Нині всі ми живемо у велику історичну добу, коли триває героїчний спротив Українського народу російській навалі, яка почалася 24 лютого 2022 року. Найкращі сини і доньки України захищають рідну землю від московських загарбників у лавах ЗСУ, формуваннях Тероборони, займаються волонтерською діяльністю, передають розвідувальну інформацію про пересування ворога, допомагають нищити його на всіх напрямках.
«Доба, жорстока як вовчиця», за словами Ольжича, вимагає від кожного максимального напруження сил, нервів, залучення всіх необхідних знань і навичок задля наближення Перемоги. Одним з ключових факторів нашої переваги над ворогом, який демонструє в ці дні Українська Нація, є її масове «покозачення», тобто, як і в давні часи, – згуртування і мотивація, усвідомлення себе тим ланцюжком поколінь, на долю якого випало продовжувати Справу дідів і прадідів. Не останню роль у цьому відіграє досвід минулих епох, особливо не так далекий від нас період спротиву російсько-більшовицьким загарбникам, який увійшов в історію, як „народна війна”, або „повстанський рух 20-х-30-х років ХХ століття”. Рівно сто років, які відділяють два покоління українських героїв – це той проміжок часу, коли можливо і важливо не лише провести історичні паралелі, але й ознайомитися з біографіями повстанців, методами боротьби, тактикою, особливостями та її розмахом.
Окрема тема – мотиваційна. Для нас – усвідомлення себе частиною єдиного історичного процесу боротьби за волю України; усвідомлення – через ознайомлення з документами. Для ворога – усвідомлення долі, яка чекає його на землях Сумщини, або, точніше кажучи – в землях.
Публікація архівних документів з історії боротьби проти російських окупантів на Сумщині у 1920-х–30-х роках минулого століття є надзвичайно актуальною, бо зазначений період в історії нашого краю дотепер висвітлювався не завжди об’єктивно. Сьогодні поступово, крок за кроком, українська історична наука долає завали безпам`ятства, які утворилися внаслідок політичних потрясінь ХХ століття. З`являються „cвіжі,” ідеологічно не зашорені, оцінки багатьох подій та явищ вітчизняної історії, „виринають” нові, раніше невідомі імена, які відіграли визначну роль у цих подіях. Це стосується і Української революції 1917-1921 рр., і боротьби ОУН-УПА, і теми політичних репресій та голодоморів. Ось тільки про те, що ж творилося у 20-ті роки – роки „будівництва соціалізму” в українських селах, хуторах та прилеглих до них лісових масивах – мовчанка… І це при тому, що часто „дійові особи” тих таємничих подій вже „засвічені” історичною наукою й „канонізовані” українською спільнотою, як активні учасники попереднього періоду – Української революції 1917-1921 рр. Більше того: інколи біографії провідників та учасників Селянської війни початку ХХ століття та самі їх ідеї знаходили своє продовження в подіях 1940-х–1950-х років. Так значна частина „Нарису історії ОУН”, підготовленого П. Мірчуком1, містить детальні звіти про підпільну і партизанську боротьбу 20-30-х років зі східноукраїнських земель, зокрема і Сумщини. А перший створений відділ УПА носив назву „Холодного Яру” – славнозвісного повстанського формування 20-х років на території сучасної Черкащини. Говорячи про Холодний Яр, варто зазначити й те, що на однойменному романі Ю. Горліса-Горського2 у міжвоєнний період було виховане ціле покоління патріотів у Галичині та за кордоном. Втім, свій „Холодний Яр” (і часто не один) був у кожній губернії…
Замовчування і перекручування фактів про повстанську війну українського селянства 20-30 років ХХ ст. на думку окремих дослідників має і наукове й політичне підґрунтя. Щодо науки, то безкритично взявши за основу мемуари учасників Перших Визвольних Змагань (переважно – кадрових військових, а часто й суперників повстанців) окремі сучасні історики перейняли від них здебільшого негативне ставлення до селянського повстанського руху, т. зв. отаманщини, як синоніму анархічності, стихійності, нефаховості у військових питаннях. Звідси і оцінка воєнних можливостей та успіхів повсталих, ніби чогось другорядного порівняно з діями регулярних армій (тієї ж УНР, наприклад). Політична ж причина замовчування розмаху повстанського руху на нашу думку полягає у прагненні приховати від народу його здатність до опору, збройної боротьби і взагалі до протесту. Це і є та маніпуляція історичною та суспільною свідомістю, яка ставить на меті відібрати в українців героїчну складову їх минулого. Тому першочерговим завданням архівістів, у царині використання інформації, сьогодні вважаємо оприлюднення документів – свідків боротьби нашого народу за свої людські, національні, соціально-економічні права та духовні цінності.
