Володимир В’ятрович
Друга світова війна, представлена як Велика Вітчизняна, стала наріжним міфом СРСР. Міфом, завдання якого було націотворче – послужити основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу. Його складовими були тези про масовий патріотизм і жертовність в ім’я радянської Батьківщини, небачена мобілізація всіх “радянських” людей у боротьбі зі страшною загрозою, месіанський похід на Захід з метою визволення Європи. Останнім могутнім акордом міфу була Велика Перемога, яка підтверджувала правильність обраного радянським керівництвом курсу, могутність та нездоланність комуністичної влади.
Цей великий радянський міф, наче мозаїка, складали безліч маленьких, які розповідали про подвиги солдатів Червоної армії та радянських підпільників у кожній місцевості, охопленій війною. Його елементами були історії про героїчні вчинки лікарів, вчителів, простих працівників заводів і, звичайно, дітей. Об’ємний томик під назвою “Діти-герої” – обов’язковий атрибут кожної дитячої бібліотеки, який мав сприяти не лише підвищенню освіченості підростаючого покоління, але й формуванню радянської ідентичності.
Звісно, не могли залишатися поза межами всенародного подвигу народні улюбленці-спортсмени. Особливо – зважаючи на загальне захоплення цим видом спорту – футболісти. Персонажами чергової пропагандистської story стали реальні особи: спортсмени, які після відступу радянської влади залишилися Києві, працювали на місцевому хлібзаводі, грали у футбол в складі новоствореної команди “Старт”, перемагали на полі німців та угорців. Згодом частина з них потрапила до концтаборів, з них деякі були розстріляні.
Справді трагічна історія з життя окупованої німцями України. Але радянським пропагандистам вона видалася надто невиразною, тому її дещо підмонтували, в результаті події, розділені в часі (перемога над німецькою командою, арешт та розстріл футболістів), об’єднали і вишикували у стрункий сюжет, названий “матч смерті”. Його центральною драматичною основою стала принципова відмова футболістів програти матч, після чого їх нібито розстріляли. Міф став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського “Останній поєдинок” та фільму “Третій тайм”, який вийшов на екрани через п’ять років.
Вже незабаром його посилено офіційною позицією – в 1965 році до 20 річниці перемоги футболістів нагороджено державними медалями “За відвагу” та “За бойові заслуги”.
Матч смерті 9 серпня 1942 року німецька та українська команда після матчу, згодом названого пропагандою “матчем смерті”. Фото з книги В. Пристайка.
Тож тепер сумніватися, що “матч смерті” був (попри те, що ще жили свідки та учасники цих подій) ставало небезпечно, адже суперечило “лінії партії”. Втім, за ширмою пропагандистської патетики, кагебісти попереджали про небезпеку роздування легенди, опертої на такі непевні факти.
Напередодні відкриття пам’ятника у Києві старший оперуповноважений КГБ майор Удін у листі до свого шефа Федорчука акцентував увагу на далеко негеройській стороні справи. “Цілком очевидно, – писав він, – що футболісти залишилися проживати на окупованій території, не намагаючись відійти з відступаючими частинами Червоної армії, в лавах якої їх присутність була дуже необхідна у важкий для Батьківщини час. Згодом вони підтримали ініціативу зрадників Батьківщини з представників міської управи, які за підтримки окупаційної влади створили із залишених Києві спортсменів клуб майстрів спорту, а з футболістів команду міста, в яку ввійшли гравці команд-майстрів “Динамо” і “Локомотива”.
Ця команда неодноразово зустрічалася в товариських матчах з футбольними командами вермахта і угорських військових частин, дислокованих в Києві. Всі учасники збірної команди були працевлаштовані (на хлібзаводі №1 і ковбасній фабриці). З часом, освоївшись з обстановкою, вони зорганізували викрадення продуктів, а згодом, опрацювавши маршрути їх розвезення по місту, обумовили зустрічі один з одним, щоб ними взаємно обмінюватися. Ця обставина, а можливо й те, що окупантам набридла “футбольна забава”, привела до того, що всі футболісти виявилися запротореними в табір військовополонених.
Як засвідчили розслідування, причина розстрілу футболістів в таборі військовополонених мала не політичний, а випадковий характер. Свідки розповіли, що за провину одного із військовополонених (цей військовополонений каменем вбив службового собаку), окупанти вишикували весь особовий склад табору і розстріляли кожного п’ятого”.
Та зупинити розкручений пропагандистський маховик вже було неможливо. Тому 19 червня 1971 року на київському стадіоні “Динамо” урочисто, за участю керівників держави, відкрито пам’ятник футболістам. “Виступає Макар Гончаренко, – читаємо в радянській газеті за цей день, – один із учасників знаменитого матчу смерті, зіграного динамівцями Києва в 1942 році. Він розповідає про останню гру своїх товаришів. “”За всю столітню історію футболу в ньому не було більш трагічної сторінки, ніж ця, – говорить Андрій Біба, – і ми, молоді динамівці ніколи не забудемо, що був день, коли футбольне поле стало фронтовим окопом””.
Інформаційний галас в 1974 році досяг Німеччини, де прокуратурою міста Гамбург було відкрито кримінальну справу за фактом ймовірного вбивства футболістів. Ретельне німецьке розслідування тривало більше тридцяти років. Врешті 18 лютого 2005 року опубліковано висновок в справі, підготовлений прокурором Йоганом Кульманном. “Поширювана протягом багатьох років у колишньому Радянському Союзі версія, – читаємо тут, – про те, що причиною розстрілів чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів 9 серпня 1942 року, є очевидною вигадкою. Матч, який відбувся 9 серпня 1942 року, як і декілька попередніх матчів, а також матч, який відбувся ще й 16 серпня 1942 року, проходив у дружній атмосфері.
Після закінчення гри була зроблена фотографія двох спортивних команд – німецьких військовослужбовців і радянських гравців… Не встановлено жодного зв’язку між грою футбольних команд, що відбулася 9 серпня 1942 року та розстрілом трьох гравців в Сирецькому таборі”.
На момент публікації висновку офіційна радянська версія подій вже давно розсипалася й в Україні. На початку 1990-тих з’явилося чимало публікацій, які відкривали, що справді сталося з київськими футболістами. В 2006-му дослідник та колишній заступник Голови СБУ Володимир Пристайко опублікував книгу “Чи був “матч смерті”?”, де вперше надруковано документи слідства, яке проводили радянські органи безпеки.
Здавалося б, міф остаточно зник, разом із тоталітарною державою, яка його порадила. Та несподівано в 2012 році знову заговорили про “матч смерті”. Видовищним та дорогим фільмом, знятим російськими кінематографістами, хочуть відродити стару радянську легенду. Для чого? Відповідь легко знайти в російських ЗМІ. “Цей фільм, – читаємо в одному з повідомлень про кіно, – має патріотичну мету, завдання якої відродити патріотизм в тій же Україні, особливо Західній, де наростають антиросійські настрої, показати, що націоналізм і нехтування радянською історією – це не лише блюзнірська, але й аморальна поведінка”. То ж що, все вертається “на круги своя” – відроджений міф про “матч смерті” знову є стає елементом великого міфу, а той, в свою чергу, основою відродження “великого і могутнього”?
Джерело: http://tsn.ua/analitika/match-smerti-v-informaciyniy-gri.html
