою рідною мовою. Усі колоністи спілкувалися українською (русинською), бо добре її знали, особливо німці і чехи, бо прийшлося їм жити серед людей тої землі. Між українцями, німцями і чехами були хороші відносини. З поляками вже так добре не було. Польські колоністи зайняли всі їхні землі після закінчення Першої світової війни. Колонії німецькі і чеські постали тут ще за царської Росії, а польські щойно після закінчення польсько-більшовицької війни. Тоді в нагороду Пілсудський віддав землю легіоністам, які боролися з москалями, а також «осадникам» з центральної Польщі, які прибули сюди «полячити» (полонізувати) їхні землі. Хоч у боротьбі з москалями брали участь також й українці, їм, на жаль, землю не дали. Місцевому українському населенню це не дуже сподобалося. Їм прийшлось працювати в колоністів за невеликі гроші. Колоністи в усі більші свята йшли на Службу Божу до православних церков, хоч самі були католиками або протестантами. Костелів там майже тоді ніде по селах не було, щойно де-не-де починали будувати.
Пан Степан сказав мені, що його хресною мамою була чешка. Говорив, що коли повернувся разом з поляками до Польщі з сибірських таборів, то відвідав свою хресну маму в Чехословаччині. Розповідав про те, як вона повернулась туди. Це було в результаті договорів між Німеччиною і Радянським Союзом. Тоді почався обмін людьми між згаданими державами. Чехи і німці, а також багато польських родин переселилися до «Рейху», тобто на німецьку сторону. Поляки до Радянського Союзу не пхалися. Вони вже знали з історії про «мед», обіцяний більшовиками. Згадував пан Степан, що священик його парохії мав шістдесят гектарів землі, яку обробляли парафіяни. А коли закінчилася Перша світова війна, люди хотіли, щоб Службу Божу священики правили українською мовою, бо за царської Росії правили тільки «московською». Бувало, що вірні проганяли священика, який не хотів служити у зрозумілій для них мові. Пригадав собі, як їхню церкву відвідав єпископ з Почаєва. Забув прізвище, але пам’ятає, як усі були дуже задоволені, бо Службу Божу єпископ правив українською. А яке гарне і зрозуміле для всіх «казання» сказав… Сам єпископ був офіцером армії Української Народної Республіки. Пригадує собі, як почав вчителювати під кінець тридцятих років минулого сторіччя. Як наказано вчителям вчити дітей пісню «Nie będzie Niemiec pluł nam w twarz», а закінчив усе словами: «А як було, добре знаєте…».
Пан Степан говорив, що після Першої світової війни наше населення було малограмотне. Це тому, що після козацької доби на Волинь прийшли попи-москалі, яким було вигідно, щоб населення було неписьменним. Усіх грамотних і тих, що стояли за українством наших земель, царська влада насильно посилала тоді в глибину Московщини, а освічених людей і проводирів – у Сибір. Вже за його дитячих років, якщо хтось з більш заможних людей хотів послати свою дитину до школи, то всі в селі сміялися і говорили, навіщо йому це, краще купити кусок землі. Земля дасть хліб, а школа лишень збаламутить. Він сам був тоді здивований тим, що для більшості священиків на Волині було вигідно, щоб віруючі були малограмотні. Він один із перших пішов до Луцька вчитися.
Приїзд до Польщі
Пан Степан згадував про своє повернення із сибірського заслання. Як приїхав до Польщі і зупинився в місті Ґожові-Великопольському, як шукав своїх людей, з якими міг би поспілкуватись. Просто шукав українців. Він купив у кіоску «Наше слово» і демонстраційно читав його в автобусі, мріючи, що хтось побачить це і заговорить з ним українською. На жаль, довго прийшлося йому чекати. Але все-таки віра дала плоди і він дочекався. Знайшов наших людей, а були ними жертви Акції «Вісла». Були також українці, які, тікаючи від москалів, «перехрещувалися» на поляків… Це нагадало мені розповідь одного українця: «Колись, будучи на армійській перепустці, я заїхав в одне село, де мала відбутися сільська танцювальна забава. Знав я від родини і знайомих, що в тому селі і в його околицях живуть українці, переселені польською владою під час операції „Вісла”. Задумав віднайти їх. Але як мені віднайти людей, про яких знаєш лише з розповіді. А був я у польській військовій формі. Коли почну українською говорити, можуть прийняти мене наші люди за провокатора. Адже я не знав, які відносини між людьми тут у селі. А треба сказати, що це були п’ятдесяті роки минулого століття. Крім того, я був ще з іншими військовими, про яких небагато знав. Тоді я подумав: це західні землі нинішньої Польщі, запитаю про німців – автохтонів. Як задумав, так і зробив. Біля сільської крамниці питаю чоловіка, який приїхав на ровері (велосипед) за покупками: „Proszę Pana, czy w tej wiosce mieszkają jacyś Niemcy?” („Пане, скажіть, прошу, чи в цьому селі живуть якісь німці?”). А він на це польською зі східним наголосом: „Panie, jacy tu Niemcy? Tu mieszkają Polacy z-za Buga і Ukraińcy z Akcji Wisła” („Пане, які ту німці? Тут живуть лишень поляки з-за Буга і українці з Операції Вісла”). Зітхнувши, я продовжив розмову з тим же чоловіком: „А які прізвища в цих українців? Він мені назвав бодай же чотири прізвища. Так я, ідучи селом, розпитав уже про них і так зайшов до хати української сім’ї, яка прийняла мене дуже радо. Це були люди десь з Сяніччини, які через цю ганебну Акцію „Вісла” потрапили, власне, у це село. Таким „підступним” способом я дізнався про українців у селі…».