У радянській історіографії про партизанську боротьбу зазначеного періоду писалося як про бандитизм. Фактичний матеріал із вказаної проблеми міститься у працях, написаних очевидцями тогочасних подій: М. Савельєв “Экономические причины кулацких восстаний“ (1919 р.)3, М. Равич-Черкаський “Махно и махновщина”4, Р. Ейдеман “Борьба с кулацким и повстанческим бандитизмом“ (1921 р.) 5, “Очаги атаманщины и бандитизма“ (1921 р.)6, “К вопросу о борьбе с бандитизмом” (1922 р.)7. Дукельський “ЧК на Украине” (1923 р.)8. Хоч інформація у згадуваних працях подається тенденційно, з прокомуністичних позицій, але при цьому наводиться чимало конкретних фактів, свідчень очевидців, що є важливим для аналізу повстанської боротьби та подальших пошуків.
Дані про повстанську боротьбу у 1917–1920-х роках є у праці “Українська РСР у період громадянської війни (1917 – 1920)”9, що вийшла друком у 3-х томах протягом 1967–70-х років. Також цікавим у сенсі фактичного матеріалу є праці: О. Кучера “Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921 – 1923 рр.” та колективна монографія «Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922)»10, яка, крім того, ще й розкриває стиль та методи роботи цього «караючого меча революції».
Збірник документів з історії ВЧК “На защите революции”11 має чимало інформації про повстанські виступи на Сумщині, спрямовані проти більшовицької влади, а також про існування дієвого національного підпілля.
У діаспорній історіографії ґрунтовних робіт, присвячених питанню “отаманщини”, як називали повстанський рух в Україні, немає, за винятком дослідження В. Плюща “Боротьба за Українську державу під совєтською владою.”12 Окремі дані про партизанську боротьбу 1917–1920 років знаходимо у мемуарах очевидців. Так інформацію про повстанський рух у північних районах теперішньої Сумщини знаходимо у книгах “Вороніж та його околиці”13, а також “Під сонцем обездолених”14 Григорія Сірика, що зараз мешкає в Канаді, маловідомій книзі Р. Суслика “Криваві сторінки з неписаних літописів” та у розвідках М. Вербицького “Найбільший злочин Кремля” і О. Калиника “Що несе з собою комунізм?”15 З протилежного боку цікаві фактичні матеріали містяться в спогадах одного з учасників боротьби за радянську владу І. Міхна16. Серед нещодавно перевиданих в Україні книг добрий матеріал із цієї тематики дає дослідження С. Підгайного “Українська інтелігенція на Соловках”17 та праця С. Мечника “Від оприччини до КГБ”18. Окремо слід відзначити унікальну працю В. Кука “Колгоспне рабство”19, яка наводить багато прикладів жахливого соціально-економічного становища селян, як однієї з головних причин повстанського руху. Цю книгу, перевидану сьогодні в Україні Центром досліджень визвольного руху,. не можна віднести до діаспорної історіографії, оскільки писалась вона 1952 р. в Україні, в умовах глибокого підпілля.
Останнім часом в Україні історіографія означеної проблеми дещо розширилась.
Ґрунтовною роботою щодо вивчення повстанського руху в Україні 1917 – 1920-х рр. займався історик Роман Коваль (“Героїзм і трагедія Холодного Яру”(колективна праця)20, “Отамани гайдамацького краю. 33 біографії”21, “Багряні жнива Української революції”22, “Отаман Орлик”23 та інші праці). Велику роботу по дослідженню повстанського руху на Сумщині здійснено П. Ісаковим у середині 90-х років. Її результати друкувалися у часописі “Сіверянський літопис”24, була захищена кандидатська дисертація.
Певною спробою документального вивчення підпільно-партизанської боротьби на Сумщині стала праця “Залізом і кров’ю”25 яка вийшла друком у 2001 році. Окремі факти про повстанську боротьбу є у двохтомній праці І. Біласа “Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953” та В. Улянича “Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921-1933 роках.”26 Досить вдалими є спроби систематизувати відомості про повстанську боротьбу на регіональному рівні і у працях В. Дмитрука “Вони боролися за волю України”27 та В. Ревегука “За волю України”28.
