Як влучно зауважив відомий дослідник вітчизняної науки Василь Шендеровський, українська земля подарувала людству цілу плеяду геніїв, які збагатили світову скарбницю культури й науки. (Shenderovsky V. May the Light of Science Never Die / Vasyl Shenderovsky. National Academy of Science of Ukraine, Institute of Physics of the NAS of Ukraine. − K., Akademperiodyka 2016, p. 11). Чимало з них брало активну участь у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. (Заставний Ф.Д. Географія України: У 2-х книгах. – Львів: Світ, 1994, с. 32).
Так, одним із організаторів і керівників першої начебто «російської» навколосвітньої експедиції на кораблях «Надія» і «Нева» насправді був українець – капітан першого рангу Юрій Федорович Лисянський (1773 – 1837 рр.) – нащадок козацького старшинського роду. Він здійснив важливі етнографічні дослідження на Гавайях, Алясці, в Китаї, склав карти названих регіонів. Свою подорож він описав у книжці: Lisiansky Urey. Voyage round the world in the Ship «Neva». – London, 1814. Ю.Ф. Лисянського по праву вважають засновником вітчизняної наукової океанографії.
Значний внесок у дослідження Центральної Азії вніс правнук українського запорозького козака Паровальського − генерал-майор Генерального штабу Микола Миколайович Пржевальський (1838 – 1888 рр.), який очолив та здійснив туди п’ять експедицій. Наукові праці М.М. Пржевальського й досі актуальні для тих, кого цікавить азіатський вектор української геополітики.
На жаль, через колізії історичного розвитку, часом драматичні для українського народу, українським вченим іноді доводилося працювати під владою чужих держав, які й присвоювали результати їх праці.
Зокрема і Ф.Лисянському і М.Пржевальському довелося жити й творити в період вимушеної бездержавності українського народу, на першому етапі становлення вітчизняної національної суспільної географії (ХVІІІ – ХІХ ст.). (Новітня українська суспільна географія. Хрестоматія / Упор. та автор біографічних статей проф. О.Шаблій. – Львів, Видавничий центр ЛДУ ім. І.Франка, 2007, с. 8.). Нова хвиля українського національного відродження лише піднімалася. Водночас і Західна Європа наново «відкривала» для себе Україну й українців. Зокрема французький політик і літератор К.Делямар (1797 – 1870), близький друг імператора Наполеона ІІІ, вніс у 1869 році до парламенту Франції петицію з української справи, у якій наголошував на самобутності українського народу (le people Ruthène), який «має свої традиції, мову, окрему від польської та московської, має виразну індивідуальність, за яку бореться» (Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992, с. 220). На жаль, голос К.Делямара не почули ані його сучасники, ані наступники. Зрештою, як і попередники. Тому, на думку Військового міністра і начальника Генерального штабу армії Української Народної Республіки генерал-хорунжого Всеволода Петріва (1883 – 1948), «доля двох найбільших воєнних походів Європи до Євразії (під проводом Франції 1812 року і Німеччини 1941 року – авт.) була наперед вирішена недооціненням українського простору в його геополітично-стратегічному значенні» (Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. – К., 2002, с. 60.)
Цей простір став предметом пильного вивчення українських мислителів другого етапу розвитку вітчизняної національної суспільної географії (перша половина ХХ ст.) То був час, коли сформувалася модерна українська нація, яка відчула потребу в створенні своєї власної держави і взялася за реалізацію цього проекту. Авангардом державотворчих сил стали українські націоналісти. Це визнають навіть у середовищі їх ідеологічних противників. Як дізнаємося із виданої у Польщі книжки професора Влодзімєжа Павлючюка (Włodzimierz Pawluczuk), присвяченої сучасній Україні: «Не було б ніякої незалежної України, не було б історії українського народу як політичного народу, що бореться за повну незалежність, якби не націоналізм, якби б не Українська Повстанська Армія (УПА), якби не націотворчий фанатизм осіб, охоплених фантасмогоричною ідеєю створення з аморфної «руської» маси гідного, дієвозначимого народу… Коли б викреслити з історії України ідейну вартість і діяльність націоналістів, передусім УПА, то в змісті культури та історії України не знайдеться нічого такого, що б давало шанс на легітимізацію повної незалежності цієї країни». (Pawluczuk W. Ukraina – polityka – mistyka. – Kraków, 1998. http://www.nomos.pl/products/153/p/364 )
Із огляду на сказане привертає до себе увагу постать полковника Михайла Колодзінського (1902 – 1939) − одного з найкращих військових діячів Організації Українських Націоналістів. Його життя і діяльність є зразком безкорисливого, вірного, жертовного аж до самозречення служіння рідному народові й українській національній справі.
