«Чим судити людину, загляньте в душу її, який вона путь пройшла. Якщо людина розумна і чесна, а позаді праця і діяння, ви скажете: да, ти великий…»
Всесвітньо відома Гончарка, Чародійниця глиняної іграшки – так називають геніальну майстриню, класика народної глиняної малої пластики Олександру Федорівну Селюченко. Нинішнього року видатній мисткині славетного гончарного осередку Опішного, що в Полтавщині, виповнилося б 95 років. Усе своє життя, величезний талант і непохитну волю вона віддала справі свого життя – гончарному ремеслу. Непростий шлях до мистецтва, до розуміння глибини народної культури пройшла Олександра Селюченко. Її творчість стала одним із найкращих надбань української культури ХХ століття.
Народилася майстриня 6 травня 1921 року в гончарській родині Федора та Явдохи Селюченків. У їхній сім’ї завжди багато працювали, тому Олександра з дитинства стала повноправною учасницею важкого й водночас цікавого трудового життя. Батько був організатором всієї роботи (готував глиняну масу, ангоби, поливи, випалював вироби), мати ліпила, брат виготовляв посуд. Коли Олександра підросла, її теж залучили до справи. І вже в шестирічному віці дівчина вправно ліпила свої перші свистуни. Ліплення було для неї грою, яку вела мати, мудра наставниця, найкраща подруга й порадниця, перша вчителька гончарного ремесла. «Посадили і мене малою до лави ліпити. Брат гончарує, мама ліпить, а я вчуся. Батько доводить до кінця все обпалом. Перш за все, я ліпила рибки і качечки. Так, моя матінка не знала, що вона привила любов до глини, що немов чари, за які все життя віддам і ладу не матиму – стану одинокою». Так писала Олександра Селюченко у своєму щоденнику. Не дивлячись на всі труднощі й негаразди, які довелося пережити родині (роки голоду, смерть старшого брата), Олександра росла допитливою дівчинкою, привчаючись ліпити й допомагати по господарству, розуміти красу природи, любити свята й народні пісні. Значними подіями в її житті були щорічні ярмарки в Опішному, де було так багато святкового й цікавого. Дівчиною любила сидіти біля вікна й спостерігати, як люди в колоритному українському вбранні зі своїм крамом їдуть на базар. Більшість побаченого й почутого пізніше увійде в її творчість, набуде форми в її гончарних виробах. А в спогадах вона напише: «Звичайно пора дитинства оберігає тебе від усього. Тепло материнської і батьківської душі – хіба це не благодать земна? Може, що для батьків і в тягость було, а до тебе воно не доходить». По закінченню семирічки, 1937 року, Олександра навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки, потім поїхала за направленням на роботу до Запоріжжя.
Під час німецької окупації повертається до Опішного, та знову ненадовго, адже 1943 року потрапляє в списки тих, кого відправляли на відбудову Донбасу. Умови праці були жахливі, жила впроголодь, виконувала брудну й тяжку роботу – все це й підірвало її здоров’я. І за клопотанням уже не молодих і хворих батьків, 1946 року Олександра Федорівна повернулася додому в рідне містечко й відразу пішла працювати в завод «Художній керамік». З великими труднощами влаштувалася спочатку різноробочою, а згодом її перевели на посаду ліпниці, на якій вона пропрацювала до виходу на пенсію 1976 року.
1947 року від голоду помер батько, а в січні 1953 – від тривалої хвороби – мама. Саме за порадою матері, як стверджує дослідник творчої спадщини Гончарки, її знайомий – професор Леонід Сморж, Олександра Селюченко відіслала 1949 року свої вироби на Всеукраїнську виставку іграшки в Київ, де вони були відзначені премією. Відтоді почалося її сходження до вершин творчості, хоча було воно нелегким. Свідченням цьому є її багата епістолярна спадщина – листи, щоденники, записники, які залишилися нам, нащадкам, щоб глибше зрозуміти долю майстрині, її стан душі в роки поневірянь, життєвих негараздів. Змушена, як і інші ліпниці, виконувати норму й копіювати свистуни, довгі роки вона виборювала своє право на творчість. Уже ставши відомою далеко за межами України майстринею кераміки, учасницею близько 100 виставок, у тому числі європейських і міжнародних, немолода й хвора жінка продовжувала щодня ходити на роботу, відпрацьовувати вісім годин й виконувати норму. У листі до київського художника Олександра Фисуна майстриня напише: «Силою жмуть, аби я не творила, а сиділа і пекла норму. І ніхто не згадує, що я творчий майстер. Я прожила вік, а жодної персональної виставки не мала. Наче я не ліплю. Ніхто не розуміє, що я прожила однією глиною. Це було основне в моєму житті». І лише 1970 року Олександру Федорівну прийняли в члени Спілки художників УРСР, а через рік їй присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР. І персональна виставка все–таки відбулася, хоча лише 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї. Для опішненської майстрині кераміка була не тільки улюбленою справою, але й великою мукою, що вимагала неймовірних зусиль. У творчості вона зверталася до звичних для народної пластики сюжетів. Це різноманітні коники, баранці, пташки, вершники тощо. Теми складніших багатофігурних композицій шукала в улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського та Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину. Серед її глиняного світу образи персонажів п’єси «Наталка–Полтавка», композиції на теми «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Усе, що створювалося майстринею, було носіями її певних ідеалів, естетичних чи моральних цінностей українського народу. Олександра Федорівна адресувала своє мистецтво людям. Її завжди турбувало, як воно буде сприйматися.
В особистому житті Олександра Селюченко була одинокою й самотньою жінкою, що надзвичайно гостро відчувалося на схилі літ. Особливо болісно мисткиня переживала несправедливу байдужість до себе й своєї творчості після виходу на пенсію, не маючи ні матеріальної, ні духовної підтримки ані з боку керівництва заводу, ані Спілки художників, ані місцевих органів влади. Знесилена хворобами, побутовими негараздами, відсутністю умов для творчості, вона не перестає творити й шукати нові засоби, матеріали, сюжети, композиції. Натхнення приходить разом із згадками про дитинство, рідне Опішне, подругу-матусю. Засиджуючись інколи до пізньої ночі, списує не один аркуш загальних зошитів теплими щемливими спогадами світлих подій свого нелегкого життя. Адже творчість істинно народного майстра нерозривно пов’язана з епохою й середовищем, в якому йому випала доля жити й працювати.
За свій творчий вік майстриня здобула славу справжньої легенди народного мистецтва. В її роботах знайшли відображення прадавні традиції. Витвори цієї тендітної жінки є проявом життєвої мудрості й досвіду поколінь. Глина стала для Олександри Селюченко джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів і тим світочем, що впродовж усього життя спонукав до невпинного руху вперед, самовдосконалення й навчання інших. Для своїх численних послідовників й учнів, дослідників і знавців творчості вона завжди буде не просто вчителем і мистцем, а й прикладом мужності та незламності, доброти та щиросердності. Незрівнянна майстриня малої скульптури, вона палко й натхненно проповідувала та прищеплювала любов до національної культури, яку вірно пронесла крізь усе своє життя. 23 червня 1987 року Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи, ставши легендою українського гончаротворення.
Творчість Олександри Селюченко, безсумнівно, живе поза часом і давно перестала належати тільки українському народові. Її світлий образ і щира душа навічно закарбувалися в пам’яті палких послідовників та учнів, а сповнені сонця й тепла витвори прикрашають численні музейні та приватні колекції як в Україні, та і за кордоном.
Наталя Ібрагімова,
завідувач Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко
