За ініціативи представника Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгара, автора цих рядків та мешканців с. Ряське Михайлівської громади Полтавського району й згідно з розпорядженням Полтавської обласної військової адміністрації у межах виконання законів «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 столітті» вулицю Партизанська у цьому селі перейменовано на честь земляка Павла Кудрявцева. Це вагомий крок на шляху відновлення національної пам’яті про цього видатного петлюрівця, односельця, борця за Українську самостійну державу, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки (УНР). Одна з ключових тез російської путінської пропаганди полягає у тому, що Україна, начебто, лише геополітичне непорозуміння, яке з’явилося на мапі світу через розвал СРСР. Насправді, сучасна Україна продовжує державотворчі традиції УНР, а сучасна росія — правонаступник СРСР. Тож нині, у час російсько-української війни за незалежність говоримо про спадщину УНР, Української революції 1917-1921 років. Актуальність уроків історії, історичної правди про УНР і її діячів загострюється тим, що Україна зараз, як і тоді, протистоїть російській агресії. Сто років тому проти УНР вела війну червона і біла росія. Нині війну веде путінська росія: наша столітня війна за незалежність триває. Важливо плекати пам’ять про борців за незалежність усіх історичних періодів – як воїнів Армії УНР, так і сучасних ЗСУ.
Ствердження історичної правди: видаляємо «білу пляму» про Героя Армії УНР
Історію Батьківщини, особливо малої, рідного краю, де виріс, треба знати краще, цікавитись нею і вивчати так, щоб не виглядати знавцем чого завгодно, та тільки не свого етнічного, близького, рідного…
Донині ніде не обумовив і не згадав про неординарну, патріотичну постать земляка Павла Кудрявціва. Так сталося не тому, що я не хотів умисно цього робити, а через брак будь-яких знань про нього. Комуністична пропаганда свідомо паплюжила події тих буремних часів, намагалася стерти значущі моменти героїчного протистояння українців червоному терору москалів. У Ряській школі, де я успішно навчався у сімдесятих роках минулого століття, найменших відомостей про сім’ю Кудрявцівих, на жаль, чути не доводилось… Прикро й від того, що прямі родинні перекази через покоління, та й сільські – від старожилів, зовсім не доносили інформації про велику родину священника, відомого на всю округу… Уявіть, пам’ятаю до сьогодні розповідь бабусі Олі Пелашки про махновців, які забрали у її тата, мого прадіда Павла, кобилу Лиску і обіцяли повернути за тиждень, а реально замість кобили через місяць привели корову, але ж не забули… Зрозуміло, тоді обізнаність у подіях серед люду формувалась примітивніше. Це нині можливо через світову мережу інтернет і безліч друкованих матеріалів… Та те, що відбувалось зовсім поряд, уривками все ж передавалось, а ось щодо Кудрявцівих ніби хтось вичистив…
Багатьом ще згадується, напевно, художній фільм «Весілля в Малинівці», де «красені, червоноармійці» показані на полтавських землях (періоду, названого комуністичними ідеологами «громадянською війною») «визволителями», «народними улюбленцями», а патріоти Української самостійності – гультяями, пияками і грабіжниками. Так російсько-комуністична пропаганда виховувала покоління піонерів і комсомольців – манкуртів і «яничариків»… Результат спокутуємо донині – ДНР, ЛНР і тисячі зрадників та вбивць у складі військ московських рашистів з українськими генами…
Прикро, що з 1991-го року, за часів уже сучасної Української державності в підручниках з історії для учнів шкіл і ліцеїв дуже важливий відрізок боротьби нашої нації за вільну державу 1917 – 1921 років висвітлено скромно. Не дивно, що і випускники Ряського ліцею також мало що знають про добу УНР, Директорії і зокрема й про Павла Кудрвціва – односельця, губернського комісара УНР на Полтавщині, соратника Симона Петлюри, генерал-хорунжого Армії УНР (1920 р.), генерал-поручика Армії УНР (посмертно).
Це велика «біла» пляма, яку починаємо видаляти. Разом із Полтавським офісом УІНП починаю свою лепту вносити і я – полковник ЗСУ, учасник бойових дій, син Рящанської, Приорільської землі. Вважаю справедливим розпочати нову історичну «сторінку» від рящан як військовий про Героя-земляка, також військового…
Життєвий шлях героя нашої оповіді можна поділити на час зростання, навчання і служби у царській імперії, і найбурхливіший, хоча й короткий період боротьби і діяльності як видатної особистості епохи УНР.
Зі священницького роду
Сім’я священника о. Омеляна Кудрявціва прибула до поселення Ряська як волосного центру Костянтиноградського повіту Катеринославської губернії наприкінці 19-го століття, в часи так званих царських переселень. Навколо Ряської були розкидані по степах і долинах Приорілля з десяток хyторів і невеличких поселень, як то Кобила, Валків хутір, Землянки, Жирківка, Павлівка, Михайлівка…Саме в Михайлівці розташовувалася і родинна садиба Кудрявцiвих, де у отця Омеляна народилось четверо дітей – сини Євгеній і Павло та доньки Анна i Надія.
Оскільки Ряська уже на той період була доволі розвиненою адміністративною одиницею, де проживали кілька тисяч людей, працювали з десяток продуктивних млинів, олійниця, де забивали олію та товкли макуху (перекази дають інформацію – вози у черзі до олійниці стояли аж до кацапського Орчика), а ще відбувався промисловий вилов риби, бо було її в Орілі чималенько… Словом, життя вирувало, а церкви не було, і, щоб організувати центральний «приход» навколо згаданих поселень, доля визначила духовну місію саме о. Омеляну. Родина також стала причетною до такої важливої для рящан справи.
Починаємо усвідомлювати чому син священника Павло Кудрявців постав (за відгуками сучасників) чесною, порядною, відповідальною людиною, патріотом, розумним і освіченим керівником, мудрим та поважним воєначальником. Цьому сприяло батьківське релігійне виховання, духовне наставництво, а ще саме рящанське буття, з якого зростають позитивні, хороші люди…
Родина Кудрвцівих у вирі історичних перипетій «розвіялась» по світу. Син Євгеній став як і тато – священником, Надія і Анна здобули гарну освіту і вчителювали. Відомо, що у Надії успішними зросли діти – син Григорій і доньки Анна і Антоніна. А ось уже в Антоніни народилась і дотепер жива-здорова донька Людмила Гулак-Кудрявціва, котра зараз мешкає в селищі Машівка у 30-ти кілометрах від Ряської, неподалік своєї Михайлівської родинної садиби, від якої, щоправда, мало що залишилось – хіба, на жаль, ділянка з густими кущами. Сімейний архів Кудрявцівих, за інформацією від пані Людмили, у невизначеному напрямку з Ряської вивіз дядько Григорій. Мало відомо про племінників Павла Кудрявціва – Євгена і Всеволода, вони мешкають у одній з країн Балтії, напевне, у Литві.
Про українську транскрипцію прізвища
Деякі історичні джерела подають українську транскрипцію родового, спадкового прізвища КудрявцІвих (як уже помітили – так пишу і я), а не Кудрявцевих, як здебільшого вживається істориками. Цікаво було б прочитати у церковних метриках. Це відповідає історичній традиції – відрізняти українські прізвища від російських. Зокрема, у «Вікіпедії» читаємо: «Павло Омелянович КудрявцІв». І на цю заувагу зазначається пояснення з посиланням на документальний облік адміністративних паперів Катеринославської губернії щодо населення саме волості Ряська. Оприлюднюємо дослівно: «Павло Омелянович Кудрявцев (іноді Кудрявців, 1873, слобода Ряська Костянтиноградського повіту… генерал-поручник Армії УНР (посмертно)».
І далі іде короткий, дуже скромний біографічний опис, в якому немає ліричних посилань на його дитинство і юність, про те, як він у свій юний час також босоніж бігав по Косогірських кручах біля Ряської, бродив, закотивши хлоп’ячі штанці, побіля пристаней Орілі, любив річку і навколишню природу, купався на Кладках чи біля Криниці, зустрічав сонце від Орчанської «череди» – все точнісінько так, як і юні рящани, котрі зараз зростають у неймовірно гарній, мальовничій місцевості, обласканій руслом Орілі…
Москалі й у часи російської імперії та СРСР паплюжили українські прізвища, змінювали їх, доточували суфікси «ов», «єв», прибирали м’який знак від «ський», подаючи у метриках «скій», а жіночим додавали уособлюче «я» і таке інше. Хоча згідно з мовними правилами, прізвища мають вживатися без жодних змін, а ще так, як на цьому наполягає сам носій свого прізвища! І Ряську тут читаєте правильно, за похідною назвою – Ряська, бо в усіх посиланнях на біографічні дані П. Кудрявціва, включно до 1921-го року подається місце його народження – Ряська слобода!
