Сенат Польщі ухвалив 20 червня 2013 р. заяву з приводу 70-річчя Волинської трагедії, в якій трагічні польсько-українські події 1943-го назвав бездушно і некомпетентно «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Ця тенденційна і злобна заява обтяжує односторонно українське підпілля за скоєні Волинські трагідії. Будь яку правду можна оформити двояко, з позиції любови із позиції ненависти. Тому і не дивно, що така ухвала породила велике обурення і гнів серед широких верств так українського, як і польського народу. Польський сенат тенденційно використав 70-річчя волинські трагідії до публічного очорнення українського партизанського руху УПА, який боровся з різними окупантами на своїй землі за волю українського народу. Водночас у Сенаті ніби було відзначено й ту роботу, яку провела Україна й Польща для осмислення складних сторінок історії, але ця тема не була належно розвинута. Цікаво в такому разі чому Сенат Польщі не наголосив у своїй Заяві сміливіши, що Волинська трагедія має ознаки взаємні кривди українсько-польські. Нація яка на своїй землі боронила свої права, стала в очах Польських сенаторів ледь не всесвітним ворогом. І про це нам нагадують самовільно встановлені поляками хрести з табличками, на яких завищені втрічі кількість нібито загиблих поляків від рук українського підпілля. Правдою є, що історія польсько-українських відносин має складні, інколи драматичні, періоди, які в кінцевому рахунку призводили до трагічних наслідків для обох народів із яких користали інші.
Український народ терплячий, жертвенний, гостинний, але коли до нього підступні обійми стають ведмежими він інколи губить стабільність. Перед лицем зла він може залишитися добрим до певної межі, після якої на зло він відповість злом. Колесо історії мусить пройти свою точку через Волинські трагедії на християнській плятформі, а не на провокативних методах, які провадять наші народи до нових конфронтацій. Провокаційна ухвала Польського сенату закликає українців прокинутися для того, щоб стати мужньо на захист національної гідности, яку зневажено на міжнародній арені сенатом. Ми не можемо бути байдужими, але усі повинні взятися за руки і створити живий ланцюг добра, не для вакханалії помсти, яка стікає із сенаторської ухвали, і провадить наші народи на грань нової катастрофи. Зарівно польські, як і українські здорові сили з повним осмисленням повинні обрати відповідну стратегію і через сита треба пропусти усі наміри, які будуть добрим мірилом консолідації обох наших народів. У посланні ап. Павла до ефесян, 4.31 читаємо; «Усяка гіркота, гнів лють, крик та хула мусить бути викорінені з-посеред вад разом з усією злобою». Ось уся мудрість християнської цивілізації до якої слід прислуховиватися і з якої слід черпати навіть найскладніші розв’язки.
З історії пам’ятаємо також чимало прикладів, коли оба наші народи робили розумні висновки з минулого і майбутні відносини давати значно кращі плоди. Оголошена ухвала явно спрямована на протистояння і поглиблення розбрату між нашими народами. Така ухвала повинна бути опрацьована спільними силами українсько-польськими і сформована так, щоб минулі події, докори і звинувачення спричинені трагічними подіями не породжували нових одветів і не чинили розколу серед наших народів, а прокладали кладки порозуміння в ім’я майбутніх поколінь. Треба сповнити розумний обов’язок перед мертвими, перед живими і перед ненародженими. Мертві не ворогують і сорому ані зневаги не знають. Хай спочивають їхні останки в спокою після негод і конфліктів.Тому так мертві, як і сучасні та майбутні покоління всі зацікавлені в тому, щоб затрюмфувало взаємне порозіміння і здоровий розсудок. Так жертви конфлікту, як і їхні справців слід трактувати однаково. На думку польських сенаторів та за їхнім визначенням Волинські злочини мали односторонний хатактер й супроводжувалися до жорстокісті, тільки з української сторони. Сенатори призабули про те, що не зменшою жорстокістю вмирали українці так само на Волині, Хомщині, Засянню і Лемківщиі з рук польського підпілля. Здавалося, що те засліплення марево еґоїстичне з польської сторони завмерло вже на завжди, яке руйнувало століттями наші взаємини і провокувало до нових конфліктів. А тут немов той вулькан виповз в свідомості окремих сенаторів, які намагаються закласти нову сповільнену бомбу розбратu між нашими народами.