Після закінчення у 1924 році гімназії та вступу в 1927 році на правничий факультет Львівського університету М.Колодзінський міг розраховувати на успішну кар’єру й спокійне сите життя під польською окупаційною владою Галичини. Однак він не повівся на спокуси й принади ворога і вступив до таємної Української військової організації. Ідейно-політичного гарту М.Колодзінський набував у Союзі української націоналістичної молоді, а в 1929 році став членом ОУН. Тут йому доручили виконувати функції члена Крайової екзекутиви і референта військового вишколу. Адже призваний до польського війська, він пройшов відповідний вишкільний курс та отримав офіцерське звання. Набуті в армії окупанта воєнні знання й уміння використав проти самого окупанта. У 30-х роках зазнавав політичних репресій від польської влади.
Свою практичну діяльність М.Колодзінський поєднував із теоретичною. Він є автором декількох праць із воєнної історії та географії. «Польське повстання 1863 р.», «Полковник Іван Богун», «Боротьба італійців за незалежність і соборність», «Залізнична комунікація в СРСР», «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», «Партизанська війна», а також співавтором «Загального курсу військового вишколу».
Для нас особливу цінність складає праця М.Колодзінського «Українська воєнна доктрина» (1938), відома також як «Воєнна доктрина українських націоналістів». Її перша частина була опублікована у 1940 році, потім перевидавалася в підпіллі в 1949 та 1951 роках, і перевидана в Торонто Товариством колишніх вояків УПА в Канаді й США в 1957-му році. Повне видання побачило світ у Києві в 2019 році. (Колодзінський М. Воєнна доктрина українських націоналістів / ТОВ «Основи». – К., 2019.)
Не зважаючи на поважний вік, Українська воєнна доктрина М.Колодзінського й досі є актуальною і для вищого воєнно-політичного керівництва України і для всього українського суспільства. Насамперед через те, що при її написанні автор керувався виключно національними інтересами українського народу, а не модними політичними теоріями чужоземного походження, передвиборчими технологіями чи поточною міжнародною політичною кон’юнктурою. «Ми боремося за «землю руську» (словами князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревім» – авт.), а не за те, щоб бути щитом Європи. Коли ж з нашою боротьбою сплелася нерозривно справа оборони західноєвропейської цивілізації проти московського варварства, то це тільки прикрашує нашу боротьбу й надає їй світового значення. Ми боремося, щоб не загинула українська нація з своєю культурою й цивілізацією, а не Європа зі своєю… Чужої помочі не відкидаємо, але маємо завжди на увазі, що ніхто не дасть нам помочі безкорисно й що нарід, який визволяється при чужій помочі, є слабший відворотно-пропорційно до зужитої чужої помочі… Свідомі нашої сили й нашої місії, ми мусимо вести незалежну політику, так як самітно й незалежно ведемо нашу боротьбу».