Оскільки сам Павло Омелянович ніде не зауважував на особливостях вживання його прізвища і очевидно, погоджувався на кінцеве «ев», то поки-що не бачу сенсу у це глибше занурюватися. Ось коли віднайдеться родинний архів, тоді можна буде повернутися до такої теми.
Юні роки
Не вдаватимусь лише у скупі цифри та фіксації суто біографічних даних, бо не звик штампувати сухі фрази, коли матеріал стосується опису життя і діяльності людини в соціумі. Описуватиму і прагнутиму уявляти час і події, в яких довелося жити і діяти землякові, односельцю Павлу Кудрявціву.
Про юні і молоді роки Павла Омеляновича дещо дізнаємося з розповідей уже згаданої мною його двоюрідної внучки Людмили Гулак з Машівки, але це звичайний збірний образ покоління доби занепаду російської імперії. Деталі ж подій і ситуацій, мабуть, є у сімейному архіві, який, сподіваюся, дослідники знайдуть. Тим паче, що деякі перекази подають інформацію про племінника Григорія Кудрявціва, котрий зберіг родинний архів, а історична стежина у цьому напрямку веде не так і далеко від Ряської – через Оріль до Краснопілля, Чернетчини та Гупалівки.
З Ряської, життєва стежина юного Павла найперше привела до повітового центру у Костянтиноградську гімназію, яку успішно закінчив і отримав не тільки загальноосвітні знання, а ще й ремісничі навички та спеціалізовану духовну підготовку з певним усвідомленням подальших прагнень – ким стати, ким бути? Власне, як це роблять усі молоді люди в такому віці.
Очевидно, попередні погляди на майбутнє пов’язував з бажанням стати як і тато – священником. Відтак після гімназії вступив до Полтавської духовної семінарії. Навчався сумлінно, мав високий випускний бал та рекомендативні скерування.
Шлях військовика
По завершенні освітньої програми в семінарії обирає соціально орієнтований напрямок – освіту здобував у Катеринодарському політехнічному інституті, в прадавньому козацькому краї, де ще витала аура звичаїв, традицій і навіть певних законів життя, притаманних саме мілітарно налаштованому середовищу. Така «козацька аура» вплинула на думки та погляди майбутнього генерала Армії УНР, бо уже з третього курсу інституту Павло однорічником 2-го розряду іде до Катеринодарського козачого полку. В його жилах переважила кров не монаха чи диякона, не інженера-технолога, а воїна з прадавнього козацького роду. Можливо, вибір нашого земляка – це вибір молодої людини, у котрої проявились реальні чоловічі задатки до суворого військового стилю життя, навіть при умові великого відсотку доброти та гуманності в особливостях характеру? Вважаємо, наставники побачили в ньому майбутнього командира-воїна, тож і скерували до Новочеркаського військового училища. Порівнюю із своїми рішеннями стати військовим, бо навчаючись і хіміко-технологічному інституті у Дніпрі, я зрозумів, що це не моє і також пішов до військового училища, про що не шкодую, навпаки – хвалю себе за правильний життєвий вибір.
У 1909-му році Павло Кудрявців закінчив військове училище, отримав звання хорунжого та був направлений у далеке Забайкалля у Нерчинський козачий полк. Зараз, під час загарбницької війни московитів проти України, у своїх шовіністичних заявах москалі пропагують ідеологію переможців у війнах і світових конфліктах всіх часів, носіями якої є вони – чисто «рускіє»… Хоча як офіцер, котрий закінчив академію Збройних сил України скажу, що у військових підрозділах, в походах, завоюваннях і протистояннях іншим арміям чи державам у складі царських чи радянських військ завжди було до сорока відсотків офіцерів та солдат саме українського походження. На жаль, перебування в ярмі імперій не давало інших варіантів. Власне, і сьогодні ми боремось, воюємо, змагаємось за свободу і вільність від отого одвічного «расєйського ярма»…
Одне, що нагадувало молодшому офіцеру П. Кудрявціву про далеку від Дальнього Сходу Україну – дислокація у Київському урочищі міста Нерчинська. Це говорить про те, що перша і друга Столипінська міграційні переселення українців на Схід тоді вже відтворювали у Приамур’ї умовні куточки рідної батьківської землі.