Доже багато поляків з прихильністю ставиться до українців, знаходять шляхи поєднання і зросуміння. До таких поляків слід зарахувати; Єжи Єнжеєвича, Леха Валенсу Александра Квасьнєвського, Єжи Ґетройца, Яцка Куроня, Адама Міхніка, та десятки-сотки інших, які бачили і бачать у польсько-українському єднанні гідну перспективу двох наших споріднених народів. Більше того, чимало чесних поляків костеніють перед такими ганебними і карогідними звинуваченнями тільки УПА, показуючи їхню діяльність назкрізь брехливою за каґебітсько- комуністичними міфами. За допомогою яких комуністичні оправці розпалювали ворожнечу між двома сусідніми народами. Пора вже давно наспіла вибратися із тенет цієї збанкрутованої політики, якою гидяться усі цивілізовані народи Европи. Волинську трагедію 70-річчя використано, щоб очоренити визвольну боротьбу УПА в очах світової громадсьлкості. На передодні цієї річниціі у Польщі була проведена масова антиукраїнська агітація, спрямована в першу чергу проти УПА, яку з найбільшим пониженням зневажали т. зв. кресов’яки та їхні найвідоміші прихильники о. Тадеуш Ісакович-Залеський, Єва Семашко, Владислав Філяр, Едвард Прус, Леон Попек, а в кінці і Ґжеґож Мотика пристав до цієї когорти та ін.У заяві під назвою «У 70-і роковини Волинського злочину» подається, що 9 лютого 1943 року загони УПА напали на волинське село Паросль і «розпочалася брутальна акція фізичного знищення поляків, яка проводилася бандерівською фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією». У документі сказано, що жертвами антипольської акції УПА стали приблизно 100 тисяч поляків. Невже ж з цього ствердження можна будувати справжнє примирення і шукати діалогу правди, чи це заклик до знищення прагнень українців жити вільно у своїй державі, чи може це новітній Польський план на знищення України. Такі ґеноциди проєкти нам відомі вже раніше, де були складувані «Проєкти на знищення Русі»: 1717, 1776 і 1908 років. Це новітній марш до «пацифікацій» через концтабір в Березі-Картузькій, чи до акцій «Вісла», через концтабір в Явожні. Не буду зупинятися над відомими деталями, з огляду на те, що розмір статті на те не дозволяє.
В Сенатському документі наголошується, пам’ять про загиблих на Волині поляків «повинна назавжди стати частиною польської історичної свідомості». А про загиблих українців панове сенатори, за вашими оцінками, пам’ять не повинна бути збережена, щож вони по вашому на таку пам’ять не заслуговують. Невже ж це люди другої категорії. Спровокований заявою сенату, пригадаю тим панам сенаторам, які проголосували за цей документ статтю «Ми були гірші від диких татар…» (Сповідь польського колоніста В.Р. – колишнього лісничого надлісництва Скаліско) у цій статті наводиться численні встрісаючі епізоди, які польська санація стосувала проти мирного українського насення на Волині. За словами автора, за історичну пам’ять, навіть дикі кочові орди, не допускалися до таких скандалів і бритальностей, які переживало українське населення на тереторії Волиня під Польщею. Саме ця жорстокість, як подає автор «Починаючи з 1938 рр, де не було ще Тараса Бульби, ані Степана Бандери, а сам народ повстав проти масового терору, злочинів, дискримінації і насильного ополячення. Ми поляки в наслідок своєї жорстокої політики самі створили УПА і допровадили до того скандалю, який віднувся на Волині».
Спровокований постановою Сенату я прочитав книжку «Поляки на Волині», автором якої є проф. Володимир Сергікчук. Професійний історик, визначний педагог, який детально описує причини польсько-українського протистояння на Волині. Тут до волі подано чимало авторитетних свідчень, архівних документів на підставі яких повстає наочна картина минулого. Можна ще одну навести цінну книгу «Злочин польських шовіністів на Волині», автор Олександр Денищук, або «Рисвянка і рисвянці» Сергія Остапчука, тут також доволі широко удокументовані криваві сліди земсти поляків на Волиню. Важко збагнути, яку саме ціль ставили Сенатори перед собою підливаючи бензиною до незгаслого вогню?! Мабуть йшлося створити негативний образ українця у свідомості на тлі цієї трагедії. Кажуть у кожного народу є свої герої і свої негідники, але УПА український народ ніколе не зарахує до негідників. Завдяки їхньому героїзмові, більшість нас сьогодні знаходиться серед живих. На підставі цієї ухвали пропоную замислитися здоровим глуздом і сьогодні не можна стару історію Польщі, скроєну за імперським мисленням сервувати огнем і мечем у ХХІ століття. Як видко з того, що нас самі поляки навчили і вчать, як треба розуміти життя і як треба боротися за свою землю. Ми тяжко засвоювали ці уроки протягом століть, наставляючи свої щоки до побиття і в кінці ми їх засвоїли, головне за польськими уроками.
