Юрій Щур
Не один рік вчені та громадськість вивчають причини й наслідки Голодомору. Палкі дискусії точаться навколо демографічних наслідків геноциду. Маємо вже й випадки перекручень та фальсифікацій, але вже не від «совків» та «рускоміровців», а авторів із, здавалося б, авторитетних установ. Проте, мова зараз не про це. Хоча й про наслідки Голодомору, але – для українського визвольного руху середини ХХ століття на Наддніпрянщині.
Зауважимо, що в совєтській системі українські селяни взагалі не мали від кого чекати захисту. Не секрет, що Йосип Сталін був орієнтований на місто та міський пролетаріат, на противагу до «темних мас» села. Останні характеризувалися як носії контрреволюційного та націоналістичного світогляду й були «природними саботажниками совєтської влади». Зрештою, увесь комплекс дій керівництва СССР щодо українського села дав привід Юрію Ліберу схарактеризувати їх війною, саме сталінською, антиукраїнською. На думку дослідника, ця внутрішня війна повинна була не лише перевернути відносини між селом та владою, але й перебудувати (зруйнувати) підвалини українського традиційного суспільства та його ідентичності.
Примусовими хлібозаготівлями та селянською позикою й іншими непопулярними заходами режим поступово «електризував» селян. Останні, на думку Тимоті Снайдера, сприймали компартійних активістів в якості ворожої армії й, зважаючи на поведінку та дії цих діячів, мали на це усі підстави. Достатньо було іскри, щоб село в черговий раз вибухнуло.
Особливе занепокоєння влади викликали антиколгоспні демонстрації, які часто набували характеру відкритого збройного опору. Збройні демонстрації, які можна було придушити лише за допомогою військових частин – щось більше за стихійні бунти та виступи. Роберт Конквест називав їх величезними збройними повстаннями, що нагадували про події «першої селянської війни 1918-1922 років». За деякими підрахунками, у 1930 році в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тисяч.
Пік повстань припав на першу половину 1930 року. У цей час совєтський уряд здійснив найбільш жорсткі репресивні заходи проти селянства, яке відповіло бунтом. За кількістю бунтів Україна стала лідером: лише у березні 1930 року тут було зафіксовано 2945 виступів. До 10 березня антисовєтські повстання охоплювали 18 округів (110 районів). Антиколгоспний спротив в українському селі загострювався національними питаннями, які посилили згуртованість селян, особливо коли організатори колгоспів належали до інших національностей (здебільшого – росіяни або євреї). Значна частина повстань відбувалася під гаслами повалення совєтської влади й відновлення незалежності України.
На 1932-1933 роки припадає кульмінація війни Москви з українським селянством, яке через свій традиційний уклад життя залишалося носієм націоналістичного світогляду й надалі було налаштоване проти заходів совєтської влади. Голодомор, як найбільший (хоч і перший, та й не останній) злочин мав фізичні та ментальні наслідки, які значно вплинули на формування осередків організованого націоналістичного руху на початку 1940-х рр. на Наддніпрянщині.
Відомий юрист-міжнародник Рафал Лемкін називав Голодомор «класичним прикладом совєтського геноциду». Традиційний сільський уклад було знищено, а самі селяни були або мертвими, або приниженими, або ж розкиданими по таборах, що охопили усю територію СССР. Сотні тисяч сиріт, залишившись без повноцінної української родини, зростали не українцями, а совєтськими громадянами. Ті селяни, яким вдалося вижити, несли в собі тягар відчуття провини й безпорадності. Як зазначив Тимоті Снайдер, совєтська держава зламала тих, що хотіли незалежності для Української республіки й тих, які хотіли певної незалежності для себе та своїх родин.
Одним з прямих наслідків Голодомору став «смисловий вузол»: українська мова та культура = голодна смерть. Він утворився внаслідок збігу обставин, коли завершення Голодомору співпало із швидким згортанням українізації та стрімким розгортанням репресій проти «українських буржуазних націоналістів». Дослідниця із Дніпра Ірина Рева зазначає, що страх смерті від голоду несвідомо переносився на ситуацію, пов’язану з відродженням та функціонуванням української мови та культури.
Євген Головаха зауважив, що політична акція Голодомору завдала дуже істотних змін психології селянства, якому влада дала урок страху: «якщо буде опір, буде голод. А для людини немає нічого жахливішого, ніж голод, – адже це розтягнута смерть, розтягнута репресія». Таким чином, було знищено волю до опору режимові, прищеплено суспільну безвольність і безпорадність. Крім того, ще одним наслідком Голодомору, як і планували його організатори, став залишковий патерналізм і поставлення людей у цілковиту залежність від держави.
Психологічними наслідками Голодомору стали катастрофічне зменшення життєздатності та життєстійкості українського народу, нівелювання рис, які визначають суб’єктність особистості, таких як людська гідність, національна гордість, сміливість, ініціативність, наполегливість тощо.