У складі цього ж полку на чолі третьої сотні Павло Омелянович брав участь у першій світовій війні – воював у Карпатах і отримав бойові відзнаки, а командував полком у той час добре відомий з історії Петро Врангель (до речі, теж з українським корінням), який ще зіграє важливу роль у життєвій ситуації нашого земляка, та про це згодом…
На проходженні по щаблях військової служби зупинятись не буду, лише зауважу, що Кудрявців здобув практичний великий бойовий досвід і отримав у царській армії звання військового старшини (помічник командира 1-го Нерчинського полку).
У вирі боротьби за УНР
Складна і знакова віха в історії боротьби українців за самостійну державу – Українська революція 1917 -1921 років. Павло Кудрявців тоді, попри пропоновані заохочення до отримання високооплачуваних військових посад у російських військах генералів Врангеля та Корнілова, прийняв рішення принести користь рідній йому Україні. Шлях до Києва з бажанням долучитися до бурхливих подій створення УНР був непростим: арешт совнаркомівцями, втеча з полону, переховування на Михайлівському хуторі у родинній садибі…
У Києві реально оцінили за якістю знань, досвідом, поглядами: у листопаді 1917-го року призначили до складу Українського Генерального Військового секретаріату, а з грудня Павло Кудрявців уже представник Військового міністерства Центральної Ради і бере активну участь у вуличних та приміських боях у Києві проти російських більшовиків в січні 1918-го року.
Брав активну участь в українізації армії, переконував вояків частин, де більшість складали українці, присягнути УНР. Ті підрозділи, які відмовлялись це зробити – розформовувались. Приміром, Подільський, кірасирський полк від 10-го грудня 1917-го року наказом № 343 за рішенням Генерального секретаріату з військових справ №186 та наказу ВС УНР №23 розформовано під контролем штаб-офіцера для особливих доручень Павла Кудрявціва.
Отут проведу історичний, логічний і навіть, повчальний зв’язок, посилаючись на нашого філософа Григорія Сковороду, який твердив: недовершені історичні події, мають властивість з часом повторюватись. У 1991-му році я як один з фундаторів Спілки офіцерів України, на початках створення Збройних сил, займався точнісінько тим, що і Павло Кудрявців – українізацією частин і підрозділів, залишених від радянської армії, їх комплектацією і розформуванням, виявленням антиукраїнських елементів та «витурюванням» їх до росії, створенням Українських статутів, формуванням нових підрозділів під присяганням служити Україні та Українському народові. В чому ствердження подачі мудрого філософа? В тому, що понад сто років тому, у часи Петлюри і Кудрявціва, нам, українцям, через державницьку незрілість, відсутність єдності люду і провідників, не вдалося відстояти свою державу від російської агресії… Тож історія повторилась… Історична аналогія неймовірна і аж вкарбовує у наші голови важливий історичний висновок – борімося, поборемо, єднаймося, будьмо патріотами України, захисниками держави, своєї мови і культури, проганяймо звідусіль москаля і постане вільною та квітучою Українська земля… Дуже люблю молитовний, пісенний гімн «Боже Великий єдиний!» і ствердно важливе із змісту – « Боже нам єдність подай!».
З березня 1918-го року центральна влада УНР призначає саме Павла Кудрявціва комісаром (старостою) Полтавської губернії. Та тут знову «історичне повчання» – не минає й місяця, як П. Скоропадський (скоро!) вирішив, що він хоче ліпшої за всіх інших України і «творить» владу гетьманату… Павло Омелянович не сприйняв «гетьманського перевороту», ба більше – оголосив у Полтаві військовий стан, застосував комендантський час, заборонив наказом, як «отаман», участь армії у політичних сутичках, зорієнтувавши військових на захист закону.