Без вивчення минулого не має майбутнього. Тому треба заглядати панове в минуле і сучасне, щоб побачити яке нас чекає майбутнє. Про наші болі і зневаги не згадується, мовляв це затреться в пам’яті, не треба ятрити про повноцінність української нації. Для українців моральні вироки писали не одні ухвали, нас ділили і зневажали, прищеплювали нам відчуження до тих цінностей, якими цивілізовані народи гордяться. За ухвалення такого тексту документу в Сенаті Польщі проголосувала більшість депутатів верхньої палати польського парламенту: 55 сенаторів із 100 були «за», 20 «проти», а 10 «утрималися». Сенат не підтримав пропозицію депутатів із партії «Право і справедливість» про внесення поправок у текст резолюції. Політики з цієї партії пропонували прямо використовувати в заяві термін «геноцид», а також наполягали на встановленні «Дня пам’яті мучеництва кресов’ян», який мав би відзначатися 11 липня (дата кульмінації антипольських акцій на Волині. Запропонована заява Сенату є далекою від фактів та історичної справедливості. Лише мабуть комуністи і Партія Регіонів з становищем Сенату може погодитися. Цей сценарій без сумніву має характер провокативний і мабуть сценарій був писаний у Москві а не у Варшаві. Головною метою цієї ухвали було посіяти ворожнечу між Україною і Польщею, а від так відкинути Україну від процесу європейської інтеграції, що в консеквенції сама Польща також на такому розв’язані постраждає.
Додаймо, що у вівторок зі спікером Сенату Боґданом Борусевичем зустрічався екс-президент України Леонід Кравчук- відомий виважений і розумний дипломат. Він переконував польських політиків не використовувати у заявах із приводу 70-річчя Волинської трагедії термін «геноцид», бо це помститься для самих так поляків, як і українців. Друга світова війна була вкрай складною і у її вирі стікала кропв’ю ціла Европа. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій. Після відновлення державних суверенітетів Польщі і України створилися нові перспективи взаємних стосунків між нашими краями, – наголошував пан Кравчук. І того вже осягнутого доробку, під жодним позором не вільно запропастити. В Польщі ці перетворення справніше відновлюються, в Україні поверх 70-літнє панування комунізму, мають звільнений вплив на політичний внутрішний розвиток. Для прикладу в листопаді 2012 року польський Сейм визнав героями підпільну організацію часів Другої світової війни “Національні збройні сили” (NSZ), а значно скоріше визнано гереями Армію Крайову АК та інші організації, які під час польсько-українських конфліктів мають на свому конто велике обтяження. Звичайно, для українців ніколи АК не будуть героями, як і для поляків УПА не будуть героями, зарівно одні, як і другі воювали за свої суверенні держави. За термінологією сенату українське підпілля допроваджували до етнічних чисток на Волині, а польське боролося за свою незалежність. Можна б було і незгадувати того болісного факту, але не спосіб мовчати, коли у квітні 2013 року в Сеймі Польщі було зареєстровано проект резолюції про визнання ОУН, УПА й дивізії “Галичина” злочинними організаціями, які вчинили геноцид щодо польського населення Східних Кресів у 1939-1947 рр”. Минулого тижня комісія Сейму (нижня палата парламенту Польщі) розглянула шість проектів резолюції щодо 70-річчя Волинської трагедії. Тільки в одному проекті – від правлячої партії – в тексті резолюції немає слова “геноцид”.
