Юрій Щур
Метр за метром українська військова звитяга звільняє Херсонщину. І край, який в минулому асоціювався з кавунами та морським курортним узбережжям, тепер врізався у пам’ять кожного українця сльозами, кров’ю та впертістю й жагою до помсти загарбникам. Спротив на ще окупованій частині Херсонської області став головним болем для представників рашистських каральних органів. Як і десятки років тому, коли на південні терени України совєтською владою масово вивозилися жителі західноукраїнських земель, де не вщухав збройний опір окупантам.
Співробітники МГБ-КГБ ретельно й детально звітували про події своїм керівникам до Києва й Москви. Архіви окупованого Херсону, очевидно, для нас вже втрачені, тому відтворити події 1950-х років можемо лише за тими документами, які зберігаються у ГДА СБУ в столиці.
На початку 1950 року херсонські МГБісти займалися розробкою уродженки Рівненщини Антоніни Антонюк, яка проживала у Олешках (окупантська назва – Цюрупинськ). На неї звернули увагу через відверті та різкі вислови про совєтську владу. Агенту «Екстра» вдалося з’ясувати, що її чоловік Антон Антонюк, рідний брат Степан Борщ та чоловік сестри Шиманський належали до збройного підпілля ОУН та повстанської армії. Чоловік відбував 25-річний присуд, інші хлопці загинули у 1948 році у бою з МГБ. Сама Антоніна мала бути виселена у «віддалені області СССР», однак змогла виїхати на Херсонщину. Зважаючи на такі обставини, співробітники МГБ підозрювали, що жінка прибула на Південь із завданням від ОУН. Однак, перспективна для МГБ розробка закінчилася досить раптово – Антоніна Антонюк у лютому 1951 року виїхала до Омської області, де присуд за допомогу націоналістичному підпіллю відбували її мати та сестра.
У січні 1950-го увагу спецслужб привернули два переселенці із Чернівецької області, Дмитро Гакман та Дмитро Шандро, які мешкали у Генічеському районі від осені 1949-го. Досить добре їх знала агентка «Циганка», яка й повідомила в МГБ, що Гакман під час німецько-советської війни був у відділі УПА. Брат іншого Дмитра, Шандра, на той час і далі був у підпіллі. Оперативників МГБ цікавив безпосередньо факт листування братів, зокрема інформація від повстанця, який запрошував Дмитра повертатися до рідних країв, «де робота знайдеться» (все розвідала агентка). Однак, і тут піймали облизня – у вересні 1951 року були змушені констатувати, що обидва Дмитра із Генічеського району зникли у невідомому напрямку.
Уродженець Івано-Франківщини Степан Мричко також мав зв’язки з націоналістичним підпіллям. Цей житель Високопільського району на Херсонщину мандрував не сам. За ним «мандрувала» по МГБіським інстанціям обліково-наглядова справа на нього, заведена Надвірнянськими чекістами. З останньої випливало, що Мричко у травні 1944 року був залучений до повстанського відділу «Іскри» під псевдо «Степ». З літа 1944 року був на нелегальному становищі, господарчий референт підрайонного Проводу ОУН. Від листопада 1945-го – станичний у селі Бабче. Зрозуміло, що за такої багатої біографії, співробітники МГБ були переконані, що Мричко й далі перебуває у діючому підпіллі й на Херсонщину приїхав не просто так.
Місцеві чекісти спершу лише фіксували сам факт його присутності у Високопільському районі. Однак київські зверхники з МГБ подібним розвитком справ були, м’яко кажучи, незадоволені й у травні 1951 року вимагали негайної активізації розробки Мричка, оскільки його безконтрольна діяльність могла мати значні наслідки на території області, зокрема щодо створення дієвих клітин ОУН. На превеликий жаль, документів, які б розкрили подальші події у цій справі, знайдено не було.
Восени 1950 року було заведено справу попередньої агентурної розробки на уродженця Стрийщини Мар’яна Білогана, який проживав на той час у Херсоні. Його, як й інших переселенців із Заходу, перевіряли через агентуру й отримані матеріали спонукали співробітників МГБ звернути більш прискіпливу увагу. По перше, його брат Іван був членом ОУН, заарештований Дрогобицьким МГБ у 1946 році, а 1950-го – засуджений до розстрілу. По друге, його сестра Марія з 1943 року належала до ОУН, у 1946-1947 роках була на нелегальному становищі. Зрештою, його мати у січні 1946 року за націоналістичну діяльність була вислана до Омської області, звідки втекла й перебувала на нелегальному становищі до 1950-го. Перлюстраційний контроль над кореспонденцією Івана Білогана засвідчив, що він активно листується з членами ОУН, які мешкають у селах Стрийського району й закликає їх продовжувати боротьбу за незалежну Україну. Все це спонукало співробітників МГБ підозрювати його у проведенні націоналістичної діяльності вже у Херсоні й зв’язках із діючим підпіллям. З Києва тоді надійшла чітка вказівка – з розробкою не затягувати, для недопущення створення розгалуженої оунівської мережі у Херсоні вирішувати питання щодо арешту. Однак, не склалося й тут. Іван Білоган наприкінці 1950 року одного дня просто не вийшов на роботу до Херсонського морського порту. МГБістам довелося його розшукувати, але військкомат у Стрию їх випередив. На той час, коли було з’ясовано, що Іван повернувся на рідні терени, він вже перебував у Совєтській армії.
Уродженець Рівненщини Яків Омельчук також зацікавив «органи» наприкінці 1950-го. На той час він проживав у Каховському районі, працював рядовим колгоспником. На новому місці його «наздогнали» документи з Мізоча, завдяки яким херсонським чекістам стало відомо, що Омельчук з 1943 року був у повстанській армії, пізніше – у СБ ОУН. Агент «Корінь» у приватній розмові з Омельчуком почув від останнього, що протягом 1943-1945 років той знищив 93 ворогів, але був заарештований совєтськими військами та відправлений до Рівного. У тих матеріалах, які надійшли з Мізоча, також містилися протоколи допитів свідків, які суттєво розкривали певні обставини діяльності Якова Омельчука – «Мудрого». Однак, МГБістів з Каховки цікавили обставини, чому такий ворог совєтського режиму був відпущений з-під арешту. Київське керівництво, в черговий раз, брало справу на контроль – їх цікавили зв’язки об’єкта розробки із діючим оунівським підпіллям на Рівненщині. Починалася рутинна робота – підбір кандидатури для вербування й агентурення, розробка планів роботи тощо. Однак, в черговий раз огляди матеріалів закінчуються фразою «нових матеріалів, які заслуговують на оперативну увагу … не добуто».