У Полтаву заходять німці і заарештовують коменданта Павла Кудрявціва та його оточення і призначають місцевих «ждунів» на чолі з І. Іваненком. І що ж ви думали? – нові призначенці «українці» відразу відміняють накази і розпорядження Кудрявціва про перефарбування вивісок, назв, афіш, реклами українською мовою. Знову відчуваємо асоціативний історичний зв’язок. Відома істина – «Мова – держави основа, зброя і захист від ворогів!»… Кудрявців це розумів і, формуючи тоді свідомість нових українців, приділяв багато часу на ствердження всюди і всього українського через мову і, зазначаю – на Полтавщині, де народилися і творили родоначальник української літературної мови І.Котляревський, філософ Г.Сковорода, композитор М.Лисенко, тобто в серці Української України… Задумаймось, сучасність нічого не нагадує?!.
…Знову нагадаємо сюжет із фільму «Весілля в Малинівці» – один з героїв комедії змінював кашкети в залежності від того, яка влада приходила… Наш земляк кашкетами не бавився. З 29 листопада 1918-го року після відновлення УНР і приходу до влади Директорії УНР повертається на посаду губернського комісара Полтавщини. Згодом Павла Кудрявціва призначили командувачем 6-го Полтавського корпусу військ Директорії УНР. І не хто-небудь, а велика історична постать, полтавець Симон Петлюра. Це рішення Петлюри потребує ширшого дослідження, як і самі стосунки двох великих синів Полтавської землі.
Та цьому передувала ще одна досить цікава подія, яку обійти неможливо, бо добре зафіксована у кількох історичних джерелах. Звільнили Павла Кудрявціва з-під німецько-гетьманського арешту за клопотанням уже згадуваного, колишнього його безпосереднього командира – генерала П. Врангеля. І найважливішим у клопотанні був сам зміст, який дає змогу усвідомити людяність і порядність нашого земляка. Цитуємо: «Хочу допомогти хорошому чоловікові, єсаулу П. Кудрявцеву, колишньому доблесному командиру, одному з кращих офіцерів на війні, благородному, чесному, хороброму воїну»…
Події розвивались динамічно: наприкінці січня 1919-го року Павло Омелянович уже помічник командувача Окремого залізнично-технічного корпусу Дієвої Армії УНР, а з 29-го травня – начальник 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. Знадобилася і технічна, і військова освіта, командні навички, уміння та адміністративна практика. Опис із офіційного джерела подає таку інформацію: З 12-го серпня 1919-го року Армія УНР перейшла до загального наступу на Київ, в якому третій залізничній дивізії відводилася важлива роль – забезпечити праве крило українського війська наступом на Бірзулу – Одесу. Брак свіжого поповнення та амуніції створив критичні умови для боєздатності цієї дивізії.
За наказом штабу армії 19-го вересня на підсилення прибула 9-а Залізнична дивізія під командуванням полковника П. Кудрявціва і Галицька бригада майора К. Шльоссера. Ці частини ділили відтоді спільну долю і недолю, як під час наступу українських військ, так і в час їх відступу. Саме в цих боях і відбувалась справжня взаємодія військових сил обох УНР і ЗУНР, об’єднаних після Акту Злуки. Оце і був справжній прояв Соборності.
Не лише куля «підкошує» чи вбиває військових на війні. Жива людина залежна, на жаль, від багатьох природніх і фізіологічних факторів. Так сталося у житті й з Павлом Омеляновичем. У листопаді 1919-го року полковник П. Кудрявців захворів на тиф… З давніх-давен відомо про те, що ця хвороба підступна, важка і складно лікується. Тому, для лікування і реабілітації був інтернований за домовленістю з поляками. Згодом, не зовсім одужавши, повертається в бойовий стрій: з 19.05.1920-го року був призначений помічником військового міністра УНР та отримав звання генерал- хорунжого Армії УНР.
На Тернопільщині генерал Кудрявців очолював комісію з обліку зброї та військового майна. Був дуже принциповим у цих питаннях. Тоді, на жаль, була актуальною невтішна приказка «…кому війна, кому мати рідна». Польські жовніри гуляли в ресторанах, продавали зброю і оснащення, з ними путалась і різна продажна сволота з нашого люду. Та тільки не там, де з’являвся Павло Кудрявцiв – людина ідеально чесна та надзвичайно вразлива (опис Юрка Тютюника). Та і як інакше? Вихований посеред трудолюбивих чемних рящан у сім’ї духовного наставника, священника, воїн, чоловік і людина, котра пережила труднощі і моральні випробовування, офіцер, вважав порядність, чесність, відповідальність і патріотизм головними складовими не тільки під час розбудови державності, а й в умовах бойових дій із її захисту.