Підпілля
Хоч багато фактів, про які я пишу, Степан Семенюк писав у своїй біографічній книжці «І гинули першими», все-таки багато нових епізодів зі свого життя він згадав, коли я сів навпроти нього. І про ті подробиці також треба нам знати. Слідкуйте. Коли пан Степан перейшов у підпілля, радянська влада заарештувала його батьків. Батько помер десь там на сибірській землі, куди був зісланий у травні 1941 р. Мама все ж повернулася звідти на рідну землю і померла десь у п’ятдесятих роках на Волині. Точно пан Степан не знає, бо був тоді у сибірських таборах. У нього було четверо братів і сестра Марія. Один із братів Остап загинув під час «визволення» Латвії на латвійській землі. Два брати Андрій та Іван також були підпільниками – районними референтами ОУН. Обоє вони загинули від куль НКВД. У розмові пан Степан знову вернувся у свої молоді роки. Навчаючись у п’ятому класі, він допомагав у навчанні слабшим учням. За це отримував 3 злоті місячно. Ці гроші він призначав на навчання у школі. Коли було тепло на дворі, до школи ходив пішки (до Луцька з його села було біля десяти кілометрів). Коли було холодно, він жив на квартирі в єврея. Платив батько – привозив дрова. Пізніше жив у «сутерині» (підвалі) разом з однокласниками. Батько одного з його товаришів сторожував у того ж єврея, який дозволив їм там жити. В одній кімнаті тіснилось п’ятеро хлопців. «Якщо йдеться про харчування, батьки раз на тиждень привозили нам, що могли: булку хліба, молоко… А коли зарізали кабана, то й кусок сала привезли. Української мови вчила нас два рази на тиждень п. Квятковська – полтавчанка. Не знаю, чи вона була полька, чи українка. Вчила добре». Перші заробітки – це були гроші, які пану Степанові платили батьки за допомогу в навчанні їх дітей. Потім жив у єврейських родинах. Вчителювати почав, коли прийшли більшовики. Це був 1939 рік. Відтоді навчання велося лишень українською мовою. Пан Степан вчив дітей історії і рахунків, тобто математики. На шкільних районних конференціях представляли його як взірець для інших. Тим і гордився. Директором був українець, який знав добре українську мову. Як згадує пан Степан, діти його дуже любили. На районній конференції для вчителів Степан Семенюк читав вчителям лекції. У Луцьку він вчився три роки у школі «повшехній», а потім три роки у так званій «заводувці», тобто школі, де молодь отримувала різні професії. Як вже згадував, він був першим, який пішов з села до міста вчитися. Керівник школи, поляк Солтисік, подивився тоді на Степана і сказав, що з нього буде добрий урядовець…
У підпілля Степан Семенюк пішов ще за москалів. Він згадує: «Був 1940 рік. Спочатку я був районовим ОУН. Про мою підпільну працю з часом дізналася московська влада і хотіла мене заарештувати, коли я читав лекції у школі. Про це попередив товариш, який затарабанив у вікно і сказав тікати, бо по мене прийшли. Це був Кость. Прізвища не пригадую. Тоді я втік і вже надобре пішов у підпілля. Тут мене вибрали провідником району ОУН на Дубівщині. Там я організував підпільну діяльність. Коли прийшла війна, УПА на тих землях не було, як дехто говорить. Були лишень військові частини, які пізніше стали відділами самооборони, що мала захищати людей від усіх окупантів, а щойно з часом, десь у 1943 році стали відділами УПА. Мене поставили тоді командиром одного з таких відділів. Зброю я мав, та в мене не було потреби вживати її. Так я її не вживав. БОЖА рука захищала мене і була мені, як зброя».
Колись давно запитав я в пана Степана про релігійні відносини у відділах самооборони, а пізніше в УПА. Він тоді відповів: «Пане Василю (хоч я від нього молодший на 26 років, він до мене ніколи не звертався на „ти”, лиш на „ви” або „пан”), у наших відділах були і православні, і греко-католики. Були також римо-католики і протестанти. Навіть траплялися євреї і мусульмани. Всі ми творили одну армію, завданням якої було боротися з усяким злом, яке приносив мирному суспільству кожен окупант». Тут він додав, що і в інших арміях служили люди різних віросповідань і національностей. Наприклад, у польській армії, яка боролася проти фашистів і комуністів, було багато, між іншим, українців. Про це можна прочитати у його автобіографічній книжці «І гинули першими». ■