У березні 2013 року своє звернення оприлюднила Українська греко-католицька церква, яка засудила масові убивства на Волині і закликала до примирення польського та українського народів. У квітні з закликами до взаємного прощення виступили римо-католики Волині. Перед тим голова Римо-католицької церкви в Україні Мечислав Мокшицький повідомив, що виробити спільної позиції з УГКЦ не вдалося через те, що “запропонована греко-католиками формула “пробачаємо і просимо пробачення” є нонсенсом”, а вибачатися треба тільки українцям, а не нам полякам. Наскільки цей «душпастер» мусить ненавидіти Хрестову науку, для якого христитянські цінності вибачення є зовсім чужими. З посланням о взаємне прощення виступив Патріярх УПЦ КП – Філарет, за ним виступив голова ВР Володимир Рибак закликав голів Сенату та Сейму Польщі підтримати ініціативу щодо встановлення Дня пам’яті та примирення українців і поляків. Маймо надію, що врешті 27 червня ц.р. на запропонованій Патріярхом УГКЦ Святославом Шевчуком на спільній з римо-католиками жалібній Богослужбі у варшавській церкві св. Марії, в інтенції 70-річчя Волинських трагедії, при співучасті; арц.біскупів; Юзефа Міхаліка та Юзефа Ковальчика з іншими високо достойниками представниками римо-католицької церклви, та при співучасті призидента Польщі Броніслава Коморовського, Маршалка сейму Польщі Еви Копач та іншими достойниками Польської держави, при співучасті 4-х владик УГКЦ; митр. Перемишля – Івана Мартиняка, Єпископов; – Ігора Возьняка, Володимира Войтишина, Василя Семенюка, Ігора Івана Гарасима та інших високо достойний особистостей, після вспільних молінь западе акт християнського примирення – «Пробачаємо і просимо о пробачення». Такий хід думок в цій ситуації найбільш справедливий.
Протистояння у Волинській трагедія – обопільні чинені загонами самооборони з обох боків, Українською Повстанською aрмією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині, не можна ними обтяжувати виключно українських партизанських загонів УПА, це за словами М. Мокшицького є справді нонсенсом. У цьому періоді існував польсько-український міжетнічний конфлікт, але за нього поносять вину обі сторони. Існують різні версії подій на Волині, внаслідок яких загинули десятки тисяч поляків та тисячі українців не лише на Волині. В Польщі існує доволі потужний правий “кресовий рух”, який використовує ці події 1940-х років тенденційно для зображення українців як різунів і паліїв.
Офіційно процес примирення розпочали у 2003 році президенти Кучма і Кваснєвський в селі Павлівка, у 2006-му його продовжили Ющенко і Качинський, відкривши у селі Павлокома пам’ятники 364 українським жертвам замордованим загонами АК. У тому періоді за наказом президента В. Ющенка було відновлено польські військові поховання на Личаківському цвинтарі у Львові, це один з найпомпезніших військових меморіалів, збудованих перед Другою світовою війною на теренах Східної Європи, де .спочиває 2859 осіб. Більшість з них загинули під час спроби захопити Львів в українсько-польській війні 1918-1920 рр. Невелика кількість – у 1919-1920 рр. згинула у боях проти більшовиків, а решта похованих – учасники бойових дій, що померли своєю смертю у 20-30 –х роках. Цей цвинтар був дощенту зруйновагий совєтами і відновлено його за президента В. Ющенка. На жаль могили вояків УПА на терені Польщі систиматично вандалі руйнують. Раніше польські історики і політики (за винятком кресових організацій) згоджувалися, що під час Волинської трагедії постраждали і українці від поляків і навпаки. Однак тепер керівник Інституту національної пам’яті Польщі в односторонньому порядку покладає провину за українсько-польський міжетнічний конфлікт на українців.
У червні 2011 року планувалося, що президенти Янукович і Коморовський спільно візьмуть участь у відкритті меморіальних комплексів у Волинській області (убитим полякам) та Люблінському воєводстві (убитим українцям). Цього досі не відбулося. Ніде правди діти, через жалюгідний імперіалізм і спрагу доказати свою вищість польська сторона, вже від якогось часу провадить пристрасті навколо Волинської трагедії, пов’язаної з 70-річям жертв на Волиню. З української сторони багато закликів до примирення голоосили вище згадані, а в тому вчені; Володимир В’ятрович, Володимир Сергійчук, Юрій Шаповалів, Ольга Гнатюк, Руслан Забілий Дмитро Павличко, Дейвіс Норман, Ігор Щупак та ряд інших. А порозумітися не просто «добре було б» — порозумітися двом народам, українському та польському, життєво необхідно. Бо від відносин наших народів і держав й сьогодні значною мірою залежать (гео)політичні процеси в Європі (не лише Східній), залежить європейське майбутнє відродженої України і політична стабільність в тому регійоні. Адже цілком мав рацію видатний польський кінорежисер Єжи Гофман, який стверджував, що від українсько-польських кривавих конфліктів минулого завжди вигравала третя сторона (або треті сторони), проте ніколи — наші країни.