Чогось подібного, на жаль, не знайдеш ні в Першій редакції чинної Воєнної доктрини України, прийнятої Постановою Верховної Ради України N 3529-XII 19 жовтня 1993 р., ні в другій редакції Воєнної доктрини України, прийнятої Указом Президента України N 648/2004 15 червня 2004 р., ні в третій редакції Воєнної доктрини України, прийнятій РНБО України 2 вересня 2015, під час російської збройної агресії проти України 2014 – 2015 рр., і введеної в дію 24 вересня Указом Президента України. Всі вони мають, окрім багатьох інших, надзвичайно суттєву ваду: повну відсутність в їх авторів розуміння інтересів українського народу і його національної держави. «Під час розгляду положень воєнної доктрини ми помічаємо, що вона не має достатнього економічного й політичного обґрунтування, може підійти багатьом державам і не повною мірою реалізується в Україні. У документі нічого не сказано про національні інтереси України, які повинні бути в основі всіх положень документа такого рівня. Коли ми розглянемо деякі міждержавні угоди останнього часу, які підписані, але ще не ратифіковані, то побачимо, що практична політика і зараз, і з дня утворення незалежної держави відходила від національних інтересів України. Це, напевно, велика помилка, чи низка помилок (а може бути, і досягнень) практичної політики. Такий недолік у документі конституційного рівня дає змогу гілкам влади діяти на власну руку, маючи своє особливе уявлення про національні інтереси і національну безпеку держави й громадян України». (Олексій Лавренюк. Воєнна доктрина і проблеми її реалізації». / Журнал «Розбудова держави», 1995, № 11).
Водночас українське суспільство вже третє десятиліття поспіль теж постійно демонструє своє невігластво у життєво важливих питаннях державного будівництва з усіма відповідними негативними наслідками. Тому громадянам України варто вивчити думку видатного українського громадсько-політичного діяча, дипломата, члена уряду УНР на еміграції Тимоша Олесіюка (1895 – 1978): «У трьохчленній формулі – народ, влада, територія – обіймаючій істоту поняття державності, лише два складники можуть уже й нині вважатися остаточно з’ясованими у свідомості українського суспільства. Національно-культурна самостійність і державно-політична незалежність на ґрунті народоправства − це вже непорушні догмати в українському символі віри.
Такого необхідного догматизування ще зовсім однак немає в стосунку до третього нерозривного складника поняття державності – території української.
Українська Батьківщина – конкретний об’єкт українського патріотизму; українська земля – природно-географічний терен життя та праці українського народу; земля рідна, найменшу п’ядь якої кожний українець мусить грудьми своїми боронити, − все це не має ще в свідомості сучасного українського суспільства свого ясного, точного образу, своїх усталених меж, свого ідейно-програмового змісту». (Олесіюк Т. Північні кордони Української Народної Республіки. // Соборна Україна. − К.: УВС, 2004, с.164 − 2000 ).
Саме цей ідейно-програмовий зміст і можна почерпнути з книжки М.Колодзінського «Воєнна доктрина українських націоналістів». Але чому воєнна доктрина «українських націоналістів»? Відповідь дає сам автор: «Я зумисне називаю «воєнна доктрина українських націоналістів», щоб зазначити, що в Україні не може бути нічого ненаціоналістичного. Така доктрина дасть тверді моральні й політичні підстави для української армії».
Як же розуміли поняття націоналізму М.Колодзінський і його друзі? «Націоналізм – це мислення і діяння інтересами своєї нації» (Степан Ленкавський, голова Проводу ОУН (1959 – 1968). У геополітиці найголовнішим інтересом української нації М.Колодзінський вважав опанування українцями цілого Сходу Європи: «Не будувати Україну тільки над Дністром чи Дніпром, але Україну в таких розмірах, які вимірив їй самий Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд. Схід Європи мусить бути наш, бо такий заповіт оставили нам наші прадіди. Це є кровне наслідство старого українського меча, й воно буде відзиватися в нас вічно, де ми не були б і що ми не робили б». На його думку, «Не може бути над Дніпром української держави, а над Волгою і Каспієм дикого поля. Це все є одна геополітична цілість… Щоб могти панувати в Києві, треба сильно опертися об Чорне море, Кавказ і Волгу. Так замкнений простір є один географічно-політичний твір, від якого опанування залежить не тільки самостійність української нації, але й саме її бути чи не бути… Ми, будуючи українську державу, мусимо пересунути кордони Європи до Алтаю і Джунгарії. Європі бракує якраз цього простору, який лежить тепер облогом, або плекає монгольського змія. Україна призначена зв’язати цей величезний простір з Європою політично, економічно й культурно. Аж тоді виконаємо заповіт наших предків, а фраза «на грані двох світів» набере реального змісту. Ми запряжемо найкращі духові сили Європи до праці на цьому просторі, а з цього вийде користь і слава не тільки Україні, але й цілому культурному світові».