Обставини смерті Павла Омеляновича Кудрявціва ніде в історичних джерелах однозначно не вказуються. Знайдено лише подання до наказу про вшанування пам’яті. Офіційний епікриз – помер від ускладнень важко перенесеного плямистого тифу. Посмертно підвищений до звання генерал поручника. Похований y місті Тернополі на Микулинецькому цвинтарі.
В архівах зберігся Наказ Головної Команди військ УНР від 19-го лютого 1921-го року, під реєстром – Ч.11. «Про вшанування пам’яті генерала П.Кудрявціва» за особистим підписом Симона Петлюри. «Смертю Генерал-Хорунжого Павла Кудрявцева Вiтчизнi нашiй нанесено ще один тяжкий удар: не стало одного з могикан, що першими стали в оборону нашого народу, чесного вояки-громадянина. Нехай же його смерть буде для нас прикладом вiдданости i любови до нашої Батькiвщини», – говорилося у цьому наказі. За обсягом він досить великий, у ньому простежується низка біографічних дат, епізоди з життя, служби, діяльності, хвороби і складного лікування за браком медикаментів. А ще у ньому можна відстежити характеристику особистості Павла Омеляновича. Всюди, де служив, навчав, командував, керував – слова, які підкреслюють людяність, порядність, патріотизм, чесність, обов’язковість, пунктуальність, відданість ідеї вільної, заможної, національної держави Україна.
Увічнення пам’яті
Маємо виховувати дітей та передавати майбутнім поколінням правдиву історію про жертовність гідних Українців, саме завдяки яким ми, сучасники, і ті, хто буде завтра, враховували помилки, поразки та здобутки попередників, щоб не програвати й втрачати, а лише перемагати!
Тут хочу зупинитись на шанобливому збереженні пам’яті генерала УНР Павла Кудрявціва у Тернополі – місцевою владою, молоддю, істориками і громадськими активістами. У цьому місті Західної України, де він помер і похований, встановлена меморіальна стела, пам’ятник на цвинтарі. У навчальних закладах міста проводяться уроки патріотизму та «історичної пам’яті», на яких учням і студентам нагадують про складний період боротьби Українців за самостійну Державу у 1917 – 1921 роках, неодмінно про УНР, ЗУНР, Директорію УНР з вшануванням відважних учасників визвольних змагань, зокрема і Павла Кудрявціва. Урочисті заходи відбуваються в Тернополі щороку 22-го січня, у День Соборності. Ось читаю в інтернеті сторінку Новинного порталу «Погляд» (у фокусі подій) з анонсом «про особистості» – тут ідеться про вшанування пам’яті патріота України, генерал-поручника Армії УНР Павла Кудрявціва. Молодці тернополяни – представники влади й активісти, бо ж дбають про збереження історичної правдивої пам’яті, про патріотичне виховання молоді, чим зміцнюють Українську державність на засадничих, глибоко корінних основах.
Завершуючи нарис про земляка, котрий жив і зростав у тому ж рідному мені мальовничому селі Ряська на Приоріллі, хочу сповістити: є спільна позиція голови Михайлівської громади Миколи Коляндри, громадськості, краєзнавців про збір коштів на виготовлення та встановлення пам’ятного знаку патріоту- односельцю. Вчителька української мови і літератури та водночас активний етнограф пані Оксана Саєнко вирішила ретельно взятися за підбір історичних матеріалів про родину Кудрявцівих, щоб можна було зробити «шкільний» куточок у Ряському ліцеї для проведення відкритих уроків. Попередньо погоджена учительська ініціатива про налагодження тісних зв’язків з Тернопільщиною.
Спільна думка ініціативних рящан така: відновити справедливу пам’ять про односельця, на прикладі його участі у здобутті самостійності України, бойової відваги, відстоюванні важливих понять Української України (мови, війська і культури) виховувати молодь гордими спадкоємцями земляка.
Переконанані – так і буде!
Микола Зеленський, полковник ЗСУ, уродженець села Ряська Михайлівської громади Полтавського району, член Центрального проводу Всеукраїнської громадської організації «Спілка офіцерів України», військовий льотчик 1-го класу, учасник бойових дій
Полтавський офіс УІНП