Порозумітися в цій важкій проблематиці означає зробити доволі суттєвий розумний крок до порозуміння загального. Відповідний розділ є в книжці «Війни і мир, або Українці-поляки: брати/вороги, сусіди…» (вийшла одночасно українською і польською мовами 2004-го, третє перевидання здійснено 2012 року). Коли ми аналізуємо і оцінюємо українсько-польські конфлікти часів Другої світової війни виразно помітне негативне ставлення до цієї проблеми деяких польських середовищ. Без узасадненої причини. Досить сказав Євген Пастернак у книзі «Нарис Історії Холмщини і Підляшшя» (Вінніпеґ-Торонто, 1968 р.), що лише протягом року від травня 1943 до 22 травня 1944 року тільки в Грубешівському повіті польське підпілля спалило 52 села, в яких замордували біля 4000 селян. Для деяких сенаторів наведу кілька прикладів масових убивств українців на Холмщині: за ніч 10. 03. 1944 р. польське підпілля спалило село Шуховичі разом з церквою і вбили понад 200 осіб, також 280 господарств в селі Сагринь, де загинуло близько 800 осіб, а в с. Ласків – понад 200. Село Новосілки знищено 02. 03. 1944 р. і в селі замордовано 120 його мешканців. 06. 06. 1945 р. польське підпілля (за одними джерелами «АК», за іншими «НСЗ») жорстоко замучило 194 людини в с. Верховини. Таких прикладів можна навести безліч.
Як безпощадно польське підпілля нищил українське духовенство на Холмщині, засвідчують інші приклади. Звичайно, обсяг статті не дозволяє описати, в яких невимовних муках і тортуки від рук польських партизанів. Подам лише їх страждальні імена: 2 вересня 1943 р. в с. Липини повіт Білгорай замордували протоєрея о. Олександра Кадія, 13 вересня 1943 р. в с. Шевно пов. Замосьць – о. Олексія Марцинкевича, 28 жовтня в с. Грабівці пов. Грубешів – о. Павла Швайку і його дружину, 10 березня 1944 р. в с. Ласків пов. Грубешів – о. Лева Коробчука, 2 квітня 1944 р. в с. Новосілки пов. Грубешів – о. Миколу Гольця, 10 квітня 1944 р. в с. Сліпче пов. Грубешів – о. Олександра Гуторевича, 10 квітня 1944 р. в с. Чортівець пов. Замосьць – о. Петра Огризка, 26 травня 1944 р. в с. Переспа пов. Замосьць – о. Олександра Боберу, його дружину і сина, 6 травня 1945 р. в с. Тератин пов. Грубешів – о. Василя Мартиша. Лише в Перемиській єпархії від 1943 до1947 року польське підпілля головно АК і НСЗ вбили 84-и УГК священиків з їхніми родинами майно зрабовано. Можна додати, що остатньо вийшов фільм в Німечині, який був висвітлюваний у Польщі, де представлені воїнів АК, антисимітами.
Ми разом поляки і українці пережили темряву й жорстокість совєцькі і нацистські тортури, різні ворожі елементи нас протиставляють. У наших взаєминах було багато доброго між українцями, поляками та юдеями. Було й багато злого, що штучно приносилося третіми політичними силами. Закінчу свою статтю словами Дмитра Павличка, який пише; «Якщо ми почнемо рахувати жертви, які поніс польський народ від української зброї і жертви, які поніс український народ від польської зброї – ми збожеволіємо. Закликаю вас, мислячі поляки, подумати над тим, кому служитимуть ваші звинувачення українського визвольного збройного руху, що був жорстоким, бо відповідав на жорстокість? Живіть майбутністю, а не минувшиною, бо з кожної роздряпаної старої рани нічого, окрім крові, не вийде! Великий поляк, син України, Юліуш Словацький, пророкував воскресіння України як держави. Подумайте, кого ви можете зрадити сьогодні. Це ж ваш і наш пророк Словацький, це ваш і наш мислитель Єжи Гедройць, це ж ваш і наш духовний учитель Іван-Павло ІІ, це ваш і наш видатний політик Збігнєв Бжезінський. Ті, хто виступає сьогодні в Польщі зі страшним та несправедливим осудом української визвольної зброї, повторюють наклепи нашого ворога. Ворога, який триста років учив нас ненавидіти поляків, а тепер узявся повчати й вас, що треба знов ненавидіти найближчого й каяттям пойнятого сусіда.
Ярослав Стех