Водночас М.Колодзінський застерігав від помилок тих європейських політиків, які виношували плани взяти Схід Європи під контроль своїх держав: «Усякі зазіхання на наші землі з боку інших народів ми відкидаємо. Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Європи у смертельному зударі з Москвою, яка є духовою загрозою для цілого світу…На Сході Європи нема колоній для нікого, а хто їх шукає, той знайде тільки чорну землю на могилу… Ми боронили Європу перед ордами в середніх віках І тільки ми одні маємо історичне й моральне право продовжувати далі нашу місію на грані двох світів…».
Цікаво, що М.Колодзінський не обмежував сферу геополітичних інтересів України Волгою і Каспієм. На його думку, «Передусім мусить нас цікавити все те, що робиться і буде робитися в Азії». У розділі «Україна і Центральна Азія» він підкреслює, що «Україна має величезний інтерес в тому, щоб створити сполучення з Індією через Афганістан, як рівно ж через Персію з Перською затокою». Також автор Доктрини звертає увагу на необхідність здійснення Україною активної політики у Середньоазіатському регіоні. При цьому він стверджує, що «найбільше значення має одначе для нас республіка Казахстан» з огляду на наявність в ньому «численних українських поселенців», а також різноманітних природних багатств. «Загалом можна сказати, що Казахстан є винятково багатою країною і що він має перед собою славне майбутнє». На думку М.Колодзінського, «Ми мусимо зробити все, що зможемо, щоби Казахстан не залишився при Москві… Ми мусимо відкинути москалів із Азії на північ».
Як і згадані Ф.Лисянський і М.Пржевальський, автор Доктрини проявляв значний інтерес до Далекого Сходу. Він пильно стежив за зовнішньополітичними акціями Японії. Цю державу автор Доктрини розглядав як потенційного союзника України в боротьбі з Росією.
Не тільки сучасників дивував розмах мислення М.Колодзінського. Теперішні політики незалежної України теж часто демонструють неспроможність осягнути його ідеї. Хоча генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, начальник кафедри стратегії Академії ЗС України, учасник війни в Афганістані свого часу заявив: «Геополітичні інтереси України визначаються її географічним становищем і тими географічними й природними умовами, що детермінують національні інтереси. У цьому розумні геополітичні інтереси України мають дуже широкий діапазон, практично глобальних масштабів». (Лавренюк О. Воєнна доктрина і проблема її реалізації / Журнал «Розбудова держави», 1995, № 11).
Сягаючи думкою аж до Тихого океану, М.Колодзінський не залишав поза увагою європейський вектор української геополітики. Надзвичайно важливою для нього була справа західних і південних кордонів України. Це був час, коли Польща анексувала Західну Україну і Західну Білорусь і здійснювала на цих землях політику асиміляції корінного населення з метою придушення національної самосвідомості й недопущення в перспективі відновлення незалежних держав українців та білорусів. М.Колодзінський вважав білорусів союзниками у визвольній боротьбі проти Польщі й Московії. Зважаючи на історичний досвід польсько-московських союзів проти України, М.Колодзінський вказував на необхідність володіння майбутньою незалежною Україною містом Брест (Берестя) – столицею давнього Берестейського князівства, містом Перемишль – столицею давнього Перемишльського князівства й етнографічною Лемківщиною, яка своїм «клином» до річки Дунаєць повинна була б загрожувати правому крилу польського фронту, якщо такий утвориться проти України.
Тобто при окресленні польсько-українського кордону М.Колодзінський керувався принципом, відомим з пропозицій делегації Української Держави на російсько-українських переговорах 1918 року в справі укладення мирного договору й встановлення кордону: вигідність рубежів для оборони України від збройної агресії сусідньої держави. Чи дотримувалися цього принципу дипломати і керівники незалежної України? Цікаве питання…
Тим же принципом М.Колодзінський керувався, розглядаючи справу майбутніх кордонів з Угорщиною і Румунією. Він відзначав стратегічне значення для нас Закарпаття, володіння яким «підносить оборонність України не тільки в разі нападу з півдня, а й із заходу». Водночас, на думку автора Доктрини, «Соборна Україна буде найбільшим оборонцем самостійності чехів і словаків».
Щодо кордону з Румунією, то, на думку М.Колодзінського: «Ми ніколи не можемо згодитися, щоби Румунія відділювала нас від дельти Дунаю.…Ми мусимо тримати в наших руках дельту Дунаю. Посідання дельти Дунаю та рівно ж Закарпатської України дають нам відповідний вплив на політику придунайських держав… Дальший кордон від Румунії може йти тільки по Пруті і все стреміти пересунути його на Серет в семигородські гори, в разі ворожого наступу з цієї сторони».
Розглядаючи справу південних кордонів України, М.Колодзінський заявляв: «Зі стратегічного боку неприпустимо, щоб ще хтось інший був власником північного узбережжя Чорного й Азовського морів від дельти Дунаю до Абхазії. Всякі заміри відносно усамостійнення Криму чи умежинародовлення треба відкинути з глибшим обуренням. Посідання Криму значить для нас більше, як посідання Сицилії для Італії. Італія без Сицилії не може бути великою морською державою, а Україна без Криму не може бути вповні самостійна».
При цьому М.Колодзінський не міг не згадати політику провідних тоді держав Європи, а саме Англії та Німеччини щодо Української Народної Республіки в період Визвольних Змагань 1917 – 1921 років. Він зазначав, що, прибувши до українських портів Північного Причорномор’я, англійці вороже поставилися до Української держави. «Те ампутування України від Чорного моря і Кубані дає нам можливість пізнати англійські апетити по відношенню до України». Разом з тим, автор Доктрини визнає, що «наша минула війна мусила викликати в англійців легковажність до нашої політичної спроможності». Тому, на його думку, «Ми самі мусимо бути експансивні і своєю силою відібрати Москві нашу спадщину і наш історичний міф, як рівно ж приневолити Москву, щоби вона завернула свою експансію в тундру і тайгу сибірську.
Зрештою, для Англії буде краще мати над Чорним і Каспійським морем сильну і рухливу імперіалістичну державу, ніж політичну ефемериду, за яку треба все тремтіти, чи вона не впаде і не наробить клопоту…»
Критики М.Колодзінського часто дорікали йому «імперіалізмом», «волюнтаризмом» тощо. Не кожному імпонували його вояцька прямота і різкість у висловлюваннях. На що він відповідав: «Нам не можуть імпонувати малі армії, малі концепції й малі люди. Творити мусимо велике й захоплююче, відповідно до нашого історичного призначення. Перемога наша в руках Бога, але геройство наше в наших руках. Тільки під Крутами й Базаром гинули так, як Святослав Завойовник». І на Красному Полі у березні 1939 року теж. Там, на Закарпатті, і поклав свою голову на вівтар Вітчизни Начальник штабу і керівник оперативного відділу Головної команди «Карпатської Січі» − збройного формування Карпатської України (1939) полковник Михайло Колодзінський («Гузар»).
Напередодні консул Німеччини в Хусті порадив членам Головної команди капітулювати, оскільки на окупацію Карпатської України Угорщиною дали згоду Німеччина й Італія, а тому спротив угорській армії марний. За свідченням очевидців, полковник М.Колодзінський відповів: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас убити, але поставити на коліна – ніколи!»
Кажуть, що коли помирав від смертельної рани видатний давньогрецький полководець Епамінонд (бл. 418 – 362 до н.е.), його сподвижники гірко бідкалися, що їх улюблений вождь відходить у засвіти, не залишивши після себе спадкоємця. На те Епамінонд відповів, що залишає їм після себе двох дочок – Левктру і Мантінею. Йшлося про дві видатні перемоги Епамінонда над грізними арміями Спарти. Ці перемоги були найважливішими справами його життя. І він залишив їх у спадок своїм єдиним спадкоємцям – громадянам рідного міста.
Полковник Михайло Колодзінський теж залишив після себе славний спадок: Легенду Красного Поля і Воєнну доктрину українських націоналістів. Від нас, його спадкоємців, залежить доля цього спадку: чи він піде в небуття, чи стане керівництвом до дії сучасного й наступних поколінь українського народу.
Сергій Рудюк
